Вимкнути Луку. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

Олександр Лукашенко, спіткнувшись об небувалий опір після, здавалося, стандартних для своєї країни виборів-невиборів, демонструє дива політичної спритності. Він намагається розгорнути ситуацію на свою користь і видати масові протести проти насильства за свідчення підтримки курсу державного керівництва на збереження миру, спокою і стабільності в Білорусі. Екстремісти не пройдуть, Ригорич – тому гарант, Майдан нам всім не потрібен, об'єднаємося і не допустимо.

Важко назвати талановитим політиком того, хто давно знищив всяку політику у своїй країні і не відчував конкуренції. Навіть поблажливо допущена до гри у вибори Світлана Тихановська раптом створила йому небачені проблеми. Але лисий щиголь і лукавий володар ніколи не був слабким, у нього шалена воля не просто утримувати, а насаджувати свою владу. І він готовий це робити ще стільки, скільки будуть дозволяти обставини, і навіть всупереч їм.

Україна пильно стежить за тим, що відбувається в Білорусі. Цьому тисяча причин, і не тільки близьке сусідство і відома спорідненість. Дивним чином «чистенька і спокійна» Білорусь для багатьох українців була зразком благополуччя, Лукашенко – прикладом відповідального й популярного правителя, і це нерідко вкладалося в одній голові з бажанням жити, як в Європі, і зовсім щирим неприйняттям, наприклад, Януковича. І ось з'ясовується, що білоруси зовсім не вважають себе щасливчиками. Міф про те, що в Лукашенка вийшло, розвіявся, а сцени диких розправ ОМОНу та інших внутрішніх органів з людьми не залишили ґрунту для міркувань про заповідник «совку» з людським обличчям.

Майдан у Білорусі: чи повинна Україна втрутитися й підтриматиУкраїна повинна максимально довго дотримуватися нейтралітету щодо білоруських протестів, поки не стане зрозуміло, в який бік хилиться чаша ваг.

Дуже цікаво спостерігати за еволюцією методів народного протесту, адже ми вважаємо себе ледь не головними експертами з цього питання в ближніх і дальніх околицях. Хто з задоволенням, хто ревно, українці відзначають, як наші сябри поповнюють арсенал святої боротьби новими цікавими знахідками, передусім у спектрі ненасильницького опору. Емоційна заглибленість у тамтешні події повна, як при важкій операції над близькою людиною.

Напевно, і на Банковій теж прикута увага до Білорусі: і просто тому, що все, що відбувається там, важливо, і з побоюванням вдивляючись у російські реакції. Але в зовнішньому плані український уряд не виказує особливого інтересу до теми, яка тримає в напрузі всю країну. Офіційна Україна обмежилася однією обережною заявою Володимира Зеленського із закликом до влади і протестувальників до миру і діалогу і постом на президентській сторінці у фейсбуці про звільнення затриманих у Білорусі українських журналістів і правозахисників. Не затримали б – не було б і цього.

Водночас крах Лукашенка, навіть поки тільки іміджевий, створює нашому президентові окрему, специфічну проблему. У пошуках ефективного, на його думку, стилю управління Володимир Зеленський прикипів до манери білоруського президента, що поєднує підкреслено простецьку поведінку з народом з грубими прилюдними розносами підлеглих. Це специфічна «виїзна» модель, яку президент України практикує під час відвідування регіонів. Вочевидь, такий власний образ був схвалений Зеленським саме за його прекрасну, здавалося, результативність у Білорусі і виходячи з популярності «бацьки» в Україні.

До речі, «бацькою» Лукашенка називати в Білорусі, яка переросла свого президента, давно не прийнято, непристойно навіть, він там, найімовірніше, «Лука», але в Україні прижився цей культивований самим диктатором імідж. Що спільного в саморобного батька народу, якому на чверть століття вистачило ресурсу його унікальної «радгоспної харизми», і в молодого новачка-політика з успішною артистичною й підприємницькою кар'єрою в анамнезі? Та нічого, і коли Зеленський «вмикає Лукашенка», виходить неприродньо і відразливо. Управлінська культура в держструктурах у нас була і залишається переважно совково-жлобською, але від білоруських стандартів усе-таки відійшла, тут і органічного Ляксандра Ригорича не сприйняли б, не те що його непереконливого наслідувача.

Тепер же, коли Лукашенко остаточно розвінчаний перед народом і світом, використання його в якості зразка для наслідування і зовсім повна дикість. Зеленському доведеться підшукати собі іншу манеру. Тут повсталим білорусам окреме спасибі: якби не ви ...

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися: