Запитання тижня: чому Україна досі не в НАТО

Читать на русском
Олександр Радчукполітолог

«Чому ми досі не в НАТО?» ‒ таким було б перше запитання, яке президент України Володимир Зеленський поставив би американському президентові Джо Байдену. Провокативність і одночасно безапеляційність цієї тези, яку український глава держави оприлюднив в інтерв'ю програмі Axios, розпалило дискусії в соцмережах, експертних колах і це точно не залишиться непоміченим за океаном – у Білому домі.

В цій тезі наміксовано одразу кілька викликів, які формують такий собі гордіїв вузол, розрубати який одним лише рішенням про вступ України у НАТО навряд чи вдасться.

З одного боку, в Україні з 2014-го триває війна за відновлення суверенітету та територіальної цілісності, і все більше громадян позитивніше оцінюють переваги вступу до НАТО як спосіб закінчити її та заручитися безпековими гарантіями на майбутнє. Якщо у 2012 році на НАТО як джерело безпеки покладалися лише 13% українців, то у травні 2014-го – вже 33%, а у грудні 2014-го – 44%. За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), оприлюдненого в листопаді 2020 року, 41% українців вважають, що країна має прагнути до членства в НАТО, а ще 37,1% заявили, що Україна має бути нейтральною чи позаблоковою державою. Цікаво, що одразу після нападу Росії на Крим та Донбас кількість прихильників вступу до НАТО була значно вищою ‒ у 2015-му соціологи зафіксували цифру у 75% прихильників приєднання України до Альянсу у разі проведення референдуму з цього питання.

З іншого боку, за останні роки НАТО як структура пережила суттєві зміни акцентів, а президентство Дональда Трампа взагалі ознаменувало собою кризу у подальших перспективах існування Альянсу.

Зрештою, одного бажання України або нового президента США для вступу до НАТО замало. Про це зрозуміло і без зайвих аргументів. Однак чи можливий поступ у даному питанні із початком каденції президента Джо Байдена у США?

Запитання до самих себе

Ключові завдання для вступу у НАТО має виконати саме Україна. А для історичної справедливості запитання «чому ми досі не в НАТО» варто було би поставити всім попереднім президентам та урядам України. Тобто собі насамперед.

Окрім питання реформування армії та збільшення оборонного бюджету, варто зважати й на низку геополітичних розкладів.

Варто віддати належне – за останні 2 роки для вступу до НАТО зроблено більше, ніж за всі роки незалежності. Так, в лютому 2019-го Верховна рада 334 голосами внесла поправки до Конституції, які закріпили курс на повноправне членство в ЄС та НАТО.

Крім того, з червня 2020 року Україна є однією з шести держав зі статусом партнера НАТО із розширеними можливостями у рамках Ініціативи оперативної сумісності партнерства. Такий статус надає країні розширені можливості для ведення діалогу та розвитку співпраці з державами-членами Альянсу.

А впродовж всього минулого уряд Дениса Шмигаля методично приймав рішення про денонсацію та вихід із низки договорів із СНД, в рамках яких Україна мала би ділитися своїми розвідувальними та іншими даними, співпрацювати із різноманітними міждержавними органами в структурі, яка стала геополітичною опорою держави-агресора після розпаду СРСР.

Ще одним викликом для України є питання переформатування Мінських домовленостей – адже нинішні передбачають низку безпекових ризиків саме у виконанні політичної частини угод. Даний фактор також може не сприяти вступу до НАТО, адже за нинішнім задумом Кремля, після повернення Україні тимчасово окупованих територій, вони мали би більше автономності й могли б заблокувати подальший поступ нашої держави до безпекових структур Альянсу.

Ще більше запитань до успішності інших реформ. Адже НАТО – це не лише військові, а й економічні можливості. А в цьому напрямку ще дуже багато роботи – продовження судової реформи, зниження рівня корупції, реформа силових структур, зокрема СБУ. І це вже точно не компетенція Джо Байдена, Білого дому чи того ж таки НАТО.

А от міф про те, що в НАТО не приймають країн-учасниць, на території яких триває збройний конфлікт неодноразово спростовували юристи-міжнародники. Це означає, що Україна може подавати заявку на членство, проте і тут є низка «але».

Зміна акцентів

Йдеться передусім про зміни акцентів стосовно зовнішньої політики в адміністрації самого Джо Байдена, який цими дня має представити власне бачення щодо цього питання. Оскільки у заявах і промовах Байдена йдеться про активнішу участь США у геополітичних справах світу, ймовірно, серед пріоритетів буде й активізація ролі Америки у такій структурі як НАТО. Попередник Байдена – Дональд Трамп – планував зменшення фінансування структур НАТО і загалом послідовно критикував партнерів щодо їхньої пайової фінансової участі в Альянсі. Тож загалом риторика та атмосфера серед країн-учасниць не надто сприяла активній позиції цієї організації. До того ж, тоді як США показували слабкість, деякі країни-члени НАТО демонстрували нарочиту самостійність та впливовість у певних регіонах світу – наприклад, Туреччина.

Ще одне цікаве питання, щодо якого виникають дискусії у самій безпековій організації – як створити запобіжники для того, аби політично вмотивовані зовнішні питання окремих країн-членів НАТО не підривали роботу всієї організації та її стратегічні цілі. В цьому контексті згадуються тривалі непрості відносини між Україною та Угорщиною, виправляти помилки в яких – все ж таки більша компетенція України та її перших осіб, а не США та їхнього президента.

Найближче Україна була до свого першого кроку щодо інтеграції у Північно-Атлантичний Альянс у 2008-му. Саме під час саміту в Бухаресті Україна сподівалася отримати так званий План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Україна тоді його не отримала. По-перше, тодішня українська влада була заслабкою для рішучого поступу до Альянсу, а стан української обороноздатності викликав аж надто великий перелік питань навіть для такого кроку, як надання ПДЧ. По-друге, із рішучим протестом проти ПДЧ для України виступили делегації Франції та Німеччини.

Натепер ситуація змінилася – і в питаннях посилення обороноздатності України, і у ставленні західних партнерів, і зі зміною керівництва в США. Зважаючи на те, що в українських реаліях хоч і повільно, та все ж відбуваються реформи й в інших сферах, ймовірність членства в НАТО зростає.

Проте задаючи провокативне запитання Джо Байдену, варто пам’ятати й ще одну важливу історію, яка сталася із нашою країною-сусідкою – Грузією. Вона так само зазнала військової агресії з боку Росії, інформаційного тиску та має безліч внутрішніх викликів, інспірованих не без допомоги Кремля. Проте вже цього року на саміті НАТО саме у Грузії є всі шанси отримати ПДЧ швидше, ніж його нададуть Україні.

Поки що і в США, і в Європі справді розглядають Україну, як такий собі «щит»: поки ми протистоїмо Росії Захід начебто перебуває в ілюзії безпеки. Проте саме західні партнери України абсолютно чітко усвідомлюють, що війна за Донбас та Крим – це питання безпеки всього світу, і що своїми діями Росія змінила сам зміст всіх домовленостей та міжнародних відносин. Саме тому Україні, передусім, варто закінчити всі свої «домашні завдання», після чого вступ до НАТО стане цілком зрозумілою історією так, як це зараз відбувається на прикладі Грузії. І навіть тоді це не означатиме, що Україна змінить плани агресора щодо її територій. Проте точно зможе розраховувати на власну спроможність протистояти ворогові та гарантувати безпеку своїм громадянам. Не ставлячи запитань президентам інших країн.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»

ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS

та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»
Поділитися: