Поки рейтинги чинного президента Петра Порошенка трималися на відносно високих позначках, його політичним партнерам було комфортно разом ділити владний Олімп. Наразі ж майже всі соціологічні дослідження фіксують падіння рейтингів як чинного президента, так і опозиційних політиків. На порядку денному запит суспільства на «нові обличчя», брак довіри створює попит, який поступово формує пропозицію на політичному ринку.
І вже зараз зрозуміло, що не лише опозиційні політики пропонуватимуть власні кандидатури як альтернативні на майбутніх президентських виборах. Згасає й ідея про створення єдиної великої партії на базі БПП та «Народного фронту», яка мала б зцементувати ґрунт для балотування на другий термін Петра Порошенка.
Дедалі очевидніше, що досі чинний статус-кво парламентської більшості буде використаний не на користь рейтингів одного політика. Під цією примарною конструкцією зростають нові політичні амбіції, які можуть акумулювати достатній ресурс для якісного конкурентного опору чинному президенту в досі єдиній провладній команді. Хоча теза про єдність в українській політиці – дуже сумнівна річ.
Петро Порошенко, хоча й має шанс на зміни в політичній конфігурації, дедалі частіше повторює помилки своїх попередників. Від кого варто чекати найбільших несподіванок і хто може суттєво підточити плани провладної команди у форматі висунення єдиного кандидата на президентських виборах у 2019 році?
Не перший, але й не другий
Найбільш виважено серед провладних політиків про свої лідерські амбіції вже вкотре заявляє міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Саме він в одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю прямо поставив під сумнів питання висунення єдиним кандидатом у президенти від БПП та «Народного фронту» Петра Порошенка. Мовляв, він може бути реальним кандидатом, але точно не єдиним. До того ж, за словами Арсена Авакова, варто взагалі більше говорити про парламентську республіку, щоб політики менше змагалися за посаду президента в державі.
Долар по 10 і продаж Roshen: скільки обіцянок із передвиборчої риторики виконав ПорошенкоДо президентських виборів в Україні залишився рік і Слово і Діло починає підбивати підсумки виконання обіцянок. Розбираємося, що зі своєї передвиборчої риторики виконав президент Петро Порошенко.
Арсен Аваков – одна з ключових політичних фігур «Народного фронту». Міністерство внутрішніх справ він очолює з лютого 2014 року. І це вже третій уряд поспіль, в якому Аваков міцно утримує свої позиції. Поки одні політики робили ставку на спонсорів та здобуття додаткових електоральних балів, чинний голова МВС в пошуку власного політичного підґрунтя зробив ставку на силовиків. По-перше, він відверто визнає, що був змушений залишити більшу частину розформованих раніше спецслужбовців у рамках нових силових структур. Крім того, йому вдалося приборкати норовливі добробати й на основі одного з найбільш впливових – «Азова» – створити окремий полк у Національній гвардії. Безпрограшна тактика.
До того ж «Азов» упродовж останніх двох років трансформувався з добровольчої та силової структури в потужний партійних рух, який очолив позафракційний народний депутат Андрій Білецький. Партія «Національний корпус», який очолює нардеп, насправді чимдуж намагається відмежуватися від зв’язків з Арсеном Аваковим, а сам міністр внутрішніх справ щоразу в своїх коментарях та інтерв’ю підкреслює тезу про існування лише єдиної монополії на застосування сили в суспільстві – з боку держави. Партія «Нацкорпус» зараз веде активну політичну діяльність на правому електоральному фронті, товаришує з більш досвідченою «Свободою» та радикальним «Правим сектором».
Ще один політичний проект, який неодмінно пов’язують із міністром Аваковим, це спроба перехопити керівництво в лівій політичній силі – Соціалістичній партії України. На цьому напрямку епатажну діяльність веде екс-радник міністра внутрішніх справ Ілля Кива.
Нейтралізувати вплив Авакова команді Петра Порошенка буде вкрай непросто. Для цього щонайменше потрібно остаточно посваритися із «Народним Фронтом» та у вкрай стислі терміни знайти сили сформувати нову парламентську більшість та уряд. Навряд чи хтось ризикне піти на такий крок за менш ніж рік до президентських виборів. Якщо ж Аваков піде в опозицію, то пропрезидентська команда отримає ще одного грізного опозиційного діяча. До слова, раніше Арсен Аваков не підтвердив, але й не спростував своїх зустрічей із лідеркою «Батьківщини» Юлією Тимошенко. Це політичне партнерство також не виключене.
Амбітний прем’єр
Не менших клопотів амбіціям чинного президента може завдати й позиція прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Поки він вдало знаходить баланс між політичними командами «Народного фронту» та БПП, втім, дедалі частіше знаходить розуміння саме у «фронтовиків».
Вибори-2019: соціологи назвали лідерів президентського рейтингуЛідерами президентського рейтингу в Україні є голова ВО Батьківщина й очільниця однойменної парламентської фракції Юлія Тимошенко, а також чинний президент країни Петро Порошенко.
Володимир Гройсман – давній соратник Петра Порошенка. Він багаторічний мер Вінниці – і колись, і нині базового електорального регіону для Петра Порошенка. Фактично, попри власні амбіції та політичну вправність, і Гройсман, і Порошенко мали б обоє пам’ятати про командну гру, яка й дозволила їм вирости у політиків першого ешелону. Втім, на загальнонаціональному рівні всі попередні політичні відносини з часом анулюються й на перший план виходять уже нові можливості та альянси.
Історія з Гройсманом доводить, що колишні регіональні соратники можуть швидко зрости в цілком самостійних і впливових політиків загальнонаціонального масштабу. Володимир Гройсман відтепер дедалі частіше знаходить підтримку в залі парламенту саме від фракції «Народного фронту», в той час як БПП не завжди стовідсотково підтримує ініціативи прем’єра. Крім того, в чинного глави Кабміну є власні політичні амбіції щодо створення нового політичного проекту. Для цього він може об’єднати зусилля з однією з впливових груп із «Народного фронту», зокрема в ЗМІ дедалі частіше говорять про політичну близькість Гройсмана до позицій Арсенія Яценюка та Андрія Парубія.
Звісно, своєї фракції чи бодай депутатської групи у Гройсмана немає. Втім, не варто забувати про його сильні позиції на Вінниччині, а також про громадську організацію та однойменну партію «Вінницька європейська стратегія». В разі політичної необхідності очільник Кабміну може швидко залучити власний кадровий кістяк до розбудови нового політичного проекту.
Столичний фронт
Не надто, але все ж присутні президентські амбіції й у чинного мера столиці Віталія Кличка. Він прямо уникає розмови про своє можливе балотування, наголошуючи на тому, що ще не втілив у життя усе обіцяне для киян.
Курс на парламентські вибори-2019: головна проблема ГройсманаВолодимир Гройсман заявив, що має намір брати участь у наступних парламентських виборах. Про що це свідчить, міркували експерти.
Втім, стартові позиції в Кличка навіть кращі, ніж у Гройсмана. Він має підтримку хоча й невеликої, але власної депутатської групи УДАР, яка ще не повністю розчинилася в партійному киселі БПП. Кличко мав один із найвищий президентських рейтингів у 2014 році, поки не заявив про свій намір балотуватися на посаду мера столиці, фактично уступивши президентське крісло Петру Порошенку. До того ж цьому передували так звані «віденські домовленості», в яких, окрім Порошенка та Кличка, брав участь і олігарх Дмитро Фірташ. Про що саме говорили учасники зустрічі, достеменно не відомо, втім, сам факт зустрічі так чи інакше підтвердили всі її учасники.
Низка народних депутатів серед соратників Кличка дедалі частіше говорять про відродження діяльності партії УДАР. Цікаво, що Кличко й досі формально очолює партію «Блок Петра Порошенка «Солідарність», хоч і написав заяву про складення повноважень ще в травні 2016-го. Щоправда, відновити потужності оновленому УДАРу буде непросто – поки що, крім самого Віталія Кличка, рейтинги якого також зазнали суттєвих втрат, навряд чи хтось із його команди може похвалитися суттєвою медійною присутністю та впізнаваністю.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»