Нещодавно в Новобаварському районі Харкова відбулася акція протесту, в центрі якої опинилося місцеве велике хімічне підприємство – Харківський коксовий завод. Причому, одні активісти виступали за закриття заводу, викиди якого, на їхнє переконання, шкодять здоров’ю жителів, а інші – навпаки, за те, щоб підприємство продовжило роботу, оскільки воно забезпечує роботою велику кількість людей.
«Слово і Діло» вирішило висвітлити це питання у своїй традиційній рубриці, присвяченій нагальним проблемам великих міст, вирішення яких не вдається домогтися роками.
Історія Харківського коксового заводу починається в 1932 році. Тоді завод був створений як дослідна база проектного інституту «Діпрококс» та Науково-дослідного вуглехімічного інституту. Однак уже через 14 років, у післявоєнний час, потужності заводу замість задоволення суто наукових потреб почали використовуватися для промислового виробництва коксу та коксохімічної продукції.
У 1985 році Рада міністрів УРСР ухвалила постанову про планове проведення на підприємстві заходів зі скорочення викидів шкідливих речовин. Заплановані вони були на 1986-1995 роки, але з розпадом СРСР контроль за роботою заводу послабився.
У 2003 році акції Харківського коксового заводу викупила донецька компанія «Аромасервіс». Відомо, що тоді на підприємстві відбулася модернізація: припинилося виробництво хімічної продукції, були реконструйовані коксові батареї й побудовані газоочисні установки. Обсяги виробництва коксу в цей період складали 155 тис. тонн на рік. У той же час, у навколишнє середовище, за офіційними даними, завод щороку викидав до 500 тон речовин. Серед них здебільшого водень, метан, азот і вуглець.
Проте в такі скромні показники вірилося не всім. 22 жовтня 2010 року в Харкові відбулася акція за участі місцевих жителів і активістів руху «Зелена планета». Основною вимогою мітингарів було проведення незалежної екологічної експертизи та встановлення на підприємстві очисних фільтрів для викидів. У 2011 році така експертиза відбулась, щоправда, противники роботи заводу засумнівалися в її достовірності. Так от, відповідно до неї, викиди підприємства не перевищували встановлені законом норми. Втім, це не завадило йому в 2014 році стати найбільшим джерелом забруднення в місті.
А раніше, в 2013 році, активісти організації Екоцід.нет, яку курував депутат від ВО «Свобода» Ігор Швайка, намагалися організувати закриття підприємства через забруднення навколишнього середовища.
У 2015-му на заводі заявили про намір провести реконструкцію 3 коксових батарей і збудувати пристрій для очищення коксового газу.
«До мене надходить потік скарг від людей щодо викидів коксового заводу. Ця ситуація триває вже понад 10 років. Полум'я над Харковом, яке горить щовечора, викликає подив у багатьох. Відповіді профільних служб теж викликають подив. Ситуація вимагає додаткового вивчення, тому я наполягаю на комплексній перевірці діяльності підприємства», – заявив влітку 2016-го голова Харківської обласної адміністрації Ігор Райнін. Також тоді він заявив про необхідність взяття під контроль діяльності екологічної інспекції, в добросовісності якої губернатор висловив сумнів.
У вересні того ж року обіцяна Райніним екологічна перевірка стартувала. Тривала вона достатньо довго – цілих три тижні. Вперше в ній брали участь спеціалісти не лише Держекоінспекції Харківської області, але й приватної лабораторії «УкрНДІкомунпроект». Однак і ця перевірка показала, що перевищення обсягу шкідливих викидів на заводі немає. На самому підприємстві цю інспекцію назвали «екорейдерством».
На початку 2017 року ситуація з пікетами громадськості повторилася. Держекоінспекція подала скаргу до суду з вимогою закрити завод, але це призвело до пікетів робочих заводу біля будівлі суду.
Разом з тим, місцеві жителі стверджують, що майже щодоби під покровом ночі завод у рази збільшує димові викиди, отруюючи мешканців діоксидом сірки та іншими шкідливими сполуками: синильною кислотою, бензолом, фенолом і т. д. У вітряні дні й дощову погоду чорний дим з боку заводу лине над житловими кварталами і щовечора відбувається потужний викид речовин, після якого повітря в низинах стає їдким, а вулиці встеляє легкий серпанок.
Також екологи й небайдужі люди скаржаться на те, що завод зливає відпрацьовану воду, яку використовує для охолодження коксу, в річку Уди, не застосовуючи при цьому сучасні фільтри.
Громадські активісти озвучують таку неофіційну статистику: хворобами крові в районі, де розташований завод, мешканці хворіють у 8 разів, нервової системи – у 5,5 разів, ендокринної системи – в 20 разів частіше, ніж люди, що проживають у віддалених відносно підприємства районах Харкова.
Варто зазначити, що підприємство дає роботу приблизно 650 людям і є єдиним у Харківській області виробником коксохімічної продукції. У зв’язку з цим частина активістів пропонують компромісний варіант вирішення проблеми: перенести потужності виробництва подалі від густонаселених районів, посилити екологічне законодавство і контроль за його дотриманням. Однак на жаль, поки що такий крок видається занадто затратним фінансово, а численні перевірки компетентними органами більше нагадують спроби «зрубати бабла». Тим часом прості харків’яни продовжують страждати від задушливого смороду й отрути в повітрі.
Також у рубриці «Місцеві легенди України»:
Маріуполь: екологічна ситуація
Львів: Грибовицьке сміттєзвалище
Закарпаття: захист від паводків
Київ: новий корпус «Охматдиту»
Житомир: обласний онкологічний диспансер
Черкаська область: Канівська ГАЕС
Хмельницький: будівництво енергоблоків АЕС
Луцьк: Волинський перинатальний центр
Івано-Франківськ: реконструкція стадіону «Рух»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»