Вибори президента України: чому більшість кандидатів не можна називати популістами

Читать на русском
Валентин Гладкихполітичний експерт

Люди, які ставляться до перспектив Вакарчука чи Зеленського у політиці несерйозно, насправді не усвідомлюють однієї важливої тенденції, яка останніми роками поширилася у світі, або нехтують нею. А люди, які називають популістами Тимошенко, Бойка, Садового та інших політиків, певно, не розібралися до кінця, хто такі популісти.

Відомий американський політичний журналіст і аналітик Джон Б. Джудіс назвав тенденцію «великим вибухом популізму» і присвятив їй одну зі своїх книжок (перекладена українською). Раджу ознайомитися з нею як прихильникам, так і опонентам «популізму». Бодай для того, щоб усвідомити природу цього явища, його причини і сутність, а головне – позбутися вульгарного розуміння «популізму», властивого одному вінницькому інтелектуалу, який волею долі опинився на посаді прем'єр-міністра України.

Не буду переповідати зміст книжки, зазначу лише кілька речей, які, можливо, когось зацікавлять та мотивують самостійно ознайомитися із роботою Джудіса.

Кастинг на другий тур: як кандидати обирають собі паруЧергові вибори президента в 2019 році будуть запеклими, однак навряд чи закінчаться несподіванками. Кого і як кандидати обирають собі у спаринг-партнери – в матеріалі політолога Олександра Радчука.

– По-перше, нема жодного сенсу розглядати популізм під кутом зору «добре» чи «погано». Це всього-на-всього реакція на кризу представницької демократії та неспроможність політиків і урядів адекватно і своєчасно реагувати на запити суспільства, а подекуди – наслідок табу навіть на публічне обговорення цілої низки тем і проблем, які непокоять людей, але або відверто ігноруються політиками, або настільки нівелюються «політкоректністю», що майже як у вченні Фройда витісняються до сфери несвідомого, породжуючи неврози.

– По-друге, «популізм – це не ідеологія, а політична логіка: спосіб мислення про політику». Або як пише з цього приводу Джудіс, посилаючись на доробок іншого дослідника Майкла Казіна: «популізм – це мова, і ті, хто вдається до неї, уявляють звичайних людей як величну групу, не обмежену вузькими рамками класу; вважають своїх опонентів з-поміж еліти корисливими та недемократичними, прагнуть збурити перших проти других». Якщо хочете, це така собі «демократична, західноєвропейська» версія «радянської історичної школи», де «народ» протистоїть «еліті», причому і перший, і друга розуміються як щось монолітне і внутрішньо недиференційоване.

– По-третє, формула «популізм = соціалізм чи патерналізм» неправильна. Так само як хибним є уявлення про популізм як «за все добре проти всього поганого». З огляду на це, ті, кого Гройсман так любить винуватити у популізмі, до популізму не мають жодного стосунку. Основні опоненти і конкуренти Порошенка на майбутніх виборах – ані Тимошенко, ані Бойко – не є популістами, як би їх не винуватили у популізмі Президент та прем'єр. Вони є опонентами і опозиціонерами – цілком респектабельними, прогнозованими, прагматичними політиками, які грамотно працюють зі своїм електоратом і цільовою аудиторією. Так само не є популістами і будь-хто з інших політиків другого чи третього ешелону опонентів нинішньої влади, а-ля Садовий чи Гриценко. У нинішній ситуації роль популістів можуть виконати хіба що «не політики» (ще одна критично важлива ознака популізму) – Зеленський та Вакарчук.

Президентські вибори-2019: які шанси має Зеленський?Вакарчук і Зеленський офіційно не заявляли про участь у виборах, але згідно із соцопитуваннями, їхні рейтинги зростають. Оцінили ситуацію експерти.

– По-четверте, популізм свідчить про наявність у суспільсті зневіри у тому, що наявний істеблішмент (як владна, так і опозиційна його частини) зацікавлений та спроможний вирішити ті проблеми, які непокоять людей. Інакше кажучи, «важлива ознака описуваних популістичних кампаній і партій полягає в тому, що вони часто СЛУГУЮТЬ СИГНАЛОМ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЩОДО ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ».

– По-п'яте, популізм може бути як лівим, так і правим: «Ліві популісти борються за народ проти еліти чи істеблішменту. Це вертикальна політика низів та середнього прошарку, які об'єдналися проти верхівки. Праві популісти борються за народ, проти еліти, яку вони звинувачують у потуранні третій стороні, наприклад іммігрантам, ісламістам чи агресивним афроамериканцям».

І на останок, на думку Джудіса, «конфлікт і породжує той перелік ультиматумів, які популісти висувають до еліти. Це не звичайні вимоги, які на переконання популістів, стануть предметом негайних перемовин. Популісти переконані, що їхні претензії гідні й обгрунтовані, але вони не вірять, що ІСТЕБЛІШМЕНТ ПОГОДИТЬСЯ ЇХ ЗАДОВОЛЬНИТИ».

Замість висновку: популізм не є ліками, популізм є симптомом; популізм спричиняється неефективною владою, відірваною від інтересів суспільства. Популізм ніде не вирішив тих проблем, на розв'язання яких зазіхав, втім всюди сприяв суттєвому пожвавленню політичних процесів, у такий спосіб опосередковано таки сприяючи вирішенню наявних у суспільстві проблем.

Словом, популістичні рухи, якщо хочете, – це та щука з російської приказки, яка потрібна для того, щоб «карась» – влада, істеблішмент, панівний клас – не дрімав.

P.S. Між іншим, варто відзначити, що популізм виникає в обставинах, близьких до марксистсько-ленінської «революційної ситуації», коли «верхи не могут, а низы не хотят». З огляду на це, Зеленський та Вакарчук на президентських виборах – це все-таки краще, ніж Ленін «на броньовику» чи Пол Пот із червоними кхмерами, які з огляду на градус невдоволення українського суспільства цілком можуть стати «альтернативою» нинішній клептократії псевдо-патріотичних мародерів.


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...