Читайте нас у Telegram Читайте нас у Telegram

Уроки русофобії від Володимира Путіна. Колонка Леоніда Швеця

Читати російською
Леонід Швець політичний оглядач

Серед цілей безперервного тиску Росії на Україну, включаючи військові загрози, вказується прагнення домогтися приходу до влади у Києві керівників, лояльних до Кремля. Ідея зрозуміла та логічна: хто ж не хоче мати серед сусідів союзників? Та ось тільки сама Росія не хоче.

У зв'язку з цим слід нагадати про втрачені Москвою можливості. Під час другого терміну Кучми та першого – Володимира Путіна українського президента то лякали захопленням Тузли, то притискали до серця, і обійми були задушливо тісними. Досить сказати, що лише у 2004 році Кучма та Путін зустрічалися 17 разів, деякі із зустрічей були багатоденними. Україну активно тягнули до Єдиного економічного простору. Леонід Данилович небезпідставно здавався Кремлю дуже хитро зробленим, і надії були на куди простішого Віктора Януковича, у перемогу якого Росія щедро вклалася. У Києві сиділи російські політтехнологи, перед першим туром голосування Путін провів в українській столиці аж три дні, агітуючи за Януковича, за кілька місяців до цього діоксином напихали Ющенка. В результаті все одно переміг чужий кандидат, і «помаранчеве» президентство пройшло на тлі демонстративної зневаги російського керівництва до українського, причому Дмитро Медведєв, якому дали посидіти у великому кріслі, тут досяг навіть більшого успіху, ніж сам Путін.

У 2010 році Кремль вирішив не повторювати помилку і не став вкладатися в одного з кандидатів. До того ж, їх плюс-мінус влаштовували обидва. Юлія Володимирівна як більш свідома себе та договороспроможна, з вираженим прагненням сподобатися Володимиру Володимировичу, напевно, більше, але не важливо. Янукович не підвів, підписавши тут же Харківські угоди, Верховна рада не почала тягнути з ратифікацією, знайшлося 236 голосів, навіть тодішній Петро Олексійович розповідав, як це добре. А парламентські вибори 2012 року дали взагалі казковий розклад: 29% за Партію регіонів, ще 13% отримали комуністи, а за рахунок мажоритарників та тушок зліпили більшість. Уряди Азарова, що перший, що другий, включали відвертих русофілів і були просто мрією кремлівської адміністрації. Московські емісари з панським виглядом регулярно дефілювали коридорами Кабміну. Народ теж загалом не підводив: 53% українців у 2012 році висловлювали позитивне ставлення до Володимира Путіна, за популярністю він випереджав усіх українських політиків.

Через загрозу агресії Росії щодо України президент України Володимир Зеленський звернувся до українців.

А потім стався другий Майдан. Україна і Росія розійшлися не стільки за ставленням до перспектив євроінтеграції, які, з угодою про асоціацію з ЄС або без неї, залишалися вкрай туманними, скільки за ставленням до громадян, до того, що можна з ними робити, а що – не можна у жодному разі. Ні для кого не залишилося секретом, що Москва наполягала на силовому придушенні та підкидала боєприпаси. Коли Майдан переміг, Путін психанув на Україну, з якою неможливо працювати, взяв Крим і влаштував бійню на Донбасі. На цьому усі можливості працювати з Україною припинились.

Натепер, за вересневими даними Соціологічної групи «Рейтинг», до Путіна в Україні позитивно ставляться 15%. Це чимало, зважаючи на восьмий рік війни. Приблизно стільки ж, наприклад, прихильників експрезидента Порошенка. Хоча, звісно, і не колишні 50%. Але на півдні країни тих, хто прихильний до Путіна, вже 26%, а на сході – 36%. Серед виборців ОПЗЖ таких 51%, щоправда, 42% прихильників цієї партії теж не люблять російського президента. Знову ж таки, нам не вистачає знань, що стоїть за такими відповідями: чи готові ці люди зустрічати російські війська хлібом-сіллю, чи Путін для них просто взірець сильного правителя, якого їм бракує в Україні, тут є різниця.

До речі, прихований потенціал підтримки проросійських сил можна побачити в більш високих цифрах позитивного ставлення до Лукашенка. Через рік після придушення протестів у Білорусі 34% українців зізналися у своїх добрих почуттях до тамтешнього диктатора. Серед електорату ОПЗЖ таких 69%, у «Батьківщини» 34%, 25% – у прихильників «Слуги народу», і навіть серед тих, хто за «Євросолідарність» – 10%.

Ці показники дуже протвережують. Сильно помилятися щодо виняткової волелюбності українців все-таки не варто, як не варто її недооцінювати. Хай там як, підтримка ОПЗЖ зараз бовтається в районі 10-13%, і це не йде в жодне порівняння з колишньою третиною населення, і це ще без комуністів. Путінський геній сильно підкоригував електоральну карту України, чисто механічно прибравши з неї кілька мільйонів власних прихильників з числа кримчан і жителів Донбасу, які побажали влитися в «російський світ», ще частину українців розагітував, влаштувавши нескінченну війну. Повернення до колишніх можливостей у Росії в Україні не буде вже ніколи. Ось вони й бісяться.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.

heading order

fix

Поділитися: