Рік, що минув, можна сміливо назвати своєрідним «нокдауном» для партійного життя країни. Як у боксі, партії мають до 10 умовних секунд на ринзі, аби отямитися й продовжити бій. Їм буде неймовірно важко, однак умовного «нокауту» партійна система в Україні так і не дочекалася завдяки встановленим демократичним правилам виборчого процесу та принципам змагальності. Диктатури однієї політичної партії поки що не встановлено, в Україні існує широкий спектр вибору серед політичних партій на будь-який ідеологічний смак.
Однак у таборі більшості політичних партій панує певний хаос через відсутність нових ідей та способів завоювати свій електорат. Виборці відчували вакуум ідей на політичному партійному ринку ще на початку 2019-го, але «старим» системним гравцям не вдалося вкотре переконати українців віддати свої голоси за добре знайомі обличчя та політичний порядок денний. Виборці дедалі частіше звертали увагу на так званих «позасистемних» кандидатів та політиків, які зовсім не мали політичного досвіду. Зрозумілість їхніх ідей та багатоканальний спосіб доступної подачі дозволили здійснити своєрідний «електоральний Майдан» ще влітку минулого року.
І якщо «старим» гравцям бракує довіри виборців та ідей, то новим партіям вже зараз доведеться вирішувати власну проблему – занадто відчутну «завіртуалізованість». Передусім вона позначається на відсутності розбудованої системи партійних організацій та кадрового резерву для закріплення влади на місцях й впровадження власного політичного курсу. В умовах наближення місцевих виборів це занадто небезпечний тренд, адже з метою висунення кандидатів у громадах потрібно провести попередню партійну роботу і своєрідний кастинг.
«Слуга народу» – вади сильного бренду
Основний виклик для пропрезидентської партії в 2020 році – місцеві вибори та збереження єдності «монобільшості» в парламенті. Наприкінці грудня минулого року відбулися перші місцеві вибори до об’єднаних територіальних громад (22-го та 29 грудня), наразі ще триває підрахунок та визначення результатів, які має оприлюднити Центральна виборча комісія.
Чому Зеленський утримує високий рівень довіри та які ризики в 2020 році?За даними опитування соціологічної групи Рейтинг, проведеного 13-17 грудня, рівень задоволених роботою Володимира Зеленського зріс до 62 відсотків.
Утім, у партії «Слуга народу» вже встигли повідомити про те, що вони здобули 33% серед усіх учасників виборів, враховуючи самовисуванців. «Кожен третій мандат – наш», – повідомили на Facebook-сторінці політичної сили.
Однак такий результат ще до оприлюднення офіційних даних навряд чи можна назвати успішним. Передусім пропрезидентську політичну силу очікує «холодний душ» вже наприкінці цього року, адже досі на місцях ведеться дуже млява кадрова політика щодо розбудови осередків та роботи із виборцями. Поки що безвідмовно працює бренд Володимира Зеленського, однак наскільки довго триватиме ця історія, сказати важко.
Партія «Слуга народу» має потужні електоральні позиції. За результатами грудневих соціологічних опитувань, партія впевнено посідає перше місце (Соціологічна група «Рейтинг» зафіксувала підтримку на рівні 47,8% серед тих респондентів, які визначились і мають намір голосувати).
Однак дивним здається той факт, що маючи шалену пітримку бренду, на місцях команда Володимира Зеленського розбудовувати партійні структури не поспішає. І це щонайменше за 8 місяців до старту виборчої кампанії на місцях. І доволі дивно, що виконавча влада (обласні та районні державні адміністрації) під час призначень не опираються на кадрові можливості місцевих організацій партії «Слуга народу». Вочевидь, наразі працює стратегія «ручного управління» та ухвалення рішень з єдиним центром – в Офісі президента.
Новий Виборчий кодекс та запровадження імперативного мандату зможуть на певний час зцементувати монобільшість у парламенті, але лише до того часу, поки бренд Володимира Зеленського матиме високі рейтинги підтримки серед більшості українців. До того ж, саме пропорційна система виборів із запровадженням так званих «відкритих» списків мала би стимулювати роботу із кастингу кандидатів на місцях для всіх політичних сил і насамперед для «Слуги народу».
Парламентські партії та вакуум ідей
У парламентських партій, які перебувають у меншості у Верховній раді та навіть оголосили себе в опозиції до «Слуги народу», рейтинги не надто змінилися із часу позачергової виборчої кампанії влітку 2019 року. Головна причина – електорат цих політичних сил досяг свого «ядра» й не знаходить подальшого потенціалу для зростання. Чи то через відсутність ідей, чи то завдяки поки що високим рейтингам команди Володимира Зеленського, чи то від загальної втомленості громадян від застарілих меседжів, але у відсотковому вимірі зростання рейтингів «старих» політичних сил, які потрапили до парламенту, не відбувається.
Кожен третій мандат – «Слуги народу»: що засвідчили вибори до ОТГПолітична партія Слуга народу повідомила про успіх за результатами виборів до місцевих рад і зазначає, що кожен третій мандат – Слуги народу.
Не допомогла навіть спроба трьох політичних сил – партій «Європейська солідарність», «Голос» і «Батьківщина» – об’єднатися довкола питання недопущення порушення національних інтересів України напередодні зустрічі в Парижі в рамках Нормандського формату. Багато однодумців серед представників цих партій у парламенті було й щодо питання продовження мораторію на продаж землі та іншого формату реалізації ринку землі. Однак всі ці спроби продемонструвати бодай якусь альтернативу порядку денному, який поки що упевнено диктує партія влади, зазнали невдачі.
Сильні сторони, якими володіють опозиційні парламентські партії, – наявність більш-менш сталої мережі партійних осередків, здатність мобілізувати своїх шанувальників та державне фінансування.
Проте навіть із цими ресурсами потенціалу для зростання дуже мало. «Опозиційна платформа – За життя» головним своїм електоральним ресурсом вбачає громадян із тимчасово окупованих територій ОРДЛО, якщо в поточному році будуть досягнуті відповідні домовленості і вибори відбудуться і на цих територіях. При цьому, як не дивно, але зірвати свій «електоральний куш» на цих територіях сподіваються і в партії влади.
«Батьківщина» та «Європейська солідарність» також не розширюють меж своїх електоральних ареалів, радше сподіваючись на поступове падіння рейтингів пропрезидентської політичної сили. Партія «Голос», яка зуміла переконати частину громадян в якісній альтернативі «Слузі народу» й потрапити до Верховної ради IX скликання, поки що також не демонструє зростання рейтингів. Навпаки, ситуація із народною підтримкою команди Святослава Вакарчука наразі не надто райдужна: у грудневих соціологічних опитуваннях партія не набирала необхідного 5% виборчого бар’єра.
Позапарламентські партії – вийти за межі маргінесу
Загалом не позаздриш позапарламентським політичним силам. Раніше всім партіям, які на минулих виборах подолали 2% виборчого бар’єра, ґарантувалося державне фінансування. Проте восени цю норму було скасовано, тому «Радикальна партія Олега Ляшка», «Сила і Честь», «Партія Шарія», ВО «Свобода», «Українська стратегія Гройсмана» втратили можливість отримати на власний розвиток кошти із державного бюджету.
100 днів роботи Верховної ради: чим запам'яталися та чи є загроза розпускуУ п'ятницю, 6 грудня, виповнюється 100 днів з першого дня роботи Верховної ради дев'ятого скликання.
Не кажучи вже про ті політичні сили, які загалом опинилися в аутсайдерах політичного життя, хоча минулих років були або в парламенті, або мали цілком пристойні шанси туди потрапити. Передусім йдеться про «центристські» політичні сили «Самопоміч» та «Громадянську позицію Анатолія Гриценка». Ці політичні сили розгубили не лише потенційний, але й свій базовий електорат.
На тлі демонстрації владою занадто дружніх відносин із Росією та ситуацією із волонтерами й добровольцями відчутний поштовх можуть отримати партії «правого» політичного спектру. Та й в їхньому таборі є суттєві розбіжності та протиріччя – особливий контраст помітний між позиціями «Свободи», «Національного корпусу» та «Правого сектору».
Поки що інших «точок зростання» власного рейтингу, окрім як посилення радикальних настроїв серед населення, для позапарламентських партій знайти нереально. До того ж, багато носіїв радикальних ідей поступово виділилися у дві дуже різнонаправлені групи: одні продовжують допомагати армії та йдуть добровольцями в ООС, інші воліють їхати на заробітки за кордон. Поляризація «центристського» та «правого» електоральних полів досягла свого максимуму, мабуть, за всі роки новітньої історії незалежної України. І саме ці запобіжники були зняті для контрнаступу проросійських політичних кіл – чим неодмінно рано чи пізно скористаються у Кремлі.
Чи вистачить тоді мудрості політичним елітам не піддатися на занадто тісне зближення із Росією, внаслідок чого будуть частково або й повністю занедбані національні інтереси – питання відкрите.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»