Президент Володимир Зеленський нещодавно вкотре наголосив на принциповій умові завершення війни та скасування воєнного стану – наявності реальних гарантій безпеки для України. «Ми всі хочемо, щоб війна закінчилася, і тоді завершиться дія воєнного стану. І саме тільки так. Але завершення воєнного стану буде в момент, коли в Україні з'являться гарантії безпеки», – зазначив глава держави, підкресливши, що без таких гарантій неможливо говорити про справжнє завершення війни, адже зберігатиметься ризик повторної російської агресії.
Із цим важко сперечатися. Після майже тринадцяти років російської агресії та понад чотирьох років повномасштабної війни питання безпеки для України давно вийшло за межі дипломатичних декларацій і міжнародних домовленостей. Адже припинення бойових дій саме по собі ще не означатиме усунення загрози з боку росії. Навпаки, без надійних механізмів стримування будь-яке перемир'я може перетворитися лише на паузу, яку москва використає для відновлення військового потенціалу та підготовки нового наступу.
Водночас залишається головне питання: що саме сьогодні можна вважати реальними гарантіями безпеки для України і хто готовий їх забезпечити? Від ядерної зброї наша держава відмовилася понад три десятиліття тому, отримавши натомість безпекові запевнення, які не змогли запобігти російській агресії. Перспектива вступу до НАТО залишається невизначеною, а сам Альянс переживає непростий період внутрішніх суперечностей і переосмислення ролі США в європейській безпеці. За цих обставин дедалі очевиднішим стає те, що основою захисту України й надалі залишатимуться власні Збройні сили. Але чи достатньо цього для тривалого миру і чи здатна наша держава самостійно утримувати армію, необхідну для стримування росії?
Показово, що сумніви в надійності міжнародних гарантій поділяє значна частина українського суспільства. За результатами соціологічного дослідження, проведеного наприкінці серпня 2026 року на замовлення видання «Слово і діло», 78% опитаних українців не вірять, що США реально виконають свої безпекові зобов'язання в разі повторної російської агресії. Причому лише за місяць цей показник зріс із 73,5% до 78%, тоді як довіряють таким гарантіям лише 13% респондентів. Це промовистий сигнал: після досвіду Будапештського меморандуму та років повномасштабної війни українці дедалі обережніше ставляться до обіцянок міжнародних партнерів. І хоча недовіра до американських гарантій сама по собі не означає підтримки нового військового союзу, вона підкреслює необхідність шукати додаткові механізми безпеки, які спиратимуться не лише на дипломатичні домовленості, а й на реальні оборонні можливості та спільні інтереси держав.
Саме тут дискусія про гарантії безпеки набуває цілком практичного змісту. Йдеться вже не лише про майбутні міжнародні договори, а й про чисельність української армії, джерела її фінансування, готовність європейських партнерів брати на себе конкретні оборонні зобов'язання та можливість створення нових регіональних військових союзів. Зокрема, своєрідного «мініНАТО» за участю держав, для яких російська загроза є не абстрактною геополітичною проблемою, а безпосереднім питанням власної безпеки.
Будапештський меморандум: урок, який Україна заплатила надто дорого
У 1994 році Україна погодилася відмовитися від ядерного арсеналу, успадкованого після розпаду СРСР, у межах процесу приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Загроза розширення війни у Європі: як росія та НАТО готуються до ескалаціїРф частіше атакує дронами кордони ЄС і планує нову мобілізацію, а країни НАТО готуються до евакуації та збільшують видатки на оборону. На інфографіці «Слово і діло» – ознаки поширення війни за межі України у 2026–2027 роках.
В обмін США, Велика Британія та росія надали Україні безпекові запевнення, закріплені Будапештським меморандумом. Йшлося про повагу до незалежності, суверенітету й існуючих кордонів України, утримання від погрози силою чи її застосування, а також про консультації у разі виникнення відповідних загроз.
Однак принципова проблема полягала в іншому: меморандум не передбачав автоматичного військового захисту України в разі агресії.
росія, яка сама була його підписантом, порушила взяті зобов'язання, окупувавши Крим у 2014 році та розпочавши повномасштабне вторгнення у 2022-му. США і Велика Британія надали Україні масштабну допомогу, але не були зобов'язані меморандумом безпосередньо вступати у війну на її боці.
Тому твердження, що Україну просто «кинули всі гаранти», емоційно зрозуміле, але юридично потребує уточнення. Проблема була ще глибшою: Україна отримала міжнародні запевнення, які не містили дієвого механізму колективної оборони.
Будапештський меморандум став уроком того, що політичні обіцянки без військових механізмів їх реалізації не здатні зупинити агресора.
Саме цей досвід необхідно враховувати сьогодні, коли знову обговорюються різноманітні гарантії безпеки, міжнародні договори та домовленості з провідними державами.
НАТО: найсильніший оборонний союз, який переживає кризу довіри
Членство в НАТО залишається стратегічною метою України. І це цілком зрозуміло: Альянс має десятиліття досвіду військової інтеграції, спільного планування, координації збройних сил і колективного стримування.
Але нинішня міжнародна ситуація змушує поставити незручне питання: наскільки реалістичним є швидкий вступ України до НАТО і чи здатна сама організація зберегти попередній рівень єдності?
Гібридна війна проти Європи: російський слід у диверсіях на заводах і складах ЄСНа інфографіці «Слово і діло» – публічно відомі диверсії на заводах ЄС, участь росії в яких встановлена або є більш ніж імовірною.
Дональд Трамп неодноразово критикував європейських союзників, вимагаючи від них більшої відповідальності за власну оборону. У квітні 2026 року він навіть публічно допустив можливість виходу США з НАТО на тлі суперечностей щодо війни проти Ірану.
Водночас американські високопосадовці, зокрема віцепрезидент Джей Ді Венс, послідовно наголошували на необхідності збільшення оборонних зусиль Європи та зменшення її залежності від Вашингтона.
Звісно, ці заяви не означають, що США вже залишають Альянс. Але вони свідчать про серйозну зміну підходів до трансатлантичної безпеки. Показово й те, що навіть знаменита п'ята стаття Північноатлантичного договору не передбачає автоматичного вступу всіх союзників у війну. Кожна держава зобов'язується надати допомогу атакованому члену НАТО, але самостійно визначає, які саме дії вважає необхідними. Вони можуть включати застосування військової сили, однак не обмежуються ним.
Водночас не варто применшувати значення статті 5. Її сила полягає не лише в юридичному тексті, а й у спільному командуванні, військовому плануванні, постійній присутності союзницьких військ і загальній оборонній спроможності Альянсу.
Отже, проблема не в тому, що НАТО взагалі не здатне гарантувати безпеку. Проблема в тому, що Україна поки не має членства, а політична готовність союзників поширити на нас аналогічні механізми залишається невизначеною.
І саме тому розраховувати виключно на майбутнє рішення про вступ було б стратегічно ризиковано.
800 тисяч військових: найдорожча, але найбільш реальна гарантія
У своєму інтерв'ю 25 жовтня 2026 року Володимир Зеленський заявив, що Україна не обговорює з росією обмеження чисельності власної армії чи нав'язування нейтрального статусу.
Президент також зазначив, що за наявності достатнього фінансування хотів би зберегти Збройні сили чисельністю 800 тисяч військовослужбовців.
Ця позиція має цілком зрозумілу логіку.
Запитання Зеленського №5 про Будапештський меморандум: що отримали країни після відмови від ядерної зброїПісля відмови від ядерної зброї Україна, Білорусь і Казахстан підписали з США, Росією та Великою Британією Будапештський меморандум.
Україна вже довела, що здатна протистояти російській агресії, маючи мотивовану армію, сучасні технології, бойовий досвід і підтримку партнерів. Саме ЗСУ, а не міжнародні декларації, стали головним чинником збереження української державності.
Але утримання такої армії після завершення активних бойових дій породжує надзвичайно складне питання: хто за це платитиме?
У проєкті державного бюджету на 2027 рік на безпеку й оборону передбачено майже 4,9 трильйона гривень. Значна частина цих коштів спрямовується на оплату праці, озброєння, військову техніку та забезпечення оборонного сектору.
Зрозуміло, що після завершення інтенсивної фази війни структура видатків зміниться. Але навіть тоді 800-тисячна армія вимагатиме колосальних щорічних ресурсів.
Йдеться не лише про грошове забезпечення військовослужбовців. Необхідно фінансувати підготовку, ротацію, житло, медичне забезпечення, ремонт техніки, запаси боєприпасів, розвиток ППО, безпілотних систем, ракетних військ і оборонної промисловості.
Тому виникає принципове питання: чи здатна українська економіка самостійно утримувати настільки потужні Збройні сили протягом десятиліть? Очевидно, що це буде надзвичайно складним завданням. А отже, як варіант, фінансування української армії може стати частиною майбутніх міжнародних безпекових домовленостей.
Європейським державам варто розглядати інвестиції в українську обороноздатність не як благодійність, а як елемент власної безпеки. Адже сильна українська армія стримує російську загрозу не лише для України, а й для значної частини Європи.
Фактично Україна вже виконує функцію одного з ключових елементів європейської оборони. Питання в тому, чи готова Європа системно оплачувати частину вартості такого стримування.
При цьому сама чисельність армії не повинна перетворюватися на самоціль. Не менш важливими є її технологічність, якість командування, підготовка особового складу, мобілізаційний резерв і здатність швидко завдавати противнику неприйнятних втрат.
Чи потрібне Україні власне «мініНАТО»?
На тлі невизначеності з членством у НАТО дедалі актуальнішою виглядає ідея створення додаткового регіонального оборонного союзу – умовного «мініНАТО». Йдеться не про спробу замінити Північноатлантичний альянс чи відмовитися від євроатлантичної інтеграції. Навпаки, така конструкція могла б доповнювати існуючу систему безпеки, посилюючи її східний фланг.
У яких країнах проводили референдум про членство в НАТОРеферендум про вступ в НАТО проводили п'ять країн – Іспанія, Угорщина, Македонія, Словаччина і Словенія.
Основою такого об'єднання могли б стати держави, які безпосередньо відчувають російську військову загрозу та мають спільний інтерес у її стримуванні. Передусім це Україна, Польща, Литва, Латвія та Естонія. До поглибленої оборонної взаємодії також могли б долучатися держави Північної Європи, Румунія, Чехія та інші партнери.
Однак тут важливо уникати надмірного оптимізму. Спільне сприйняття загрози ще не означає готовності держав автоматично вступати у війну одна за одну. Більшість потенційних учасників уже є членами НАТО, мають власні міжнародні зобов'язання та повинні враховувати позиції союзників. Тому створення окремого військового блоку з повноцінними взаємними гарантіями потребувало б складних політичних і юридичних рішень.
Натомість уже зараз можна розвивати практичну модель регіональної оборонної інтеграції. Вона могла б передбачати спільне військове планування, інтегровані системи протиповітряної оборони, обмін розвідувальною інформацією, координацію протидії ракетним і дроновим атакам, спільне виробництво озброєнь та формування стратегічних запасів.
Окремим напрямом могли б стати спільні оборонні підприємства, технологічні програми, підготовка військових і розвиток логістичної інфраструктури. І найголовніше – завчасно погоджені механізми реагування на нову агресію проти будь-якого учасника такої системи. Саме тут проходить межа між черговим політичним об'єднанням і справжнім оборонним союзом.
«МініНАТО» має сенс лише тоді, коли за спільними заявами стоятимуть реальні військові можливості, конкретні зобов'язання та готовність держав їх виконувати.
Що повинні передбачати справжні гарантії безпеки?
Якщо відмовитися від дипломатичних формулювань, реальні гарантії для України повинні відповідати на кілька простих запитань.
Що конкретно відбувається в перші години після нового російського вторгнення? Які країни надають військову допомогу? Чи передбачена участь союзницьких військ? Хто забезпечує протиповітряний захист? Які запаси зброї та боєприпасів доступні Україні? Хто фінансує оборону в довгостроковій перспективі?
30 років Незалежності: як змінювалося ставлення українців до членства в НАТОЧленство України в НАТО в 2002 році підтримували 32 відсотки українців, у 2021 році – 47,8 відсотка.
Без відповідей на ці запитання навіть найбільш урочистий міжнародний договір ризикує залишитися політичною декларацією. Тому майбутня система гарантій мала б спиратися щонайменше на кілька складових.
По-перше, юридично оформлені оборонні зобов'язання партнерів із чіткими процедурами реагування на агресію.
По-друге, довгострокове фінансування української армії, оборонного виробництва та військової інфраструктури.
По-третє, практичну військову інтеграцію з європейськими державами – від спільних систем ППО до розвідки, логістики та підготовки військ.
По-четверте, наявність власного потужного оборонно-промислового комплексу, здатного забезпечувати Україну ключовими видами озброєнь без критичної залежності від зовнішніх постачань.
По-п'яте, погоджений механізм швидкого відновлення та посилення санкційного, економічного і військового тиску на росію в разі порушення мирних домовленостей.
При цьому жодна з таких складових окремо не гарантує абсолютної безпеки. Їхня ефективність залежатиме від поєднання військової спроможності, фінансової стійкості та політичної готовності діяти.
Мир без гарантій – це ризик нової війни
Сьогодні навколо України тривають складні міжнародні переговори. США шукають можливості домовленостей із росією, Європейський Союз прагне посилити свою роль у мирному процесі, а країни східного флангу НАТО дедалі більше занепокоєні майбутньою архітектурою регіональної безпеки.
Але для України принциповим залишається питання не стільки дипломатичного формату, скільки змісту майбутнього миру.
Результати соцопитування на тему «Переговорний трек та готовність служити у Силах оборони»За даними вересневого опитування, 63-65 відсотків українців не готові вступити до лав Сил оборони, якщо війна з росією затягнеться ще на три, п'ять або десять років
Зупинити бойові дії та забезпечити тривалий мир – це різні завдання.
Перемир'я може припинити загибель людей і руйнування вже сьогодні. Проте без надійного стримування воно також може дати росії час для відновлення сил.
Саме тому дискусії про скорочення української армії, обмеження її озброєнь чи нав'язування нейтрального статусу без реальних альтернативних механізмів захисту суперечать самій логіці безпекових гарантій.
Україна не може будувати своє майбутнє виключно на припущенні, що росія більше не нападе. Після досвіду Будапештського меморандуму, окупації Криму та повномасштабного вторгнення наша держава має всі підстави вимагати не чергових запевнень, а конкретних інструментів стримування.
Водночас було б помилкою протиставляти власну армію міжнародним союзам. Сильні ЗСУ та надійні партнери не замінюють, а доповнюють одне одного. Тому стратегічне завдання України полягає в тому, щоб одночасно зберігати курс на членство в НАТО, розвивати регіональні оборонні об'єднання, зміцнювати власну армію та домагатися довгострокових міжнародних зобов'язань щодо її фінансування й оснащення.
Зрештою, найважливіша гарантія безпеки України – це здатність самостійно захищатися, підкріплена такими міжнародними союзами, для яких захист України буде не лише політичною обіцянкою, а й власним стратегічним інтересом.
І якщо нинішня система європейської безпеки не здатна забезпечити Україні належного захисту, доведеться розвивати нові механізми – можливо, навіть створювати власне «мініНАТО». Бо справжній мир починається не там, де підписують черговий документ, а там, де потенційний агресор розуміє: нова війна буде для нього надто дорогою.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»