25 ключових обіцянок незалежної України. Перші президенти

Правду кажуть, що велике бачиться на відстані. Мерзенне – також. Про часи політичного становлення та президентства людей, про яких піде мова в цьому нарисі, його автор раніше знав здебільшого з підручників історії. 25-річчя здобуття незалежності – слушний момент для того, щоб подивитися на наше минуле відстороненим поглядом.

У процесі підготовки цього матеріалу я вивчила передвиборчі програми всіх п’яти президентів України. І весь час мене не полишало відчуття дежавю. Як представниця покоління, що дорослішало вже в незалежній Україні, можу порадити своїм одноліткам зазирнути в нашу з вами історію трохи глибше, ніж на 10 останніх років. А всім іншим – старанно пригадати, які політичнігасла вони тоді підтримали. І ось чому.

Перші десять років незалежності України навчили її громадян лише тому, що нікому не можна вірити. Президенти України виявилися здібними вчителями.
Інавгурація Леоніда Кравчука

Піраміда Маслоу

На початку дев’яностих, у моторошний період невизначеності й стрімкого зубожіння, українцям перш за все хотілося соціальних гарантій і впевненості в завтрашньому дні. І вони їх отримали – щоправда, лише на папері. Як би там не було, саме з першого президента України Леоніда Кравчука почалася переорієнтація командної мілітарної економіки на потреби людини. Наміри зробити це тоді, в далекому 1991 році, знайшли відображення в його політичній програмі. Почалося все з демілітаризації державних підприємств, а згодом продовжилось у поступовому їх роздержавленні та приватизації. Відомо, що в 1990 році майже 80% машинобудівних підприємств України були залучені до виробництва зброї, а вже за 2 роки цей показник скоротився до 9%. Результатом мало стати перенаправлення державної підтримки виключно на соціально значущі галузі та беззастережне припинення дотування всіх інших галузей.

На цьому виконані обіцянки першого президента щодо соціального захисту закінчуються. Однак найцікавіше – це обіцянки, які Кравчук провалив. Наприклад, механізм індексації доходів населення, котрий був запущений і майже одразу припинений у 1992 році. Нічого не нагадує? А гарантування мінімального прожиткового рівня малозабезпеченим верствам населення? Підняти мінімальну заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму українській владі вдалося лише в 2009 році. За підсумками 1999 ж року вона складала всього 33% від прожиткового мінімуму. Ну а про обіцяну «економічну підтримку молодих сімей» годі й говорити. Хто виховував дітей у дев’яностих, «відчув» її в повному обсязі.

Вінцем лицемірства в програмі Кравчука, на мою думку, є заява про захист попередніх грошових заощаджень людей. У 1992 році, після самоліквідації Ощадбанку СРСР та початку гіперінфляції громадяни України не змогли зняти з рахунків власні заощадження через брак готівки. Того ж року наша держава зупинила операції Ощадбанку України (спадкоємця української філії Ощадбанку СРСР) та заморозила видачу вкладів громадянам.

Програма Кучми, що прийшов на зміну Кравчуку, в плані соціальної орієнтації виявилася більш реалістичною. Вислови, які використовує в своїй програмі дій майбутній другий президент, демонструють патовість ситуації. Наприклад, у 1991 році Кучма обіцяв забезпечити населення «продовольством та ліками», зупинити «катастрофічне падіння життєвого рівня населення», попередити «масове безробіття, розпад системи охорони здоров’я». Чи впорався Кучма з цими обіцянками? Судіть самі: завдяки відкриттю «залізної завіси» дефіциту товарів з початку дев’яностих уже не було, однак і купляти їх не було за що – навіть на початку 2000-х прожитковий мінімум перевищував обсяг мінімальної заробітної плати більш ніж удвічі. При цьому рівень безробіття в 2000 році складав 12,4%.

Бюджет-2016 урізає численні наукові програми – ПатонБорис Патон вважає, що передбачене в Державному бюджеті фінансування Національної академії наук України не є достатнім.

І Кравчук, і Кучма в своїх програмах акцентували на розвитку та збереженні освітнього й наукового потенціалу України. Проте саме за часів президентства другого «відтік мізків» із нашої країни був найвищим: за даними Держкомстату, в 1999 році з України виїхало 32 доктори наук, у 2000-му – 26, в 2001-му – 23, в 2002-му – 27, в 2003-му – 15. Забігаючи наперед, скажу, що обіцянка припинити фінансувати науку за залишковим принципом відтоді перетікає в передвиборчі програми кожного наступного покоління політиків, тим часом вітчизняна наука (точніше, те, що від неї залишилося) продовжує працювати на потреби іноземних економік.

Принциповою відмінністю програм Кравчука й Кучми була позиція щодо державної мови. Якщо перший віддавав безумовний пріоритет українській як єдиній державній, то другий у своїй програмі на виборах у 1994 році заявив, що виступатиме за надання російській мові статусу офіційної.

Обороноздатність

Характерно, що Кравчук згадує про Збройні сили України буквально одним рядком, та й то в передмові. Ось що писав про своє бачення розвитку армії перший президент: «Гарантом незалежності, суверенітету України мають стати її власні Збройні сили». До слова, в наступному ж пункті передмови до президентської програми Кравчука йдеться: «Зовнішню політику нової України треба вести так, щоб ми були в мирі з усіма сусідами... ми маємо бути миролюбними, щоб нас не боялися». Схоже, що керуючись саме цим принципом, Кравчук розпочав процес закріплення російської військової бази в Криму, а Леонід Кучма – його завершив, а на додачу підписав Будапештський меморандум, котрий позбавив Україну ядерної зброї. Озираючись назад, хочеться висловитися фразою з «Генія», кримінальної комедії часів перебудови: «страна непуганых идиотов!..»

Перші десять років незалежності України навчили її громадян лише тому, що нікому не можна вірити. Президенти України виявилися здібними вчителями.
Інавгурація Леоніда Кучми

Про корупцію й масштаби розкрадання майна ЗСУ навіть і говорити не хочеться: покинута напризволяще армія із залишками радянської могутності стала справжньою золотою жилою для паркетних генералів...

Пізніше до оборонного скандалу виявився втягнутим і другий президент України Леонід Кучма власною персоною, чий голос на «плівках Мельниченка» обговорює з головою «Укрспецекспорту» Валерієм Малєвим можливість продажу в Ірак комплексів радіотехнічної розвідки «Кольчуга». Викликаний цим фактом скандал фактично заморозив міжнародну допомогу Україні, а самого Кучму зробив небажаною персоною на міжнародній арені. Було це в 2002-му, на дев’ятому році його президентства. Тоді як у 1994 році, вперше балотуючись на посаду глави держави, він у своїй програмі обіцяв «приділяти увагу вдосконаленню Збройних сил, зміцненню обороноздатності країни». Цікаво, що сьогодні долю конфлікту на Донбасі в Мінську вирішує саме та людина, яка по суті створила умови для його виникнення.

Децентралізація й ринкова економіка

Ще однією примітною рисою програм обох перших президентів є декларування курсу на децентралізацію. Тоді це, модне сьогодні, слово не було популярним, проте ідея роздержавлення різних сфер життя й передачі повноважень на місця підіймалась як одна з ключових.

Кравчук так висловлював бачення майбутньої реформи місцевого самоврядування: «Процес роздержавлення (місцевих – Ред.) рад – одна з необхідних передумов забезпечення самостійності населення у вирішенні питань розвитку території свого проживання... Уявляється, що на місцях могли б сформуватися самоврядні території (...) зі своїми органами самоврядування... Громадяни, що мешкають на такій території, самостійно обирали б свій колегіальний орган. Цей орган мав би ухвалювати в межах його повноважень акти нормативного характеру з усіх питань розвитку самоврядної території, за винятком загальних питань, врегульованих законодавством республіки». Також у своїй програмі Кравчук детально описує, які саме функції можуть передані на місця, якою має стати структура управління самоврядними територіями, передбачає, по суті, створення інституту префектів.

Чому реформа децентралізації може опинитися на межі краху? Оцінка експертаЕксперт прокоментував інформацію про те, що реформа децентралізації призупинена через зрив РФ Мінських угод.

От тільки початок реалізації всього, зазначеного вище, припав уже на президентство Порошенка та прем’єрство Яценюка й Гройсмана. Останній став лобістом цього питання як в уряді, так і в парламенті (однак про це – вже в наших наступних матеріалах).

Крім того, Кравчук говорив про двопалатний парламент. Одна з палат Верховної Ради, за задумом першого президента, мала б складатися з представників самоврядних територій. Дещо схоже є і в програмі Кучми, щоправда, у значно менш деталізованому вигляді. Як би там не було, український парламент ніколи не був двопалатним, хоча частково задум Кравчука реалізований у змішаній виборчій системі, коли частина депутатів обирається в мажоритарних округах.

Природно, що з роздержавленням підприємств проблем у влади виникло значно менше. Настільки мало, що окремі підприємства змінювали власників за лічені дні, а банкрутства стали масовим інструментом виведення активів із держвласності. Так, звичайно, в 1991 році в Україні запрацював Фонд держмайна, а в 1993-му – Антимонопольний комітет. Проте як тоді, так і сьогодні вплив на процеси вони застосовували, м’яко кажучи, по-своєму.

Петро ПорошенкоПрезидент України
Порошенко пообіцяв, що олігархи більше не будуть мати впливу на українську владуСказано 17 грудня 2014 р.Статус обіцянки: Не виконано

Разом із цим мала відбуватися лібералізація умов для бізнесу, однак вона перетворилася на дикий капіталізм, що діяв за законами джунглів. Не дарма «лихі дев’яності» в українців асоціюються з бритоголовими молодиками в шкіряних куртках, мажорами в малинових піджаках, рейдерством і бандитизмом. Наслідком цієї «хвороби росту» стало те, що сьогодні в Україні левова частка приватного капіталу перебуває під контролем фінансово-промислових груп, на які перетворилися здебільшого колишні рекетири та місцеві князьки.

А сприяла цьому політика керівництва держави, причому не лише підкилимна, але й та, яку вони самі ж декларували. Лишень погляньте, що пише в своїй передвиборчій програмі в 1994 році Кучма: «З метою концентрації національного капіталу буду ініціювати створення промислово-фінансових груп, міжгалузевих концернів і трестів, індустріально-банківських холдингів. Це дозволить українським компаніям паритетно співпрацювати й конкурувати зі світовими». Вдумайтеся: кандидат у президенти демократичної держави відкрито декларує, що сприятиме великому бізнесу! Чи може на початку дев’яностих це не здавалося такою вже дикістю?

Словом, за 25 років незалежності ми з вами так і не навчилися читати політичні програми. А з аудиторію, що не цікавиться реальними планами своїх обранців (і не контролює їх виконання), справу мати легко.

От і «маємо те, що маємо».

Другу частину серії статей «25 ключових обіцянок незалежної України. Віктор Ющенко» читайте за посиланням.

Аліна Костюченко, спеціально для «Слова і Діла»