Ще на підході до МОЗ чітко тягне запахом димових шашок. Я, напевно, ніколи не позбудуся цього – запах шашок і горілих шин у Маріїнці, парку мого дитинства, назавжди загидженому тітушками й беркутами в 14-му році. Я завжди намагаюся пробігти його якомога швидше. Не дозволяючи провалюватися у внутрішні емоції. Три роки вже минуло. Вже час відпустити б...
Відчуття дежавю накриває з кожним кроком. Якісь пацанчики навпочіпки з цигаркою всередині кулака. Якісь пенсіонери з типографськими плакатами. Запах перегару. Окремо стоять молоді люди з чіпким поглядом. І уривки розмов, від яких ще виразніше провалюєшся у відчуття нереальності того, що відбувається.
«Заходимо, заходимо всередину. Не соромимося, – бадьоро командує в рупор чоловік середніх років. – З плакатами – в перший ряд. Решта – позаду». Внутрішній дворик Міністерства наповнюється гостями. Геть усі плакати виготовлені друкарським способом і не виблискують різноманітністю. Художньо розставити мітингувальників, мабуть, уже не вистачає сил. Тому два плаката-близнюка про траурну статистику України із закликом «Супрун – на вихід» злегка перекривають один одного. З першого погляду навіть здається, що це від спеки двоїться в очах. Ні. Обличчя над плакатами все-таки злегка відрізняються.
Особливо радують «Незалежна профспілка гірників – проти» і щось там від незалежної профспілки «Укрзалізниці». Зв'язок між гірниками, залізницею та медреформою вловити не можу. Хоча й дуже стараюся. – Уляно, яка ж ти європейка? – надривається хтось у перших рядах, – Це не європейська реформа! Повертайся до своєї Європи! Насилу борюся зі спокусою поцікавитися, коли це Америка увійшла до Євросоюзу, але боюся що географічних дебатів тут не подужають. – А ви за що вийшли? – цікавлюся в бабусі. – Тому що ми всі помремо. Ліків немає. Лікарі хабарі беруть. У лікарнях ви бачили що відбувається? Що відбувається в лікарнях я бачила. І не хочу продовжувати бачити. А про ліки та хабарників можу розповісти таке, що бабусю вхопить інфаркт. – Так а хочете чого? За логікою бабуся має хотіти, щоб так не було. Але це за логікою. – Щоб реформи не було. – Чому? Вас усе влаштовує? – Так, раніше все добре було. – Коли? – Ну раніше. За Радянського Союзу.
Раніше. За Радянського Союзу. Добре було. Я застала зовсім небагато радянської медицини. І ще шматок пострадянської. Я не знаю, що там було хорошого. Правда. Я згадую кожне зіткнення з лікарнею як страшний сон. Один суцільний конвеєр приниження та безправ'я. І ніхто ні за що не відповідає. Ніхто. Немає людини. Є одиниця. Немає відділення. Є ліжко-місця. Немає твого болю. Є витрачені на тебе людино-години. Контакти лікарів, що випадають із цієї страшної системи, дбайливо передаються з рук у руки разом із напуттям «скажи, що від Івана Івановича». Тоді ти маєш шанс...
Під крики про геноцид, недореформу, засланих козачків і розвал охорони здоров'я йду всередину. Намагаюся зловити ще одне відчуття, що втрачається. За кілька годин його абсолютно точно сформулює один чудовий хлопець: «Вперше дивлюся на протест з-за спин ЗСУшників. Зазвичай я з іншого боку...». Насправді, дуже хочеться опинитися з іншого боку. Згадати як це – коли всі навколо охоплені однією ідеєю й готові заради неї на все. Ось тільки персонажі, які стоять по той бік, не викликають ані найменшого бажання стати поряд... Хоча, чого вже там приховувати, покричати, випустити пару й закликати повісити на стовпах усіх і кожного – це емоційно привабливіше, ніж намагатися розібратися в тонкощах трудових відносин лікаря з держустановою. Тільки перше прогримить сьогодні у всіх ЗМІ й безслідно зникне. А друге, дасть Бог, дозволить створити нову систему призначень головних лікарів. Щоправда, здогадуюся, що протестувальникам таке взагалі не цікаво... Як не цікаво їм, наприклад, що таке 180-та постанова. Або чому 150 не може бути прохідним балом до Медуніверситету. Або кому вигідно, щоб препарати не закуповувалися на відкритих торгах. Або що таке ІХЕЛС. Або як зібрати статистику захворювань, якщо жодна лікарня не дає правдивої. Їм потрібно безкоштовна медицина з повним пакетом всього й ввічливими лікарями. Але зовсім не цікаво, звідки це все може з'явитися...
Кажуть, що я пропустила Мусія з його «хом'яками», «дилетантами» та іншими вже звичними кричалками. Не бачила. Може, й на краще. Ми одного разу перетнулися на Майдані й він навіть обіцяв допомогти з одним пораненим. Поранений помер. А Мусія я не бачила після цього ще років зо два.
На виході мене зустрічає символічна «кров», розлита з бочок у дворі МОЗ. Яскраво-червона, більше схожа на м'якоть свіжого кавуна. Пам'ять послужливо підкидає ще один флешбек – залита кров'ю Інститутська, тонкі струмочки між бруківкою, змішуються з кіптявою, запах бійні... Така страшна й така справжня картинка. І опереткові персонажі, що юрмляться навколо розведеної гуаші в реальності...
Трохи далі, під Верховною Радою мітинг-близнюк. Схоже, що плакати робили в одній друкарні. «Питання освіти не мають вирішувати реформатори-пройдисвіти». Ну й, звісно, – геть, геть, не допустити тощо. Напевно, десь блукав і третій мітинг – проти пенсійної реформи. Просто наші шляхи сьогодні не перетнулися.
Хочеться злитися. Але злитися не виходить. В голові крутиться зі Стругацьких: «Бідні злі люди». Бідні злі люди...
Дощ. Злі люди зникають у підворіттях і щілинах. З асфальту змиває бутафорську кров. На кілька хвилин здається, що зараз так само легко проголосують усе, що потрібно, й можна буде нарешті починати спокійно працювати. Богомолець терміново госпіталізується до Феофанії... Починається новий виток комедії...
Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»