Від обридлого до лякаюче незрозумілого. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

Зараз, коли публікуються результати міжтурових соціологічних опитувань, які не залишають жодних шансів Петру Порошенку, можна вже визнати, що цих шансів не було від самого початку гонки. Вибори, по суті, зводилися до з'ясування одного питання: хто переможе президента?

Ще в жовтні 2018 року здавалося, що ніхто не відніме цього задоволення в Юлії Володимирівни. Але вже тоді в моделях другого туру, які здавалися абстрактною розвагою, Порошенко програвав не лише їй (29%-14%), але й абсолютно всім можливим і малоймовірним суперникам: Гриценку (26%-14%), Бойку (20%-17% ) і навіть, ги-ги, цьому смішному коміку, який невідомо як з'явився в опитуваннях: Зеленський – 28%, Порошенко – 15% (спільне опитування КМІС, Центру Разумкова та соціологічної групи «Рейтинг», 19 жовтня-2 листопада). Відтоді змінився лідер перегонів, але жодного разу орієнтовні виміри другого туру не приносили нічого втішного чинному президенту. Впевнено й із великим відривом він лідирував лише в антирейтингу, що сягає половини опитаних.

Так, паралельно зберігалася переконаність, що влада все-таки примудриться якось викрутитися, й Петро Олексійович залишиться на новий термін: дані про особисті уподобання респондентів і про переконаність у тому, хто стане переможцем, помітно відрізнялися. Очевидно, це було пов'язано з іншим параметром – глибокою зневірою в чесності виборів. Чи потрібно говорити, що таке зневіра значною мірою перетинається з недовірою гаранту?

У соцмережах обговорюють розмову Порошенка та Зеленського в ефірі телеканалуПетро Порошенко та Володимир Зеленський вчора влаштували перепалку, розмовляючи телефоном в ефірі шоу Право на владу.

Нелюбов до Порошенка виявилася глибшою, лютішою й незворотнішою, ніж могло здатися спочатку. І те, що альтернативою більшістю був обраний «порожній» Зеленський є свідченням і спосом підкреслити рівень неприйняття. Цифри його підтримки свідчать про величезний громадський запит на якісну альтернативу, але ніхто зі «штатних» політиків не лише не зумів задовольнити цей запит або хоча б спробувати, його навіть не помітили. Чи дивно, що загальне невдоволення владою було перенесене й на традиційних політичних опонентів президента: в певному сенсі всі вони його функція, Тимошенко (Ляшко, Гриценко, Бойко) «тому що» Порошенко. Зеленський у перпендикулярі до української політики, й ця позиція привернула до нього суспільний інтерес і допомогла сконцентрувати протестні голоси виборців, об'єднаних у всій своїй строкатості запитом на зміни.

Він дійсно, як люблять говорити в його штабі, зшив країну, але це дуже тимчасове, розпливчасте, вислизаюче об'єднання під гаслом, яке можна було б умовно назвати «Не так!». У 2006 році блок із такою назвою, в піку нашоукраїнському слогану «Так!», намагався провести до Верховної ради Віктор Медведчук, але з тріском провалився, бо з ним відмовилася мати справу Партія регіонів, яка взяла впевнений курс на своє «не так». Що собою являє «не так» Володимира Зеленського, як і раніше, залишається з багатьох питань нез'ясованим, що дозволяє його противникам припускати найгірше, цього придуманого гіршого сильно лякатися й лякати інших.

За тиждень до дня остаточного голосування без п'яти хвилин лідер країни залишається багато в чому загадкою, й із фішки виборчої кампанії ця загадковість стає її серйозною проблемою. Точніше, головною проблемою країни й самого Зеленського, якому вже в новій, незвичній для себе якості доведеться усувати створені підвищеною невизначеністю осередки суспільної напруженості.

По-хорошому, це не Порошенко, який намагається врятувати те, що не можна врятувати, а він, Володимир Зеленський, якому більше не загрожує поразка, має зараз безперервно й навіть нав'язливо ходити на ефіри, влаштовувати зустрічі з журналістами в усіх мислимих і немислимих форматах, відповідаючи на найбільш незручні запитання. Дебати тому й переоцінені, що немає іншої можливості достукатися до Зеленського, Порошенко давно не дуже цікавий. І нехай це будуть не блискучі відповіді, а часом і невдалі, живий контакт компенсує все. Не потрібно продовжувати намагатися закохувати в себе, час уже цілком серйозно почати боротися з ненавистю до себе. Для багатообіцяючого старту її недозволено багато.

Ну, а ні – то ні. Українці вміють переконливо не любити президентів.

Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...