Партійні розколи та об'єднання: що краще допомагає вижити в українській політиці

Читать на русском
Олександр Радчукполітолог

В українському політичному житті давно звикли до партійних розколів та об’єднань. Майже в кожному умовному «політичному сезоні» одні політичні партії «розколюються» надвоє, інші – намагаються підписати «меморандуми про співпрацю», для ЗМІ анонсуючи про своє нібито «об’єднання».

Насправді, таке насичене партійне життя притаманне молодим демократичним державам, які ще шукають свій шлях до найбільш оптимальної політичної системи взаємодії. Цьому також сприяє конкуренція капіталів та ідей, і тут варто зауважити – в Україні вкрай мало справді ідеологічних партійних проєктів. У світі політологи давно дискутують про те, чи взагалі в умовах глобалізованого світу можливе існування партій з єдиною ідеологічною основою. Дедалі частіше виникають різноманітні «міксовані» за своїм набором цінностей партійні проєкти, які використовують у своїх програмах, здавалося б, раніше несумісні ідеї.

Багато з українських партій використовують в своїх програмних засадах ідеї, деякі з яких можуть суперечити одна одній. Наприклад, декларують цінності конкурентної ринкової економіки і водночас – в іншому розділі програми – фіксують неприпустимість продажу землі.

Минулого тижня стало відомо про ще одне гучне політичне розлучення – партія «Голос», яка на виборах у 2019-му році подолала 5% виборчий бар’єр та потрапила до нового парламенту, зрештою «розкололася» на дві частини. Після повторного відходу із політичного життя одного із головних ідейних натхненників партії та її лідера – музиканта та співака відомого рок-гурту Святослава Вакарчука, політичне майбутнє партії «Голос» було вкрай невизначеним. Розкол – остаточно поставив під сумнів подальший успішний розвиток проєкту.

Утім у даному разі цікаво простежити головну закономірність – чому ані так звані «розколи», ані спроби партійного об’єднання не покращують політичних рейтингів?

Без структури та з багатьма гетьманами

Мабуть, найбільш хрестоматійну історію про розколи та об’єднання в політичному житті незалежної України можна простежити на прикладі колись надпотужної політичної сили ‒ «Народного руху України».

Місцеві вибори: як партії поділили владу в міських радахПісля місцевих виборів в міських радах почали ділити владу. На інфографіці – скільки у партій мандатів в міськрадах і які посади вони забрали.

Після загибелі в автокатастрофі лідера цієї політичної сили – відомого дисидента, журналіста, громадського та політичного діяча В’ячеслава Чорновола, - партія «розкололася» на дві частини. Після цієї події – політична зірка НРУ безслідно згасла, догасаючи своїми уламками то в одній, то в іншій політичній коаліції з партіями з так званого національно-демократичного спрямування.

Остання спроба об’єднати дві частинки «розколотої» партії здійснювалась у травні 2013-го року – тоді НРУ та УНП навіть провели об’єднавчий з’їзд, проте вже через пів року напередодні подій Революції гідності, партії оголосили про припинення об’єднавчого процесу.

Подібна історія сталася із колись потужним брендом партії «Наша Україна», яка виникла після того, як блок політичних партій національно-демократичного спрямування об’єднався для участі у парламентських виборах 2002 року, а потім – і для підтримки Віктора Ющенка на президентських виборах 2004-2005-х років. Політична партія «Наша Україна», блоки НСНУ та НУНС в усіх його форматах були конгломератом розрізнених команд, які спершу об’єдналися, аби спільними зусиллями потрапити до Верховної ради, а потім стали джерелом постійних політичних внутрішньопартійних змагань та різноманітних негараздів для Віктора Ющенка.

Кілька років поспіль тривали невдалі спроби об’єднатися і в середовищі націоналістичних «правих» політичних партій. І хоча напередодні позачергових парламентських виборів у 2019-му році партії «Національний Корпус», «ВО «Свобода», «Правий Сектор», ветеранські та громадські організації ухвалили рішення про спільну участь у них із подальшою «консолідацією патріотичних об'єднань і організацій», досягти поставленої мети так і не вдалося.

У всіх цих історіях розколів та об’єднань є спільна риса – бажання інтеграції під спільного рейтингового політика, або навпаки – бажання якомога швидше піти своєю власною політичною стежиною через відсутність єдиного рейтингового політика (або якщо його рейтинги знизились). Тож питання лідерства у долях політичних партій наразі є чи не найбільш визначальним.

Бренд свого імені

Цю гіпотезу частково можна підтвердити ще кількома успішними чи навпаки – провальними політичними проєктами.

Президентські рейтинги: хто лідирує у соцопитуваннях останній рікХто з політиків входив до п'ятірки лідерів президентських рейтингів за останній рік – на інфографіці.

Так, найбільш довготривалим важковаговиком українського партійного життя є партія «Батьківщина», яка ще у 2019-му відсвяткувала свій 20-літній ювілей. Цікаво, що під брендом цієї партії тією чи іншою мірою об’єднувалися різні політичні гравці, проте сам бренд має чітку прив’язку лише до одного політика, рейтинги якого досі тримають на плаву всю партійну «машину» «Батьківщини». Лідерка політсили - Юлія Тимошенко – не має собі рівних у середовищі повністю орієнтованої на неї партії, фактично створивши партійний бренд свого імені.

Подібну історію із брендуванням успадкував і колишній соратник Юлії Тимошенко, а згодом – політик самостійного плавання «радикал» Олег Ляшко. Партія, яку він очолює, є повністю дітищем і його особистим брендом. Прикметно, що динаміка рейтингів самого Олега Ляшка – симетрично впливає на підтримку його політичної сили.

Так само вибудувався і бренд нинішньої провладної політичної сили з єдиною відмінністю – рейтинги «Слуги народу» та Володимира Зеленського зростали значно швидшими темпами, аніж у його політичних конкурентів за весь час незалежної України.

Фіаско технократичних партійних проєктів?

Очевидно, що наявність або відсутність політичного бренду та рейтингового лідера досі шкодило планам тих політичних сил, які виношували намір стати справді технократичною командою, ‒ об’єднувати людей із метою вирішення конкретних завдань або реалізації стратегій.

Соцмережі замість білбордів: якими будуть нові стандарти партійного будівництваЯких новинок у комунікаціях політичних партій із потенційними виборцями слід очікувати найближчим часом ‒ прогнозував політолог Олександр Радчук.

Із розвитком процесів децентралізації, цілком ймовірно, що подібні політичні партії з часом матимуть успіх у регіональному вимірі. Проте для реалізації більш амбітних політичних планів на всеукраїнському рівні – для таких політичних сил потрібні інші умови для конкуренції.

Одна із таких ідей – суттєво скоротити використання політичної реклами під час виборчих кампаній. До слова, за результатами дослідження «Політичні партії очима виборців: як створити передумови ефективного представництва», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології з 1 до 7 червня 2021 року, 41% опитаних вважають, що політичну рекламу потрібно заборонити повністю, ще 27% ‒ що її можна дозволити, але лише під час виборів, і 12,5% ‒ що можна дозволити тільки в період між виборами. Лише лише 14% респондентів вважають, що вона має бути в цілому дозволена і, вочевидь, не бачать прихованих політичних загроз від «нерівності» у доступі до телевізійної та білбордової реклами у перспективі.

Очевидно, новим технократичним партіям варто сконцентрувати свою увагу на нових методах залучення та роботи із виборцями, які зараз можна застосувати за допомогою соціальних мереж та цифрових платформ. Ще одне завдання – відбір та підготовка нових партійних лідерів та фахових членів команд для партійного будівництва. Адже запит на нову якість політики в Україні і професійність, зокрема і партійних функціонерів – з’явиться вже на наступних парламентських виборах.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися:
АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО
Підпишіться на наш канал