Поточний рік у контексті зовнішньополітичного курсу України запам’ятався продовженням ескалації у відносинах з Росією, новою загрозою з боку новоспеченого союзника Кремля – режиму Олександра Лукашенка в Білорусі, відсутністю прогресу у вирішенні питання деокупації Донбасу. Процес перемовин в рамках Нормандського формату – фактично, заблокований Росією, так само як і відсутній прогрес у виконанні бодай першого пункту «Мінських угод» – припинення вогню.
Були й успіхи – Україна налагодила діалог зі США та посилила співпрацю із НАТО, запустила в дію дипломатичні зусилля у напрямку деокупації Криму – Кримську платформу. Наша держава не втратила підтримки Заходу, зарекомендувала себе як надійний партнер та посилила співпрацю із дружніми східноєвропейськими країнами. До того ж, вдалося вийти на новий рівень відносин із Туреччиною та Великою Британією.
Утім, 2022-й, схоже, буде набагато більш турбулентним за свого попередника. І основним чинником дестабілізації та основних зовнішньополітичних загроз, швидше за все, буде непрогнозована, ворожа та агресивна політика Кремля.
Агресія Росії
На жаль, новий рік розпочнеться із відчуттям напруги на східних, південних та північних кордонах України – загроза повномасштабного вторгнення та війни із Росією нікуди не поділася. Більше того, українці дедалі частіше відчувають реальність такого сценарію навіть попри те, що агресія з боку РФ триває вже понад маже 8 років.
Голова МЗС України назвав топ-10 перемог рокуГолова МЗС Дмитро Кулеба підбив підсумки діяльності дипломатії протягом 2021 року і назвав найзнаковіші події.
Згідно із результатами опитування, проведеного у грудні поточного року Київським міжнародним інститутом соціології, 49,2% українців вважають реальною загрозу вторгнення Росії на територію України. Ще 41,4% – вважають, що Кремль не стане нападати.
Чи можна ця загроза раптово зникнути? На жаль, ні. Є кілька варіантів розвитку подій, завдяки яким Росія таки не здійснить напад, проте все-таки досягне свого геополітичного панування над Україною. Передусім – в НАТО і США підуть на поступки агресору та виконають його ультимативні вимоги: дадуть юридичні та міжнародні гарантії того, що Україна ніколи не стане членом Північноатлантичного альянсу. Поки що і США, і керівництво НАТО на такий крок не пішли, проте ситуація може змінитися насамперед через внутрішньополітичну дестабілізацію всередині України, а також посилення недовіри західних держав до керівних еліт.
Дистанція від ЄС та НАТО
У разі запуску «Північного потоку-2» в України немає чіткого плану дій, як далі діяти в контексті протистояння енергетичній експансії Кремля. Адже подібна стратегія і спільний план дій з країнами ЄС мали би існувати у вигляді конкретних політичних та економічних кроків. В разі відсутності такого плану та домовленостей із державами Європейського Союзу – подальшого дистанціювання з ними не уникнути.
Така ж ситуація і з НАТО – багато держав-членів Північноатлантичного альянсу побоюються подальшої ескалації відносин із Росією через можливість збройного нападу Кремля на Україну. Причому у разі успішного опору Збройних Сил України – країнам-членам НАТО таки доведеться визначитися зі своєю подальшою політикою стосовно України.
Якими були головні події 2021 року у світіЩо важливого відбувалося у світі протягом 2021 року, дивіться на інфографіці «Слово і діло».
З іншого боку, будь-яке дистанціювання із ЄС та НАТО підштовхне Україну до ідеї прямих перемовин з Кремлем. Звісно, в такому випадку програють всі, крім режиму Путіна в Росії, однак така політика може лише відтермінувати подальші експансіоністські апетити агресора.
Дестабілізація в східноєвропейському регіоні
Росія може продовжити дестабілізацію ситуації у східноєвропейському регіоні не лише шляхом відкритого збройного нападу на Україну. Такі можливості були чудово продемонстровані в рамках організованого із режимом Лукашенка в Білорусі так званої «міграційної кризи», яка стала суттєвим фактором дестабілізації для Польщі та країн Балтії.
Подібні «заготівки» Росія приберегла і для Грузії, і для Молдови, і навіть успішно впроваджує дезінтеграційну політику на Балканах на прикладі Боснії та Герцеговини.
Що може зробити Україна у східноєвропейському регіоні? По-перше, ще активніше працювати у рамках співпраці зі своїми сусідами-партнерами в рамках «Люблінського трикутника», в форматі «Асоційованого тріо», посилювати взаємодію з Вишеградською групою та в рамках ініціативи Тримор'я. По-друге, не забувати про поглиблення партнерства з Туреччиною та знаходити нових регіональних партнерів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»