Бути опозицією: чи вдасться позапарламентським силам знайти свій рейтинг без Саакашвілі?

Олександр Радчукполітолог

Схоже, кілька позапарламентських партій шукають нові можливості для об’єднання зусиль з метою спільної координації дій напередодні парламентських виборів. Ініціатором такої активності начебто став лідер партії «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко.

Про можливість об’єднати спільні зусилля українські опозиційні політики завжди починають говорити тоді, коли стає зрозумілим неминучість виборів та суттєвий наступ влади на окремих впливових або впізнаваних лідерів меншості. Цього разу таким приводом стала депортація лідера «Руху нових сил», екс-президента Грузії та колишнього очільника Одеської ОДА Міхеіла Саакашвілі.

Утім, зрозуміти, хто кому є «опозицією», нині достатньо складно. Опозиційний спектр наразі дуже розмитий – одразу кілька парламентських партій претендують на звання «головної» опозиції, а окрім них – ще більше позапарламентських політичних сил.

«Полювати» є на що: за даними останніх соціологічних опитувань, українці розчаровані діями провладних політиків і не особливо задоволені всіма політиками загалом. В тому числі й роботою опозиціонерів. Саме тому загальна кількість «протестного електорату» за різними оцінками становить від 45 до 60% серед опитаних соціологами респондентів. Це ті громадяни, які проголосували б «проти всіх», не пішли б на вибори або не визначилися.

Головна вада позапарламентських партій, заради якої можна було б об’єднати свої зусилля, полягає в нестачі свого виборця, тобто самотужки кожна з таких політичних сил не зможе подолати 5% виборчий бар’єр. Та заради цього потрібно піти на низку компромісів, визначити ролі, скоординувати дії. Чи здатні на це нинішні позапарламентські сили?

Саакашвілі та всі-всі-всі

Найбільш рейтинговими опозиційними партіями є «Батьківщина» та «Опозиційний блок». Кожна з них працює на власному електоральному полі, вони майже не перетинаються.

Саакашвілі та «взяття» кордону: чи варто чекати чергового «прориву»?Після того, як Саакашвілі вислали до Польщі, політик заявив, що має намір повернутися в Україну. Про те, чи чекати нового прориву кордону та нових протестів, розповіли експерти.

Решта політичних сил вже неодноразово намагалися знайти спільні точки дотику. Однак домовитися про об’єднання за останній рік вдалося лише двом таким партіям – «Руху нових сил» та «Волі». Навряд чи така синергія додала електоральної ваги обом політсилам, але такий приклад – чи не єдиний із 2012 року.

Саакашвілі вів активні перемовини про спільну координацію дій зі ще як мінімум трьома політичними силами – парламентською «Самопоміччю», «Громадянською позицією» Анатолія Гриценка та з «Демальянсом». Крім того, до співпраці запрошували й «Батьківщину», проте політична сила Юлії Тимошенко вже набрала достатньої ваги, щоб самій запрошувати інших до «мезальянсів» із нею.

Шанс на широке об’єднання під проводом Міхеіла Саакашвілі позапарламентські партії втратили на початку 2016 року. В грудні 2015 року в Києві відбувся масштабний «Антикорупційний форум», натхненником якого був саме Саакашвілі. Тоді йшлося про можливість створення прототипу нової партії, якою згодом став «Рух нових сил».

Однак шанс на суттєвий електоральний стрибок був втрачений: Саакашвілі не міг визначитися, чи він стає потужним опозиційним лідером, чи й надалі залишається працювати у фарватері президентської вертикалі на посаді очільника Одеської ОДА. Втім, Петро Порошенко не лише звільнив його з цієї посади в листопаді 2016-го, але й водночас убив двох політичних зайців: за допомогою свого університетського друга підточив лідерські амбіції Арсенія Яценюка та «збив» рейтинги самого Саакашвілі.

Ідеологічні основи? Ні, не чули…

Досі єдиним вдалим прикладом спільної координації зусиль залишається альянс трьох опозиційних партій – УДАРу, «Батьківщини» та ВО «Свобода» зразка 2011-2012 років. Після ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка авторитарними діями тодішнього президента Віктора Януковича та його команди решті політичних лідерів опозиції стало зрозуміло, що наступними в цій історії можуть стати саме вони.

Вірю – не вірю: кому б українці віддали перевагу на виборахАналітики Слова і Діла проаналізували, як змінилися за рік уподобання українців і що було б, якби вибори відбулися сьогодні.

Серед політичних подій напередодні буремних 2013-2014 років відбулося знакове об’єднання серед національно-демократичних сил. У червні 2012 року лідери відразу кількох партій підписали «Декларацію об'єднаної опозиції «Батьківщина», яка стала своєрідною основою для подальших спільних дій проти режиму Віктора Януковича.

Звісно, єдиною «ідеологічною основою» таких об'єднань були лише політичні вимоги – відставка президента, припинення переслідування опозиційних політиків, звільнення опозиційних лідерів із в’язниці та інші. Якихось програмних цілей для розвитку країни тодішні лідери опозиції до подолання режиму Януковича не ставили. Вочевидь, вони не розраховували, що подальші події в державі наберуть обертів справжніх революційних потрясінь зі всіма можливими наслідками.

Щоправда, така активність мала один суттєвий позитив: у 2012 році опозиційним партіям вдалося узгодити кандидатів на мажоритарних округах, а ті, хто підписав «Декларацію про об’єднану опозицію», змогли сформувати єдиний партійний список на базі партії «Батьківщина».

Нинішні опозиційні лідери хоч і критикують дії влади, але дуже тьмяно озвучують власні альтернативні пропозиції щодо розвитку держави. Як завжди, немає покрокового та реального плану дій, з яких би опозиційні політики розпочали свою діяльність у разі виграшу на виборах. Варто зазначити, що на відміну від позапарламентських партій, розробкою таких планів займаються «Батьківщина» та «Опозиційний блок». Останній створив на базі своєї партії так званий «тіньовий уряд», під час умовних засідань якого екс-регіонали намагаються запропонувати власне бачення подальшого розвитку держави.

Електоральні перспективи

Ключовим питанням для будь-яких політичних об’єднань має стати запит на «свого» виборця. Чого хочуть українці? Чи мають нинішні опозиційні партії достатній кадровий потенціал та досвід у реальних управлінських процесах? І, звісно, чи зможуть запропонувати ретельний план змін у країні в разі свого виграшу на виборах?

Лідери електоральних рейтингів: які проблеми у «Батьківщини» та що не так із БППЗгідно з даними соцопитувань, найвищий рівень електоральної підтримки у лідерки Батьківщини, а на другій позиції – глава держави. Про підтримку двох партій розповіли експерти.

Найбільш імовірним сценарієм може бути пошук позапарламентськими партіями та їхніми лідерами більш впливових політичних партнерів для спільного походу на вибори. Всі об’єднавчі процеси можуть швидко завершитися ще на етапі формування єдиного списку для походу на вибори.

Успіх спільної координації зусиль залежатиме ще й від того, чи зможуть опозиційні лідери переконати достатню кількість виборців проголосувати за них. Без медійного та фінансового ресурсу зробити це можуть лише вже наявні потужні партійні бренди. Наприклад, Юлії Тимошенко зробити це буде значно легше, ніж, скажімо, Анатолію Гриценку. До того ж багато чого залежить від «якості» самого виборця, в що він буде здатен повірити. Якщо всі ті обставини, в яких опинилася наша країна, не здатні переконати пересічного українця у відсутності «легких рішень», то на наступних парламентських виборах у битві знову зійдуться адмінресурс із популізмом.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...