Незважаючи на те, що першими в 2019 році відбудуться вибори президента України, політичні партії розпочали активну підготовку до планових парламентських виборів восени того ж року. Це й не дивно: як правило, кандидат, що здобуває більшість голосів на виборах глави держави, водночас є рейтинговим лідером або й узагалі таким собі «брендом» партії свого імені. А значить, після перемоги на виборах президента сподівається отримати гарний результат на парламентських виборах.
Щоправда, з роками стає зрозуміло, що такий підхід починає втрачати зміст. Від рейтингу лідера партії частіше за все залежить і рейтинг очолюваної ним політичної сили. А це неприпустимі ризики. Особливо в ситуації, коли кожен голос на вагу золота.
І це не просто припущення: боротися за прихильність виборців у ситуації тотальної зневіри в політиках та їхніх методах досягнення влади стає дедалі важче. Не допомагає навіть харизма й хитрі трюки політтехнологів – у реінкарнацію іміджу конкретного політика українці вірять неохоче. Особливо, якщо політик уже спробував себе в усіх можливих іпостасях і займається публічною діяльністю не одне десятиліття.
На допомогу могло б прийти партійне будівництво. Але й тут халепа: ідеологічні критерії з кожним роком стають дедалі більш «розмитими», за виборців потрібно конкурувати не лише ідеями, але й грошима. А самі пересічні українців вже чітко можна розділити на 3 категорії: тих, які сподіваються на чесність політика, його впливовість і дозволяють себе обманювати (політологи в таких випадках вживають термін «патерналізм); тих, кому набридло обманюватися, готових і самим на своєму рівні запропонувати власне бачення політичних процесів; тих, кому, за великим рахунком, байдуже, що відбувається в політиці.
Саме за голоси першої та третьої категорій виборців донедавна тривали запеклі бої політиків та їхніх політичних проектів. Та соціологи зафіксували ще одну категорію політично активних та небайдужих громадян – відсоток тих, хто не збирається підтримувати жодну політсилу, зріс до 20-24%. Це саме та аудиторія, яка не довіряє більшості нинішніх політиків і готова до серйозних змін у політичному житті. Та ключове запитання: чи готові нинішні партії та формати роботи, що вони пропонують, якось зацікавити цю частину потенційних виборців?
Криза партійного лідерства
Вочевидь, ситуацію з кризою партійного лідерства найкраще можна спостерігати під час порівняння рейтингів політиків та політичних проектів, які вони очолюють.
«Новий курс України»: що пропонує Тимошенко?Партія Юлії Тимошенко Батьківщина організувала 15 червня в Києві великий форум Новий курс України. Детальніше розповіли експерти.
Поки високими були рейтинги Петра Порошенка, більшою довірою виборців користувалася партія його імені – «Блок Петра Порошенка». Останні соціологічні дані опитувань серед тих, хто збирається взяти участь у виборах, свідчать, що за БПП в травні 2018 року готові проголосувати 7,8% опитаних, тоді як роком раніше було ще 9,2%. За Петра Порошенка нині готові віддати голоси 7,6%, тоді як наприкінці 2017-го таких було 10,2% (дані опитування Фонду Демініціатив спільно з Центром Разумкова).
Така сама ситуація й із іншими кандидатами. На прикладі «радикала» Олега Ляшка дуже чітко простежується тенденція, коли без телевізійного ресурсу його особистий рейтинг в опитуваннях знизився до близько 6% (майже увесь 2017 рік), тоді як після посилення його образу за допомогою прямої реклами та постійної появи в новинах і сюжетах телеканалу «Україна» вже в 2018 році його прихильників побільшало на понад 1%.
Ще цікаві спостерігати за метаморфозами Юлії Тимошенко. Вона та очолювана нею партія «Батьківщина» нині лідирують у рейтингах соціологічних опитувань. Утім, прикметно, що останнім часом рівень підтримки і самої Тимошенко, і її партії коливається в межах 12-13%. Саме тому в її штабі вирішили піти ва-банк і спробувати розширити потенційні межі (так звані «цільові аудиторії») свого електорату. Саме з цим пов'язаний її тривалий і нашпигований сучасними термінами та ідеями виступ на форумі «Новий курс», який відбувся минулого тижня.
У команді Тимошенко розуміють, що боротися потрібно не за прихильників і тим паче не за противників, а за прошарок громадян, які не визначилися або шукають «нові обличчя». Задум полягає в тому, щоб у другому турі президентських виборів образ Юлії Тимошенко виглядав більш переконливим для тих, хто хотів би проголосувати за «інноваційного» кандидата, який має якнайбільше шансів на перемогу. Звісно, така схема може спрацювати лише у випадку, якщо Юлія Тимошенко вийде в другий тур із Петром Порошенком. І лише за умови, якщо в штабі чинного президента не вигадають більш оригінальних способів переконати виборців, які сумніваються, за кого віддати свій голос.
Не проґавити власний рейтинг
На рейтингу лідера сподіваються побудувати рейтинги своїх партій й інші політики з так званих «нових облич». Так, пересічному українцю мало відомо про команду Анатолія Гриценка, тим паче – про команду Святослава Вакарчука чи Володимира Зеленського.
Кого українці бачать майбутнім президентомМи проаналізували відразу чотири спільних соціологічних дослідження за 2016-2018 роки щодо 18 політиків, які претендують на президентське крісло.
Як швидко вибухає, й так само швидко затухає рейтинг конкретної політсили та її лідера, ми всі спостерігали на прикладі Міхеіла Саакашвілі. До речі, ще в грудні 2015 року він також спробував стати таким собі «новим лідером» і скликав масштабний антикорупційнй форум у Києві. Після цього не відбулося жодних об’єднувальних процесів. Партія «Рух нових сил» без свого лідера за останніми опитуваннями не набирає навіть 2% прихильників серед опитаних респондентів.
Безумовно, без лідера побудувати ефективну команду неможливо. Це не лише українська традиція, але й загальносвітовий політичний тренд. Утім, в Україні досі превалює патерналістський підхід до формування політичної структури. Тобто в таких партіях не важливо, наскільки компетентною є команда, головне, щоб харизматичному лідеру повірили якомога більше громадян і віддали за нього голос на виборах.
Серед політичних команд, які намагалися чи досі намагаються здолати цей тренд, можна виділити кілька партій. Це свого часу намагалися зробити «Демальянс» і «Сила людей». Цікавою в цьому ж напрямку є стратегія Аграрної партії, в якій роблять ставку на образ «технократичного» лідера, який начебто здатен підібрати команду професіоналів. Крім того, серед активних користувачів соцмереж навіть виникла спроба створити власну політичну силу та бренд – «Демократична орда». На сайті політсили йдеться про цілковито іншу за духом структуру, аніж у традиційних партій. У ній є кілька лідерів, а решта активістів представляють окремі «міністерства» та «управління» – «зборів та поборів», «безкорисливих копалин», «проституції», «відносних справ» тощо. В такий епатажний спосіб партія намагається привернути увагу активних користувачів соцмереж і залучити їх до своїх лав. Щоправда, наскільки серйозними є наміри партії та чи здатна вона перерости бодай у якесь практичне втілення мрій українців про «нові обличчя» в політиці, спрогнозувати складно.
Команда команд?
Саме так назвав свою книгу американський генерал у відставці Стенлі Маккрістал. Перебуваючи в зоні бойових дій і керуючи антитерористичними операціями в Іраку та Афганістані, він дійшов висновку, що в сучасному світі високих технологій, де інформація поширюється миттєво, не діють старі правила.
Праймеріз в Україні: бути чи не бути?До президентських виборів в Україні залишилося менш ніж рік. За останніми даними соцопитувань, лідирує голова фракції Батьківщини.
Саме тому, на думку Маккрістала, слід змінювати правила менеджменту. Це стосується як військових структур, так і бізнесу, і політики. На прикладі політичного життя в Україні ми бачимо, як партійне життя фрагментується на багато різноманітних за формою та змістом структур. Переможе та, яка найбільш ефективно використає не «вертикальну» управлінську модель, а «горизонтальну» – спрямовану на роботу з різними спільнотами. Тобто така партійна структура апріорі долатиме ідеологічний опір можливих опонентів, залучаючи до своїх лав різних за спрямованістю людей, які зможуть реалізувати свої цілі в рамках взаємодії, а не протистояння.
Звісно, ідеї Маккрістала поки що є занадто не популярними в українському суспільстві, в якому панує культ сегрегації за всіма можливими ознаками. «Київські», «донецькі», «західняки», «україномовні», «російськомовні», «патріоти», «зрадофіли», «ліберали», «ліві», «праві» – це лише невеличкий перелік спільнот, які відчайдушно протистоять одна одній, намагаючись переконати інших у правильності своїх переконань та «завербувати» однодумців.
На жаль, увесь цей перманентний процес протистояння переноситься й на політичне життя. Найбільш спритні спільноти стають фаворитами олігархів, які потім пропонують відповідну спонсорську допомогу в обмін на захист їхніх інтересів уже в стінах Верховної Ради. Цікаво, що ті ж самі олігархи «розкладають яйця» відразу до кількох кошиків, щоб забезпечити собі якомога ширше представництво в політиці. А ідеї та їх зміст поступово девальвуються, звільняючи місце для тотального панування суто споживацької логіки.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»