Так уже склалося, що українські суди для вітчизняних політиків перетворилися з інструменту відновлення справедливості на майданчики для з’ясування стосунків і заробляння рейтингових балів. Ще б пак: за ходо судових засідань стежать мільйони людей, і за правильної розстановки акцентів ці мільйони можуть стати на чийсь бік: або на бік звинувачуваного, або на бік того, хто звинувачує. Звісно, є ще й третя категорія – ті, хто вважає роботу нинішній суди пародією на Феміду, а їхні рішення – фарсом. Однак це не зупиняє вітчизняних політиків у намаганні доводити свою правоту й тим самим нагадувати про себе суспільству. Останнє особливо важливо, якщо політик насправді не збирається йти до судової зали.
Таке аналітики «Слова і Діла» фіксують повсякчас. Наприклад, у вересні 2015 року міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив, що подасть зустрічний позов проти Олега Тягнибока, який, своєю чергою, подав позов проти самого Авакова за те, що той звинуватив «Свободу» в екстремізмі у зв’язку із загибеллю нацгвардійців під будівлею Верховної Ради 31 серпня того ж року. Відповідно до статті 123 Цивільного процесуального кодексу, відповідач (тобто в даному випадку Аваков) має право подати зустрічний позов до початку розгляду справи по суті. Однак міністр у цей період до суду на лідера «Свободи» не подавав.
Втім, є у досьє «Слова і Діла» й інші, не менш серйозні приводи називати заяви політиків щодо звернення до суду піаром. Є такі навіть у глави держави. В січні 2016 Петро Порошенко пообіцяв за два тижні подати в міжнародні суди позови проти Росії з приводу анексії Криму. Станом на кінець лютого 2016-го президент із цим заданням не впорався, тож обіцянка отримала статус «не виконано». Схоже зобов’язання зареєстроване влітку того ж року у Павла Петренка: на початку осені того ж року подати позов до Європейського суду з прав людини щодо заборони Росією Меджлісу кримськотатарського народу. Яке він теж не виконав, бо станом на 30 вересня таких позов лише готувався.
Ще одна байка, якій не судилося стати бувальщиною, – заява міністра оборони Степана Полторака у липні минулого року, що прозвучала після раптової перевірки їдальні військової частини 28 окремої механізованої бригади ЗСУ, про намір розірвати угоду з постачальником неякісного харчування в судовому порядку. Проте потім у Міноборони, схоже, вирішили, що й така їжа згодиться, і дочекатися завершення контракту (тобто кінця 2016 року) буде простіше, ніж його розривати й терміново шукати нового підрядника. Цього в офіційній відповіді відомства на запит «Слова і Діла», звісно, не було, але там ішлося про те, що постачальнику харчів направлена претензія, вимоги якої на підприємстві виконали.
Рідше, проте ініціативи судитися за державні інтереси виникають і у представників законодавчої гілки влади. От тільки виконують вони їх, м’яко кажучи, з перемінним успіхом. Наприклад, Олег Ляшко в листопаді пообіцяв звернутися до суду, якщо НКРЕКП не скасує формулу ціноутворення вугілля для потреб енергетики «Роттердам+», а його колега по партії Віктор Галасюк – якщо уряд залишить у меморандумі з МВФ пункт про зобов'язання утриматись від створення експортно-кредитного агентства у 2017 році. Перша обіцянка не виконана, друга до кінця поточного року ще має шанс бути реалізованою.
Однак здебільшого обіцянки звернутися до суду, озвучені депутатами, надто вже відверто нагадують політичні розбірки. Так, одна з лідерів опозиції, Юлія Тимошенко, у лютому 2017 року заявила, що позиватиметься до суду проти спікера парламенту Андрія Парубія через його відмову реєструвати постанову авторства депутатів «Батьківщини» про відставку прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. Проте впродовж двох місяців цього не відбулося, тож ця обіцянка поповнила архів невиконаних. Раніше те ж саме відбулося з обіцянкою підопічного Тимошенко, Сергія Власенка, котрий взагалі грозився судитися за сам факт призначення Гройсмана главою уряду, однак так цього й не зробив.
Позовом самому Гройсману, але ще як голові парламенту, погрожував у червні 2015 року Сергій Клюєв. Тут якраз мав місце типовий приклад тактики «Найкращий захист – це напад», бо насправді Клюєву, щодо якого Гройсман тоді направив подання на знаття недоторканності, нічого іншого й не залишалося. Буквально за два дні після цього Клюєв зник, а Гройсман залишився – у спікерському кріслі й без судового позову проти себе.
Серед «розбірок» із судовими погрозами, що сталися в останні кілька років, відзначимо Сергія Капліна, що обіцяв судитися з Аваковим через бездіяльність останнього у розв’язанні конфлікту на Донбасі. Каплін навіть звинуватив міністра в тому, що той «поставив світ перед загрозою Третьої світової війни». Що зробив сам Каплін, аби нейтралізувати цю загрозу? Крім порожніх балачок, поки що нічого. Принаймні до найпростішого – реєстрації судового позову – у нардепа так і не дійшло.
Захищати свою честь і гідність від безпідставних звинувачень обіцяли нардеп від «Свободи» Михайло Головко (чий суд проти «євроотриміста» Сергія Лещенка так і не відбувся), та екс-комбат «Айдару», депутат Сергій Мельничук (який образився на звинувачення в бандитизмі, озвучене «радикалом» Андрієм Лозовим, але повістку до суду якого останній не отримав).
Не можна не згадати численні заяви Міхеіла Саакашвілі. Ось одна з них: 26 травня 2016 року тодішній губернатор Одеської області пообіцяв звернутися до суду через незаконний, на його думку, обшук ГПУ в його приймальні. Однак на момент відставки Саакашвілі про такий позов нічого відомо не було.
І на завершення кілька зовсім «свіженьких» обіцянок. Обидві належать обвинувачуваному в корупції народному депутату від НФ Максиму Полякову. Він відкидає звинувачення в хабарництві і вже пообіцяв примусити відповідати за нього в суді голову Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького та директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника. Проти Ситника Поляков позов таки подав, інформації щодо позову проти Холодницького у «Слова і Діла» поки що немає.
Аліна Костюченко, за матеріалами «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»