25 визначних подій незалежної України. Дев'яності: становлення незалежної України

Цьогоріч Україна святкуватиме 25-ту річницю незалежності. Мрію про свою державу вперше за багато століть вдалося реалізувати після розпаду СРСР, якому передували 70 років кривавих та непростих подій, що, здавалося б, мали назавжди поховати перспективу незалежності.

Від самого початку існування незалежної України керівництво нової держави шукало свій курс на реалізацію самостійної політики. Багата на ресурси та технології 52-мільйонна за кількістю населення країна в самому центрі Європи мала в арсеналі залишену в спадок від СРСР ядерну зброю, неймовірну кількість заводів та непросту історію відносин із Росією та колишніми «братніми» союзними республіками. Перебуваючи на географічній межі між західною та східною цивілізаціями, Україні пророкували роль буферної транзитної країни, яка може скористатися своїми потужними природними та людськими багатствами та стати однією з найуспішніших держав у світі.

За даними всіх світових рейтингових агентств, Україна була однією з найбагатших та мала одну з найпотужніших економік серед усіх колишніх радянських республік. УРСР мала розвинене сільське господарство, велику кількість заводів важкої та машинобудівної галузей, виробляла 300 млрд кіловат-годин електроенергії, велику кількість заводів із легкої та харчової промисловості. Мала кілька потужних атомних електростанцій, неймовірну кількість озброєння, військові склади. Всі ці переваги в подальшому, як виявилося, були скоріше чудовим бонусом, який потрібно було капіталізувати та використати як трамплін для перебудови економіки на ринкових засадах. Однак, як виявилося пізніше, молода українська держава так і не зуміла реалізувати жодну зі своїх стартових можливостей, а озброєння, капітали та устаткування заводів стали або баластом, або заручниками у великій геополітичній грі, або власністю купки спритників, яких у подальшому охрестили терміном «олігархи».

Боротьба за пострадянську незалежність триває – ГрібаускайтеГрібаускайте: війна в Україні – це тест на міцність для НАТО

Втім, спробуємо коротко проаналізувати основні події, які, на нашу особисту думку, вплинули на внутрішню та зовнішню ситуацію в новій державі, і наслідки від яких ми усі гуртом нині можемо відчути на собі. Більшість із перелічених автором подій нині розглядаються більшістю аналітиків як невикористані можливості, які можна сміливо віднести до передумов знецінення держави як потужного геополітичного гравця. Іншими словами, більшість рішень української еліти, яка також залишилася в спадок від радянських часів і альтернатив якій майже не було, свідчать про реалізацію стратегії Failed state або неспроможної спільноти, «держави без майбутнього». Менше з тим це лише початок великого шляху й добре, що найбільші помилки Україна зробила саме на цьому його проміжку.

1991 рік – підписання угоди про створення СНД

Одне з найбільш суперечливих рішень тодішнього керівництва вже незалежної України, яке було ухвалено 7-8 грудня 1991 року в Біловезькій пущі. І хоча головним наслідком укладення угоди про СНД було остаточне визнання неспроможності СРСР та його ліквідація, однозначної позитивної оцінки ця подія в контексті подальшого розвитку України як незалежної держави не отримала.

Цікаво, що створенням СНД фактично констатувалася незалежність усіх колишніх радянських республік, сам СРСР припиняв своє існування як суб’єкт міжнародного права, однак жодних наддержавних управлінських структур нове об’єднання не мало. Скоріше це була спроба керівництва колишніх радянських республік хоч якось пояснити громадянам події, які сталися з колись потужною тоталітарною державою, а також зберегти взаємозв’язки, адже економіка СРСР була взаємоінтегрованою. Фактично, СНД – це господарський, економічний та політичний договір між Україною, Білоруссю та Росією, до якого згодом приєдналися й решта колишніх радянських республік. Цікаво, що СНД так і не стала потужною структурою, яка б гарантувала ефективну взаємодію та розвиток. Першу скрипку в реалізації політики СНД намагався грати Кремль, що згодом призвело до занепаду структури й поступового пошуку альтернативи цій організації всіма її учасницями. Цікаво, що попри те, що Україна була співзасновницею СНД, але статут організації досі не був ратифікований, формально Україна ніколи й не була членом СНД. 19 березня 2014 року Верховна Рада ухвалила доленосне рішення про початок процедури виходу із СНД.

Україна ніколи не підписувала статут щодо членства в СНДУкраїна не є членом СНД, оскільки не підписувала відповідного стутуту і не має ніякого відношення до цієї організації

СНД – це ланцюжок, яким Кремль намагався тримати Україну та решту колишніх радянських республік в орбіті своїх інтересів. Від самого початку цей договір не міг сприяти набуттю нашою державою справжніх ознак самостійності. В 2010-2013 роках Кремль вирішив дещо видозмінити ідею СНД, замінивши її так званим Митним союзом, який мав би стати альтернативою підписанню Угоди про асоціацію з ЄС. Однак український народ зробив свій вибір на користь іншого вектора розвитку, за що отримав увесь спектр подій, які розпочалися з анексії Криму, зараз тривають на Донбасі й загрожують перерости в справжній міждержавний конфлікт з РФ. Що ж, можливо, 25 років тому українці просто були не готові воювати за свою незалежність після десятиліть омани про «братерство» в єдиному котлі тоталітарного за своєю суттю СРСР. Підписання договору про створення СНД стало певним відтермінуванням від ухвалення реальних дорослих рішень, до яких ми нині й повернулися.

1993 рік – відновлення КПУ після заборони в 1991-му

Інколи цікаво спостерігати, як українці полюбляють не просто наступати на одні й ті самі граблі, а ходити по них колами. 19 червня 1993 року на з’їзді в Донецьку була створена нова за формою, але стара за своєю суттю Комуністична партія України. До цього, в серпні 1991 року, її діяльність була заборонена на території незалежної України: відповідні документи підписав голова Президії Верховної Ради України Леонід Кравчук одразу після Акту проголошення незалежності України. Вважалося, що її керівники були причетні до подій державного перевороту 19-21 серпня 1991 року.

Вже пізніше, в 2001 році, аби позбавити конкурентів будь-яких аргументів щодо процесу свого відновлення, на допомогу комуністам прийшов Конституційний суд. Своїм рішенням він виніс остаточний вердикт, в якому постановив, що «Компартія України мала статус самостійної політичної організації України, а її програмні цілі та дії в період з 19 до 21 серпня 1991 року (що стали підставою для тимчасового припинення та заборони її діяльності) не суперечили визначеним на конституційному рівні умовам утворення та діяльності політичних партій та громадських організацій (частина перша статті 37 Конституції України)». Таким чином, КС довів, що КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об'єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України в складі КПРС.

Діяльність всесоюзної КПРС та її регіонального представництва КПУ на території УРСР визначали всі процеси у внутрішній та зовнішній політиці до розвалу СРСР у 1991 році. Тому її діяльність було дуже важливо відновити в 1993 році. Пізніше КПУ була потужним політичним гравцем протягом майже 20 років: мала численні фракції в парламенті, вступала до коаліцій, мала своїх представників у виконавчій владі. В 1999 році лідер КПУ Петро Симоненко змагався за посаду президента України в другому турі з Леонідом Кучмою. Лише після буремних подій кінця 2013 року, після доведення фактів сприяння та співпраці із сепаратистами так званої «ДНР», а також наведення доказів сприяння антиукраїнській діяльності, 24 липня 2014 року спікер парламенту Олександр Турчинов оголосив про розпуск фракції КПУ в парламенті. А 16 грудня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва завершив розгляд справи за позовом Міністерства юстиції до Комуністичної партії про заборону її діяльності, повністю задовольнивши вимоги позивача.

Нині колишні діячі КПУ розбіглися хто куди. Дехто перебрався до Москви разом із колишніми соратниками екс-президента Віктора Януковича. Інші – ведуть непублічний стиль життя. Решта – намагаються інтегруватися до нових політичних сил «лівого» спрямування. Симптоматично, що КПУ тривалий час залишалася оплотом проросійського вектора розвитку України та належно дбала про колишні комуністичні цінності СРСР, якого вже не існувало. Комуністи заповзято захищали всі пам’ятники комуністичним вождям, підтримували ідею вступу до Митного союз та «братання» з Росією, відстоювали надання російській мові статусу другої державної, бачили загрозу з боку інтеграції до структур НАТО та ЄС, намагалися будь-що не допустити визнання Голодомору геноцидом українського народу, заперечували визнання героїв УПА тощо. Тобто робили все, щоб зберегти та примножити власний електорат, орієнтований на Росію та радянські цінності. Знадобилося майже 25 років, щоб це зрозуміти та нарешті визнати шкідливість такої діяльності. Залишається лише питання про сам електорат, адже велика кількість українських громадян досі марить цінностями та ідеями КПУ.

1994 рік – відмова від ядерної зброї. Будапештський меморандум

Часто доводиться чути тези «диванних коментаторів» та навіть шанованих експертів на кшталт «от якби Україна не відмовилася від ядерної зброї, з нами говорили б інакше». З точки зору геополітичного позиціонування, дійсно, ядерна зброя – вагомий аргумент у столітті «перегонів озброєнь» та протистояння із нарощування його кількості.

Україна потребує нових гарантій безпеки – ПорошенкоБудапештський меморандум не зміг забезпечити безпеку і територіальну цілісність української держави, тому Україні потрібні нові гарантії.

Проте Україна вчинила цілком помірковано, відмовившись у 1994 році від своїх ядерних арсеналів та підписавши Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. До того ж, цей крок сприяв розширеній співпраці із МАГАТЕ щодо знешкодження ядерних арсеналів та небезпечних запасів палива. Ще одна величезна проблема, з якою самотужки Україна не впоралася б, – це наслідки Чорнобильської аварії. Саме завдяки рішенню про відмову від ядерної зброї сприяло тому, що світова спільнота взяла більш активну участь у розбудові та фінансуванні додаткових об’єктів укриття в зоні ЧАЕС.

Щоправда, є й інший бік медалі. Будапештський меморандум, окрім зобов’язань України позбавитися ядерної зброї, мав на меті забезпечити гарантії нашої безпеки з боку трьох держав – США, РФ та Великобританії. Фактично, держави-гаранти порушили свої зобов’язання, які були закріпленні в обмін за визнання Україною свого без’ядерного статусу. Зокрема, в 4 перших пунктах Договору йдеться про повагу до незалежності, суверенітету та наявних кордонів України; утримання від загрози силою, її використання проти територіальної цілісності/політичної незалежності України; утримання від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, отримати будь-які переваги; домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії чи об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї; не застосовувати ядерну зброю проти України. Як мінімум уже 3 основних пункти Росія нахабно порушила в 2014-2016 роках. Інші 2 гаранти Договору – США та Великобританія – хоча й засудили такі дії, не наважилися на більш рішучі кроки щодо захисту суверенітету України. Певною мірою, критика противників відмови від ядерної зброї наразі виглядає більш ніж доцільною.

1994 рік – перші демократичні вибори в Раду

Мабуть, парламентські вибори 1994 року – це перша своєрідна демократична #перемога, мовою сучасних соцмереж. Річ у тім, що це перші парламентські вибори незалежної України, які були оголошені позачерговими як реакція на вимоги численних шахтарських страйків. Вибори відбувалися за 100% мажоритарною системою, однак кандидати мали набрати більше 50%, інакше двоє переможців переходили до 2-го туру. До слова, процес міг тривати до безкінечності, адже прописана вимога щодо 50% явки виборців на кожному етапі була обов’язковою, а тому вибори на деяких округах тривали аж до 1995 року.

Ну й найголовнішою особливістю мало стате те, що народні депутати могли представляти інтереси різних політичних сил. Окрім комуністів, у новому парламенті з’явилися представники Соціалістичної партії України, Народного Руху, Української республіканської партії, КУН, Партії праці, Громадянського конгресу України, Демократичної партії, УКРП, СДПУ, ХДПУ.

Вибори 1994 року – це свято справжнього демократичного плюралізму. Українці нарешті мали змогу обрати з-поміж багатьох партій своїх представників до парламенту. І хоч система була недосконалою, тодішні вибори не відзначалися значним поширенням «брудних технологій», а запам’яталися справжньою конкуренцією ідей.

1996 рік – запровадження гривні. Банківська реформа

Протягом вересня 1996 року була проведена грошова реформа, внаслідок якої в обіг було введено національну валюту України гривню та її соту частку – копійку. Цій події передував тривалий період нестабільності української економіки, бартерний розрахунок, відмова від єдиної зони поширення рубля, купони (згодом – карбованці) та шалена гіперінфляція. В перші дні реформи за встановленим курсом було перераховано в гривні ціни, тарифи, зарплати, пенсії, вклади громадян за курсом 100.000 карбованців за одну гривню без будь-яких обмежень і конфіскацій із вільним їх використанням у гривнях.

Fitch спрогнозував курс гривні до долара на кінець рокуМіжнародне рейтингове агентство Fitch Ratings прогнозує ослаблення валютного курсу гривні до долара США за підсумками поточного року до 26 грн за долар.

До фінансової кризи 1998 року гривня була досить сильною валютою, адже її курс відповідав співвідношенню 1,8 грн за 1 американський долар. Враховуючи сучасні реалії, не важко підрахувати рівень падіння вітчизняної валюти за 20 останніх років. Як би там не було, введення в обіг вітчизняної валюти – це ознака проведення самостійної економічної політики держави. І попри те, що гривня наразі переживає не найкращі часи, українці мають змогу конвертувати та накопичувати заощаджування в національній валюті. Згодом усі ці переваги в разі стабілізації економічної ситуації громадяни будуть в змозі оцінити повною мірою.

1997 рік – угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ в Криму

Підписання цієї угоди, як показують нинішні події, означало безперешкодний допуск військових сил ворога до наших територій. Перегляд Договору мав відбутися 2017 року, та вже в 2010 році, після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, в Харкові відбулися перемовини, внаслідок яких були підписані славнозвісні «Харківські угоди». Згідно з підписаним документом, термін перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення, та встановлена орендна плата. Як було зазначено в самій угоді, термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.

Саме підписанням угоди в 1997 році було закладено механізм прив’язки Криму до сфери інтересів РФ. Кремль був зацікавлений у розвитку цього регіону як форпосту своїх геополітичних інтересів і саме Крим був обраний основним плацдармом для будь-яких подальших можливих експансій у чорноморському регіоні. Українська влада виявила неспроможність та незацікавленість у збереженні власних національних інтересів та фактично «подарувала» Росії все ще український за статусом Крим. Та хіба 20 років тому хтось міг подумати про те, що між Україною та Росією може спалахнути справжня війна?

Другу частину серії статей «25 визначних подій незалежної України. Двохтисячні: період перманентних криз» читайте за посиланням.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»