Петра заради. Колонка Леоніда Швеця

Леонід Швецьполітичний оглядач

Соромно: на четверті роковини розгону Євромайдану та початку власне Майдану в Україні не існує важливішої проблеми, ніж переобрання Петра Порошенка на наступний термін.

Все, за чим ми зараз спостерігаємо, так чи інакше крутиться навколо того, щоб Петру Олексійовичу були створені зручні умови для безінфарктної перемоги в 2019 році. Що погано для Петра, те погано для країни. А оскільки стартові умови в нього досить слабкі, погано для нього майже все, будь-який протяг.

Тут і стає зрозуміло, наскільки ідеї Майдану розходяться з інтересами країни. Ніщо так не розгойдує човен, як вимоги справедливості, ніщо не загрожує керівництву більше, ніж самостійність правоохоронних, антикорупційних та судових органів. Новий, незалежний Центрвиборчком? Мрія шкідників. Робочий парламент із депутатів, які не підвішені Банковою за різні місця? Та ви горя Україні бажаєте. А вже політичні конкуренти обов'язково пов'язані з ворожими розвідками, бо тільки ворог може протестувати проти влади, яка мудро направляє цей самий човен між рифами та мілинами. Куди? Не ставте провокаційних запитань. Втім, можливості поставити запитання також немає: щоб не ставити главу держави в незручне становище, його ретельно бережуть від преси. Куди треба, туди й пливе.

Проблема насправді не просто важлива, а найважливіша. У другій половині свого терміну Порошенко втратив первісні смисли президентської місії. Угоду про асоціацію з ЄС підписали, безвіз отримали, ситуацію на сході втримали. Судячи з усього, був розрахунок на те, щоб і надалі пришпорювати європейську тему, але вона вже більше не їде й на собі не везе. Як було зрозуміло давно і як наочно показав останній саміт Східного партнерства, Україні потрібно сильно над собою попрацювати, щоб не лише зробити наступний крок в європейському напрямку, а хоча б залишитися на тому ж рівні відносин з ЄС. В Євросоюзі нині свого головного болю вистачає, щоб витрачати час на прохачів-пустомель або, що гірше, окозамилювачів. А вимоги – простіше не буває: реформи мають бути справжніми, а боротьба з корупцією – серйозною. Все, йдіть.

Але тут якраз починається зона неможливого. Системне реформування вбиває систему, яка винесла наверх Петра Порошенка й утримує його там. Відмовитися від контролю за органами контролю та покарання, від розсаджування своїх людей на вигідні позиції – знову ж таки завдати непоправного удару по системі. Немає системи – немає Петра. Якісь правильні кроки, безумовно, здійснюються, загальна занедбаність, ефект низької бази дозволяє показувати результат, витираючи з механізмів пил і знімаючи з кутів павутиння. Але робиться це або під зовнішнім тиском, і тут же зустрічає централізоване протидію, як у випадку з НАБУ та електронним декларуванням, які новації дарують на великі свята немов із панського плеча, як запровадження податку на виведений капітал на свіжій зустрічі начальства з вітчизняним бізнесом.

Напевно, в теорії можна було б уявити собі зрадника свого класу, який би використовував глибоке знання й розуміння, як тут усе влаштовано, щоб зі мстивим задоволенням зруйнувати до чортової матері стару Україну й захоплено взятися за будівництво нової, підтягуючи під ці цілі таких же захоплених людей. Але практики трьох років президентства Петра Порошенка більш ніж достатньо, щоб зрозуміти, що він точно не така людина й такими себе не оточує. Президент якраз із тих, хто вважає за краще і честь дотримати, і капітал придбати, в цьому він вбачає мистецтво управління. Петро не здивує.

Завдання переобрання Порошенка поки що цілком вирішуване – дивлячись із кінця 2017-го. Цілком можливо, що через рік воне здаватиметься немислимою. Коли замість боротьби за важливі й певні суспільні цілі пропонується зіграти у «знову оберіть мене», утримати увагу й інтерес і без того вкрай скептично налаштованої публіки довго не вдасться. Зрештою, Петро Олексійович недостатньо яскрава фігура, щоб за ним було просто цікаво стежити або його уважно слухати. Ця неяскравість дозволяла йому не випадати з владної обойми весь період від Кучми до Януковича, тримаючись за спинами інших, але зараз яскравий час, і на його тлі особливо відчувається бляклість того, кому дали можливість стати лідером. Можливість виявилася значно більшою за того, кому її дали поносити.

Могло бути гірше? Безумовно. Може бути гірше? Звичайно. І гарантовано буде гірше, якщо ми станемо розглядати майбутнє не через призму захопливих перспектив України та їх прагматичного досягнення, а як тужливу історію чергового вдалого працевлаштування ушлого ветерана української політики.

Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...