Нутро не обдуриш. Чому немає віри українським політикам

Леонід Швецьполітичний оглядач

До виборів ще далеко, але головні вороги вже призначені: це популісти. Ось ці політики, які грають на примітивних почуттях, обіцяють нездійсненне й, узагалі, прикидаються не тими, ким є насправді. У наших розкладах популісти мають конкретні імена, й це, звичайно, противники президента та правлячих партій, а ті під жорстоким вогнем популістської критики, зціпивши зуби, тягнуть віз української державності, нібито не брешуть, не обіцяють і не прикидаються.

При більш уважному розгляді виходить не так просто. Наприклад, Олег Ляшко та його партія – це популісти чи ні? Смішне питання: зразкові. Але мало знайдеться більш вірних прихильників президентського курсу, або як там правильно назвати флюїди з Банкової, ніж Олег і його хлопці. Цьому можна знайти різні пояснення, але зрозуміло, що Ляшко-популіст анітрохи не ворог, а той, що треба, популіст.

Вибори-2019: коли розпочнеться кастинг на кандидатів-антипопулістівХто і за яких умов зможе дати бій кандидатам-популістам на майбутніх президентських виборах, аналізував політолог Олександр Радчук.

Вражина, звичайно, Тимошенко, й не тому, що популістка, хоча популістка безбожна, а тому що налаштувалася перемагати, а не торгуватись, як Ляшко, майстер політичного торгу. Тож проблема, виходить, не в популізмі як такому, а в тому, чиєю він зброєю є й хто нею краще володіє. Влада володіє погано, й зовсім не тому, що їй не до вподоби популізм, а просто тому, що в неї все виходить якось не дуже, через призначені для іншого місця. Наприклад, гучні заяви Гройсмана часто викликають сміховий ефект, хоча спочатку розраховувалися на оплески. Не виходить.

Не виходить, взагалі-то, ні в кого – ні в тих, кого популістами називають, ні в тих, хто й не проти б, але в них все одно не йде. Український популізм так само не дає великої популярності, як і горда «державницька» позиція з трохи стиснутими губами й немовби прихованою образою на тупий невдячний народ, який не бачить справжніх успіхів і заслуг. Образи образами, а голоси більше ніде брати. І за бурчанням з приводу проклятого популізму й не такого народу найчастіше ховається визнання, що ніхто не вміє в нас впевнено брати голоси в прямій і відвертій розмові з людьми. Ось намалювати, підкупити – відточена техніка. Тільки не можна ні з чого намалювати щось, а все йде до того, що буде нічого. Договорняки, технології та адмінресурс мають свої межі за глибокої недовіри до людей, які відповідають ще більшою недовірою.

Жити по-новому: що обіцяють політики в разі перемоги на виборахСлово і Діло аналізувало, що політики обіцяли зробити, якщо переможуть на виборах. На нас чекають низькі ціни й тарифи, а також хороші відносини із сусідами.

Велосипед давно винайдений, і фахівці знають, що люди голосують «спинним мозком», «нутром». Американський психолог Дрю Вестен, який багато працює з політиками, так це й називає: gut feeling. Пастух і професор у цьому сенсі влаштовані однаково. Якщо кандидат виявився нездатним викликати у виборця емоцію, він не отримає його голос, а емоція – це неусвідомлений відгук на політика, на його слова й дії. Уміння отримати потрібну емоцію – ось вищий політичний пілотаж, і, до речі, брехати при цьому дуже небезпечно. Нещирість «нутром» зчитується.

Які емоції викликають наші різноманітні лідери? Вони схожі на тих, хто поділяє наші цінності? Вони точно ті, хто стане ці цінності захищати, як свої власні? Напевно, тому в дні пам'яті Майдану вони всі кудись ховаються. Ми точно маємо віддати їм ключі від майбутнього, просто тому що більше нікому?

Долар по 10 і продаж Roshen: скільки обіцянок із передвиборчої риторики виконав ПорошенкоДо президентських виборів в Україні залишився рік і Слово і Діло починає підбивати підсумки виконання обіцянок. Розбираємося, що зі своєї передвиборчої риторики виконав президент Петро Порошенко.

До речі, в українській політиці є унікальна особливість: наші політики замість того, щоб шукати будь-який привід для того, щоб викликати такі потрібні їм же самим відповідні реакції суспільства, нерідко ухиляються від розмов із людьми, немов побоюючись, що в такій розмові якось себе видадуть. Того ж Порошенка ми бачимо на прес-конференціях раз на рік. Зате в ефірах позицію Банкової невпинно висловлює й захищає Тарас Чорновіл, людина, як відомо, просто непохитних принципів і високої суспільної довіри. Є й інші подібні аватари Петра Олексійовича. Навіть цікаво, які єхидні люди в Адміністрації президента так жартують із главою держави, визначаючи коло відібраних спікерів.

Під голосіння про хвилю популізму, що насувається, Україна, як і раніше, чекає на тих, хто б з нею чесно й відверто поговорив про минуле, сьогодення й майбутнє. Про себе, обов'язково розповів про себе теж, ці ж як вогню бояться розмови про себе. Україна чекає тих, у кому б люди спинним мозком впізнали своїх і кому погодилися б надати підтримку, таку ж щиру, як звернення до них.

Не те щоб нутро не реагувало на нинішніх. Ще й як. Його верне.

Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...