Щоразу напередодні виборів опозиційні політичні партії традиційно ведуть перемовини про можливість об’єднання зусиль. Як правило, це зумовлено тим, що потрібно протистояти більш впливовому політичному противнику – провладним партіям та адміністративному ресурсу. Ідея таких об’єднань полягає в тому, що мають бути створені додаткові умови, які дадуть більшу електоральну перевагу й зменшать ризики фальсифікацій.
Та, схоже, нинішня політична ситуація докорінно інша. Наразі в Україні нараховується кілька потужних опозиційних сил, які здатні показати гарний результат на виборах. Кожна з них, вочевидь, висуватиме свого кандидата на посаду президента, вибори якого відбудуться вже на початку 2019 року.
Та є ще низка позапарламентських опозиційних сил, рейтинги яких зростають, однак без об’єднання зусиль кожна з них окремо має низькі шанси на подолання 5% виборчого бар’єру. Як показують соціологічні опитування останніх місяців, позапарламентським партіям саме час зайнятися пошуком свого виборця.
Ситуація цікава: провладні партії та чинний президент суттєво втратили довіру виборців, тоді як найбільш рейтинговими кандидатами є політики-популісти. А от запит на альтернативний порядок денний в українській політиці надзвичайно високий: загалом близько 60% виборців готові йти на вибори, але не визначилися, чи голосуватимуть за конкретного кандидата, чи просто зіпсують бюлетень. Такий конструктивний протестний потенціал шкода втрачати даремно.
Шанс на об’єднання
В сучасній українській політиці політичні об’єднання можуть бути ефективними лише в одному випадку – напередодні виборів. Після виборчого процесу, незважаючи на спільні цілі та завдання, які ставили перед собою союзники й обіцяли виконати своїм виборцям, усі партійні блоки та коаліції рано чи пізно розпадаються.
Президентський рейтинг: про що свідчать народні симпатії?Згідно із соцопитуванням КМІС, якби вибори були в лютому, в лідери вийшла б Юлія Тимошенко. На другому місці – Олег Ляшко. Трійку лідерів замикає Анатолій Гриценко, а президент – на четвертому місці. Оцінку рейтинговому списку дали експерти.
Так було з потужними партійними рухами на початку 2000-х років, які таки знайшли ресурси та порозумілися заради спільного політичного майбутнього. Втім, уже в 2005-2006 роках саме через тектонічні протиріччя кожна з опозиційних партій почала власну політичну гру. Комусь вдалося досягти успіху, інші – зазнали фіаско й пішли в небуття. Приблизно так само відбувалося й у 2012-2014 роках, коли опозиційним силам вдавалося успішно координувати свої дії й зрештою таки досягти бажаних цілей – отримати наступний мандат довіри від виборців. Далі знову почалися залаштункові політичні інтриги та демарші.
Багато з політичних проектів, які також об’єднувалися заради вдалого походу до парламенту чи висунення єдиного кандидата в президенти, вже давно не існують. Наприклад, блок партій НУ-НС, ініціатива «Канівської четвірки», провладні «За ЄДУ» та Партія регіонів.
Зараз найбільша проблема опозиційних позапарламентських партій – відсутність медійного ресурсу або дуже обмежене фінансування. Звісно, щойно рейтинги тієї чи іншої політичної сили бодай трохи зростають, у партії може з’явитися впливовий спонсор. Однак саме він задаватиме свій порядок денний і першочергово запропонує власні кадрові ініціативи.
Спектр позапарламентських опозиційних партій досить великий, проте не кожна з них може висунути від себе рейтингового кандидата на посаду президента. Тим паче фактично жоден із цих політиків навряд чи зможе стати об’єднавчою ланкою для всіх партій, в яких виникне бажання підтримати ідею про висунення єдиного кандидата на вибори.
Очевидно, що три політичні сили – «Батьківщина», Радикальна партія Олега Ляшка та «Опозиційний блок» – претендують на звання «опозиційних» і мають власних рейтингових кандидатів на посаду глави держави. Решта політичних сил різного спектру можуть або підтримати когось із цих кандидатів, або об’єднатися й висунути єдиного від себе. Втім, не факт, що це дасть кумулятивний ефект – рейтинги не завжди передаються, навіть якщо керівництво кількох партій ухвалило рішення про спільну координацію зусиль.
Яскравий приклад – минулорічна заява про об’єднання правих партій. Попри те, що три партії повідомили про координацію спільних дій, кожна має власне бачення щодо кандидата на посаду президента. Вочевидь, найбільш рейтинговим серед них є Олег Тягнибок.
Навряд чи просто так здаватимуться й решта політиків. Рейтинг лідера партії «За життя» Вадима Рабіновича вже впритул наближається до п’ятірки кандидатів-лідерів на посаду президента України. Навряд чи тепер він думає про можливість не балотуватися на користь своїх конкурентів.
Ціна амбіцій
Найбільш імовірним партійним об’єднанням мав стати похід єдиним фронтом на майбутні президентські вибори «Руху нових сил», «Самопомочі», «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка та «Демальянсу». Попередні домовленості щодо цього велися останні 1,5 року, втім, головне питання – хто стане єдиним кандидатом у президенти від усіх цих партій – так і залишилося без відповіді.
Вибори-2019: хто вже зібрався йти в президенти та до РадиСлово і Діло розбиралося, хто з політиків уже зібрався балотуватися в президенти України або до парламенту.
Адже найбільш рейтинговий політик від усіх цих партій – Міхеіл Саакашвілі – згідно із законодавством, не міг балотуватися в президенти. А після його депортації до Польщі – й поготів. Вочевидь, умовній «демократичній опозиції» варто пошукати нового лідера серед тих, хто лишився.
Втім, є великі сумніви, що кожен із них поступиться власними амбіціями. Останні соціологічні заміри показали, що і Андрій Садовий, і Анатолій Гриценко мають хороші стартові позиції, щоб запропонувати себе як єдиного кандидата в президенти. До того ж у таборі кандидатів у президенти про свої політичні амбіції заявив лідер громадської спілки «Громадянський рух «Хвиля», позафракційний народний депутат Віктор Чумак, який раніше також долучався до спільної діяльності позапарламентських опозиційних сил. Він активно розпочав кампанію із зовнішньою рекламою, метою якої є збільшення його впізнаваності.
Гіпотетичні шанси вийти до другого туру президентських виборів має лише єдиний кандидат від «демократичної опозиції». Адже змагатися з популізмом інших лідерів можна лише тоді, коли вдасться переконати бодай частину виборців, які досі не визначилися зі своїми вподобаннями. Найкращий шлях для цього – показати на власному прикладі спроможність дійти згоди.
Кандидати-джокери
Найімовірніше, що у виборчих бюлетенях на президентських виборах 2019 року ми побачимо багато кандидатів, які раніше політикою не займалися. Це можуть бути відомі громадські активісти та культурні діячі, чиновники чи бізнесмени.
КМІС оприлюднив президентський рейтинг: реакція соцмережНовий президентський рейтинг, опублікований Київським міжнародним інститутом соціології, викликав суперечки в соцмережах.
Останнім часом серед політичних експертів обговорювалася можливість походу в політику когось із нинішніх очільників антикорупційних органів. Звісно, найбільшу цікавість викликає ймовірність балотуватися на посаду президента України співака Святослава Вакарчука. Серед інших медійних і впізнаваних осіб про такий намір заявляв також ідейний натхненник студії «95 Квартал» Володимир Зеленський.
Щоправда, скепсису довкола «кандидатів-джокерів» не менше, ніж довкола політиків-популістів. Єдина їхня перевага – це великий кредит довіри виборців. Однак, як свідчить новітня історія України, ейфорія від «незаплямованого месії» триває максимум півроку. Що більше людину поглинають державні справи, то частіше виникають різноманітні складні ситуації й конфлікти.
Тож громадянам, які не визначилися за кого голосувати, доведеться робити дуже складний вибір на майбутніх виборах. Або знову обирати з найменшого зла, або просто зіпсувати бюлетень на знак протесту.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»