У спробі знизити міру тривожної невизначеності і проникнути поглядом через туман війни, багато експертів, а, вірніше, коментатори того, що відбувається, оскільки не може бути жодних експертів з унікального, приходять до двох тез: «Росія війну програє» і «Путін не може програти». Неважко помітити, що вони суперечать один одному, а якщо так, то народжується парадоксальний і страшний висновок: абсолютно незрозуміло, чим закінчиться війна.
Ну, взагалі-то, стверджуючи, що Росія її програє, ми якраз про результати й говоримо. За словами прессекретаря Білого дому Джен Псакі, росіяни вже програли «за їхнім власним визначенням»: «Президент Путін не проведе маршу вулицями Києва. Україна зберігає суверенітет. Розділити НАТО не вдалося». Цілей не досягнуто, а, значить, програш в наявності. Так, поки що ніхто не знає, як і коли він буде зафіксований, але нічого, що можна було б назвати перемогою Росії, попереду не проглядається. Окреме питання, наскільки Україна залишиться задоволеною тим, як переможе, але Росія не переможе ніяк.
Сакральна дата 9 травня: чого варто очікувати від росії та чи оголосить країна мобілізаціюЧи можуть в росії оголосити про мобілізацію на 9 травня та якими можуть бути наслідки, читайте у матеріалі «Слово і діло».
Говорячи про те, що Путін «не може програти», відштовхуються від очевидного спостереження, що Кремль не любить і не вміє програвати, російська державна машина не має ходу назад. Ця теза не така бездоганна, як попередня. Якщо хтось чогось не любить і не вміє, зовсім не означає, що це нелюбиме не доведеться пережити. Ставка на Януковича у 2004 році не спрацювала, і Росія програла. Програшем став і другий Майдан, після якого Янукович опинився у Ростові. Так, пішла помста, але Київ на російський повідець так більше не сів. Перед початком великої війни було завдано удару по п'ятій колоні, а з початком війни довершено, і з цим програшем Путін теж нічого не може вдіяти. Куму Віті передали, що не надто він російському цареві і потрібен. Оксана непритомніла і лізла в петлю.
Вся історія путінського правління, якщо придивитися, увінчана суцільними поразками. Як пише Максим Трудолюбов: «Хотів підвищити статус Росії – домігся статусу ізгоя. Хотів довести, що росіяни й українці – один народ і завершив формування української нації. Хотів довести всім свою військову міць, витратив мільярди на модернізацію армії та показав усьому світу дезорганізовану криваву силу, здатну вбивати, але не воювати. Хотів демілітаризації України та отримав її мілітаризацію. Говорив, що НАТО надто близько, але добився того, що НАТО тепер ще ближче (Фінляндія та Швеція). Хотів використати нафту та газ як зброю, отримав ембарго. Допомагав вкрай правим і лівим силам у Європі і домігся того, що тепер ця допомога є головною причиною їх поразок. Хотів особливих стосунків із Німеччиною – провал. Відносини з Ізраїлем – провал. Хотів впливу – отримав відсутність впливу. Хотів культурної присутності Росії у світі, отримав відсутність. Рекламував стабільність усередині країни одержав економічну кризу. Хотів розвитку технологій – отримав технологічну ізоляцію та деградацію. Це нескінченний перелік». Після цього говорити, що Путін не любить програвати навіть незручно. Та він просто прагне власного приниження.
І тут приходять на допомогу «путін-ратгебери». За аналогією з «путін-ферштейєрами», людьми, які намагаються увійти в положення Путіна і послужити йому, «путін-ратгебери» намагаються дати йому пораду: «На місці Путіна я б…» Це дуже сумнівна позиція, оскільки, опинившись на місці Путіна, будь-яка порядна людина, усвідомивши фатальну метаморфозу, тут же вдавилася б з огиди до себе. Але це не зупиняє часом дуже недурних і цілком порядних людей від суджень на кшталт «російському уряду» або «Кремлю необхідно…». Непроханим порадникам належить заслуга популяризації ідеї, що Путін із нелюбові до програшів застосує ядерну зброю. А як інакше? Адже будь вони Путіним…
Те, що він багато на що здатний, не викликає сумніву ні в кого, доказів, особливо в останні місяці, з надлишком. Але ж не менше доказів, що зіткнення зі справжнім опором «непереможний» упир не витримує. І щоразу програє. Не треба йому підказувати, як це зробити цього разу найкращим або найстрашнішим для оточуючих чином. Нікому в його шкурі, дякувати Богу, не бувати. А йому у своїй ходити у будь-якому разі вже не довго.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»