Серед цілей безперервного тиску Росії на Україну, включаючи військові загрози, вказується прагнення домогтися приходу до влади у Києві керівників, лояльних до Кремля. Ідея зрозуміла та логічна: хто ж не хоче мати серед сусідів союзників? Та ось тільки сама Росія не хоче.
У зв'язку з цим слід нагадати про втрачені Москвою можливості. Під час другого терміну Кучми та першого – Володимира Путіна українського президента то лякали захопленням Тузли, то притискали до серця, і обійми були задушливо тісними. Досить сказати, що лише у 2004 році Кучма та Путін зустрічалися 17 разів, деякі із зустрічей були багатоденними. Україну активно тягнули до Єдиного економічного простору. Леонід Данилович небезпідставно здавався Кремлю дуже хитро зробленим, і надії були на куди простішого Віктора Януковича, у перемогу якого Росія щедро вклалася. У Києві сиділи російські політтехнологи, перед першим туром голосування Путін провів в українській столиці аж три дні, агітуючи за Януковича, за кілька місяців до цього діоксином напихали Ющенка. В результаті все одно переміг чужий кандидат, і «помаранчеве» президентство пройшло на тлі демонстративної зневаги російського керівництва до українського, причому Дмитро Медведєв, якому дали посидіти у великому кріслі, тут досяг навіть більшого успіху, ніж сам Путін.
У 2010 році Кремль вирішив не повторювати помилку і не став вкладатися в одного з кандидатів. До того ж, їх плюс-мінус влаштовували обидва. Юлія Володимирівна як більш свідома себе та договороспроможна, з вираженим прагненням сподобатися Володимиру Володимировичу, напевно, більше, але не важливо. Янукович не підвів, підписавши тут же Харківські угоди, Верховна рада не почала тягнути з ратифікацією, знайшлося 236 голосів, навіть тодішній Петро Олексійович розповідав, як це добре. А парламентські вибори 2012 року дали взагалі казковий розклад: 29% за Партію регіонів, ще 13% отримали комуністи, а за рахунок мажоритарників та тушок зліпили більшість. Уряди Азарова, що перший, що другий, включали відвертих русофілів і були просто мрією кремлівської адміністрації. Московські емісари з панським виглядом регулярно дефілювали коридорами Кабміну. Народ теж загалом не підводив: 53% українців у 2012 році висловлювали позитивне ставлення до Володимира Путіна, за популярністю він випереджав усіх українських політиків.
Загроза вторгнення Росії: Зеленський звернувся до українцівЧерез загрозу агресії Росії щодо України президент України Володимир Зеленський звернувся до українців.
А потім стався другий Майдан. Україна і Росія розійшлися не стільки за ставленням до перспектив євроінтеграції, які, з угодою про асоціацію з ЄС або без неї, залишалися вкрай туманними, скільки за ставленням до громадян, до того, що можна з ними робити, а що – не можна у жодному разі. Ні для кого не залишилося секретом, що Москва наполягала на силовому придушенні та підкидала боєприпаси. Коли Майдан переміг, Путін психанув на Україну, з якою неможливо працювати, взяв Крим і влаштував бійню на Донбасі. На цьому усі можливості працювати з Україною припинились.
Натепер, за вересневими даними Соціологічної групи «Рейтинг», до Путіна в Україні позитивно ставляться 15%. Це чимало, зважаючи на восьмий рік війни. Приблизно стільки ж, наприклад, прихильників експрезидента Порошенка. Хоча, звісно, і не колишні 50%. Але на півдні країни тих, хто прихильний до Путіна, вже 26%, а на сході – 36%. Серед виборців ОПЗЖ таких 51%, щоправда, 42% прихильників цієї партії теж не люблять російського президента. Знову ж таки, нам не вистачає знань, що стоїть за такими відповідями: чи готові ці люди зустрічати російські війська хлібом-сіллю, чи Путін для них просто взірець сильного правителя, якого їм бракує в Україні, тут є різниця.
До речі, прихований потенціал підтримки проросійських сил можна побачити в більш високих цифрах позитивного ставлення до Лукашенка. Через рік після придушення протестів у Білорусі 34% українців зізналися у своїх добрих почуттях до тамтешнього диктатора. Серед електорату ОПЗЖ таких 69%, у «Батьківщини» 34%, 25% – у прихильників «Слуги народу», і навіть серед тих, хто за «Євросолідарність» – 10%.
Ці показники дуже протвережують. Сильно помилятися щодо виняткової волелюбності українців все-таки не варто, як не варто її недооцінювати. Хай там як, підтримка ОПЗЖ зараз бовтається в районі 10-13%, і це не йде в жодне порівняння з колишньою третиною населення, і це ще без комуністів. Путінський геній сильно підкоригував електоральну карту України, чисто механічно прибравши з неї кілька мільйонів власних прихильників з числа кримчан і жителів Донбасу, які побажали влитися в «російський світ», ще частину українців розагітував, влаштувавши нескінченну війну. Повернення до колишніх можливостей у Росії в Україні не буде вже ніколи. Ось вони й бісяться.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»