Недоліки мажоритарки: чи потрібно змінювати виборчу систему

Олександр Радчукполітолог

Мажоритарна складова виборів народних депутатів за останні кілька років перетворилася на відверту систему купівлі голосів виборців за допомогою різноманітних технологічних трюків. Отримавши заповітний мандат, значна частина народних обранців поступово або й відразу «забувають» про свій округ, отримавши всі привілеї статусу народного депутата.

До 2014 року, щоб здобути мандат на мажоритарному окрузі, потрібно було мати три складових: авторитет чи вплив у регіоні, в якому кандидат планував обратися, політичні домовленості на найвищому рівні та чималу кількість грошей. Так, за підрахунками політтехнологів, раніше, щоб перемогти на мажоритарному виборчому окрузі, потрібно було «інвестувати» у виборчу кампанію від 2 до 5 мільйонів доларів залежно від низки чинників. Згодом сума зменшилася, однак і зараз середня вартість мажоритарної кампанії коливається в межах 1-2 мільйонів доларів. Для чого потенційним кандидатам у народні депутати ризикувати такими коштами?

Відповідь очевидна: політичний вплив депутатського мандата обіцяє швидко повернути вкладені у виборчу кампанію кошти. Однак якщо раніше українці про це лише здогадувалися, то вже за останні два роки змогли пересвідчитися в цьому на конкретних фактах. Так, завдяки діяльності нових антикорупційних органів стало можливим лише приблизно підрахувати масштаб корисливої корупційної діяльності деяких народних депутатів.

Не важко підрахувати, скільки в середньому грошей вклали нинішні депутати-мажоритарники під час своїх виборчих кампаній, щоб таки отримати мандат. Наразі у Верховній Раді налічується 198 мажоритарників. Через анексію Криму та дії проросійських бойовиків на Донбасі вибори не проводилися ще в 27 округах.

«Виборчі стартапи»

Формально мажоритарник підзвітний лише своєму виборцю. Це означає, що свою депутатську та політичну діяльність він може моделювати в різний спосіб, не будучи залежним від певних ідеологічних, партійних зв’язків. З одного боку, це позитив, адже такий нардеп не залежить від думки керівництва фракції чи партійного керівництва. З іншого – мажоритарник у певних ситуаціях може використовувати своє голосування не на користь держаним інтересам, а керуючись власною логікою перебігу політичного процесу.

Що не встигла зробити Рада за час шостої сесії?«Слово і Діло» продовжує серію публікацій за підсумками шостої сесії парламенту. Сьогодні поговоримо про обіцянки, які депутати дали, але не встигли виконати за цей час.

Позбавити мандата депутата-мажоритарника не просто, на відміну від його колег-списочників. Згадаймо минулорічну історію із позбавленням мандатів Миколи Томенка та Єгора Фірсова після того, як вони оголосили про вихід з фракції БПП, за списками якої вони потрапили до Ради.

У разі вибуття нардепа-списочника ЦВК автоматично призначає народним депутатом наступного кандидата в списку політичної партії, яка їх подавала. Тоді як у разі складання повноважень народним депутатом-мажоритарником на його окрузі призначаються повторні вибори.

Найбільш скандальними у 8-му скликанні парламенту стали довибори в 205-му одномандатному окрузі в Чернігові влітку 2015 року. МВС порушило понад 5 десятків кримінальних проваджень за фактами підкупу голосів виборців, втім, ніхто з імовірних винуватців так і не отримав відповідного покарання. Переможцем став Сергій Березенко, який не приховував своєї приналежності до пропрезидентської команди й одразу написав заяву про вступ до фракції БПП. Втім, за 2 роки діяльності народного депутата він виконав лише 2 обіцянки із 20.

Вірус байдужості до виконання своїх програмних обіцянок все частіше вражає саме новоприбулих народних депутатів-мажоритарників. Так, улітку 2016 року відбулися довибори одразу в 7 виборчих округах – шестеро із семи новообраних народних депутатів за рік своєї діяльності не виконали жодної обіцянки!

Виходить, що отримавши бажане, народні обранці швидко забувають про своїх виборців. Найприкріше те, що часто необхідні голоси отримуються за допомогою непрямого підкупу виборців: і для кандидатів, і для самих українців, попри посилення відповідальності за підкуп на виборах, самі виборчі кампанії стали такими собі бізнес-проектами. Одні вкладають у «виборчі стартапи», інші – задовольняються роллю виконавців за «виборчий гонорар». Часто таким «гонораром» стають продуктові пайки, а в народі такі передвиборчі кампанії кандидатів отримали назву «технологія гречки».

В полоні волюнтаризму

Діставшись парламенту, депутати-мажоритарники починають по-іншому відчувати реальність. А відсутність способів контролю з боку виборців дає поле для великого спектру корупційних маневрів.

Як виконували обіцянки дообрані депутати?Аналітики «Слова і Діла» перед завершенням шостої сесії парламенту відстежили, як виконували свої обіцянки дообрані до ВР депутати.

Деякі з них свідомо обирали шлях депутатства саме для отримання славнозвісної недоторканності, згідно з якою притягнути до кримінальної відповідальності народного обранця не так вже й просто. Останні гучні випадки зняття недоторканності саме з нардепів-мажоритарників відбулися в липні цього року. Завдяки розслідування НАБУ, ГПУ, перевіркам НАЗК свою недоторканність втратили народні депутати Борислав Розенблат (округ № 62, м. Житомир) та Олесь Довгий (округ №102, Кіровоградська область).

Ще низка народних депутатів-мажоритарників погоджуються на роботу у виконавчій владі, чи просто складають повноваження з огляду на особисті обставини, кидаючи на призволяще виборців, які не так давно віддали за них свої голоси. Так, наприклад, через два роки після обрання у виборчому окрузі №183 Андрій Гордєєв пристав на пропозицію очолити Херсонську ОДА. Ігор Насалик, Тарас Кутовий пішли працювати на міністерські посади в уряді, а «мажоритарник» В'ячеслав Константіновський достроково відмовився від мандата через те, що начебто втомився терпіти приниження з боку виборців.

Забуття чи переосмислення?

Дискусія, чи потрібно відмовитися від мажоритарної складової виборів народних депутатів триває вже понад 20 років. Мажоритарники завжди могли стати в нагоді в доформуванні більшості чи ставали рятівною чарівною паличкою для важливих голосувань у парламенті. Звісно, за окремі преференції для округу чи певні бонуси для власної політичної кар’єри.

Один з аргументів «проти» полягає в тому, що під час виборів за мажоритарною системою враховуються лише ті голоси виборців, які набрав кандидат-переможець. За пропорційної системи представництво в парламенті здійснюється в більш справедливий спосіб. Адже коли підраховується результат виборів, враховуються всі голоси виборців, які проголосували за ту чи іншу політичну силу. Таким чином, навіть якщо в конкретному окрузі за виборчий список проголосувала лише 1 людина, її голос долучать до загального результату політичної сили, тобто цей голос не стане незатребуваним. Формування самих списків у пропорційній системі – це вже інше питання.

Не працював з виборцями. В Україні вперше відкликали місцевого депутатаУ Дніпропетровській області в Кам'янському вперше припинили повноваження депутата міської ради, який представляв партійний осередок БПП.

Яскраво недоліки мажоритарки можна було спостерігати на дострокових виборах у 2014 році на деяких прифронтових виборчих округах. Наприклад, нардеп Юхим Звягільський на позачергових парламентських виборах переміг на 45-му мажоритарному виборчому окрузі (Донецька область), здобувши лише 1,454 голосів виборців. Це найнижчий показник в усій країні: щоб стати народним депутатом в інших регіонах країни, в середньому кандидату потрібно було від 20 до 30 тисяч голосів виборців. А, наприклад, декого з кандидатів-мажоритарників можна вважати рекордсменами: так, Олександр Герега в 192-му окрузі (Хмельницька область) здобув майже 69 тисяч голосів виборців, Юрій Дерев’янко у 87-му окрузі (Івано-Франківська область) – майже 63 тисяч, Ярослав Дубневич у 120-му окрузі (Львівська область) – майже 68 тисяч голосів виборців.

Що могло б теоретично дисциплінувати мажоритарників? Відповідна норма, яка б надавала можливість виборцям округу відкликати свого обранця в разі невідповідності делегованого ними ж до парламенту депутата певними критеріям. Так, у 2015 році Верховна Рада закріпила на законодавчому рівні механізм відкликання партіями місцевих депутатів і навіть мерів міст. Суть нововведення полягає в тому, що виборці, які нібито незадоволені роботою місцевого депутата чи мера, мають зібрати підписи, направити їх до територіальної виборчої комісії, а та, своєю чергою, зобов’язана передати їх політичній партії, від якої висувався кандидат у депутати чи мери. Для відкликання потрібні підписи менш ніж половини виборців від тієї кількості, яка взяла участь у виборах у конкретному окрузі або на виборах мера. А вже керівний орган партії може ухвалити рішення про відкликання депутата й фактично замінити його іншою кандидатурою.

У травні Криворізька міська виборча комісія ухвалила рішення звернутися до керівних органів ВО «Батьківщина» та Радикальної партії щодо відкликання 11 депутатів міської ради за народною ініціативою. Ініціаторами відкликання депутатів стала група з 450 активістів «Зраді не місце в міськраді», яка зібрала близько 45 тисяч підписів на користь процедури відкликання. Причиною стало те, що депутати в міськраді синхронно голосували з фракцією «Опозиційного блоку». Проте остаточне рішення має ухвалити партійне керівництво.

Звісно, запровадити такий механізм для народних депутатів-мажоритарників навряд чи вдасться, хоча схожі законодавчі ініціативи неодноразово реєструвалися в різні часи. Поки що питання стоїть глобальніше – змінити саму виборчу систему. Та й це завдання виявилося поки що не до снаги народним обранцям.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...