Із поглибленням суперечностей та криз, пов’язаних із політичними скандалами та помилками у реалізації реформ та реагуванням на виклики у провладній команді, динаміка у партійному житті стає дедалі помітнішою. Ці процеси стосуються як парламентських, так і позапарламентських партій, які зараз перебувають в опозиції до пропрезидентської команди.
Активізація партійного життя підігрівається ще й настроями населення, яке, за результатами останніх соціологічних опитувань, дедалі частіше підтримує ідею розпуску парламенту та призначення нових виборів. Також зростає відсоток тих громадян, які вважають, що країна останнім часом рухається не в неправильному напрямку.
Щоправда, падіння рейтингів провладної партії «Слуга народу» не означає, що автоматично українці почнуть довіряти іншим опозиційним парламентським та позапарламентським партіям. Формується запит на альтернативну політику, а ще – своєрідний «кастинг» на найбільш зрозумілі та переконливі ідеї подальшого розвитку країни.
Які основні тенденції та ідеї опанують нові і старі опозиційні сили у своїй риториці, аби знову завоювати довіру виборців?
Криза партійних інституцій
Загалом, всім партіям є над чим замислитися. Річ у тім, що новий Виборчий кодекс вже на наступних парламентських виборах передбачає повністю пропорційну систему за відкритими списками, тож партіям відводиться головна роль у політичному житті та виборчому процесі.
Змирилися. Колонка Леоніда ШвецяЗа півтора місяці кількість громадян, які вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямку, знизилася з 67 до 58 відсотків.
Однак саме партії наразі мають одні із найгірших позицій в питанні довіри до них самих українців. Згідно із даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 29 липня по 4 серпня 2021 року, політичним партіям як інституціям не довіряють 72% серед опитаних українців. У спільному опитуванні, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Київським міжнародним інститутом соціології, лише 20% респондентів повністю довіряють політичним партіям, тоді як майже 75% – не довіряють. Натомість головними причинами недовіри до політичних партій 56% респондентів назвали невиконання передвиборчих обіцянок, 41% – корумпованість партій та 31% – залежність від олігархів.
Саме тому всім політичним партіям потрібно було б починати свою роботу не лише із збільшення медійної присутності та впізнаваності своїх основних спікерів, а зосередитися на ідеологічних та ціннісних орієнтирах, які могли би згуртувати певні соціальні групи суспільства для подальшого проходження у парламент та ради різних рівнів. Загалом – саме організаційна та мобілізаційна роботи зі створення та системного функціонування партійних осередків і є головною рушійною силою кожної партії на шляху до посилення своїх позицій та впливовості.
На жаль, поки що виглядає так, що всі партії – і нинішня провладна, і численні опозиційні працюють у вузькій електоральній парадигмі «сполучних посудин», тобто, коли відбувається перетік прихильників від однієї до іншої політичної сили шляхом кращого просування в інформаційному полі, завдяки тому ж популізму та обіцянок, більшість з яких виконувати ніхто і не збирається.
Ідеї для походу у владу
Будь-який «політичний маятник» має властивість повертати у протилежний бік. Якщо у 2019-му більшість українців були щиро впевнені, що відсутність політичного досвіду, а значить і потенційних корупційних зв’язків та впливу з боку олігархів, є перевагою для оновлення управлінських еліт, то вже через 2,5 роки таких думок притримуються дедалі менше потенційних виборців.
Питання миру, тарифів та влади: 5 головних політичних рішень осені-2021Реформи, політичні протистояння, відставки. Які п’ять основних політичних рішень будуть ініційовані провладною командою вже цієї осені – прогнозував політолог Олександр Радчук.
Річ у тім, що отримавши всю повноту влади в країні, Володимир Зеленський та його команда зі «Слуги народу» так і не змогли сформувати повноцінний уряд реформаторів чи технократів. Обидві спроби наразі швидше нагадують хаотичні управлінські дії, аніж продумані системні рішення. Саме тому помилки в управлінні державою мають дедалі більш негативні наслідки, а з ними й зростає запит на професійні управлінські якості.
Саме критика непрофесійних дій чинної влади – буде головною ідеєю для позиціонування більшості опозиційних політиків та партійних команд.
Решта тем – зростання тарифів, цін на харчі, відсутність прогресу із деокупації Донбасу та Криму, кризові явища в економіці, неспроможність запустити якісну пенсійну реформу – будуть похідними.
Насправді проблема втрати зв’язків із виборцями серед опозиційних політсил – нікуди не зникла. За 2,5 роки більшість із них вкрай мало та несистемно займаються розбудовою осередків і ведуть роботу із виборцями. І це при тому, що саме така постійні робота із людьми могла би стати конкурентною перевагою особливо перед провладною партією «Слуги народу», яка також не надто переймається якісним партійним будівництвом.
Більшу довіру виборців почнуть здобувати ті опозиційні партії, які швидко зорієнтуються у ситуації та зможуть залучити «різного» виборця за віковими ознаками та інтересами. Поширення своїх ідеологічних засад та пошук сенсів у політиці потрібно якомога якісніше сумістити із сучасними викликами, яким пересічний українець повинен буде протистояти вже найближчим часом.
Одна з ідей – приділити особливу увагу процесам діджиталізації власної діяльності та оптимізації різноманітних витрат на організаційну діяльність. Йдеться не про кризове реагування «навздогін», а про визначення проблематики наперед і спробу прокомунікувати ці виклики із виборцями, аби полегшити їхнє життя. Партії повинні стати зрозумілішими для самих виборців, і запропонувати порядок денний, з яким будуть конкурувати не лише із владою, але й іншими опозиційними учасниками партійного політичного життя.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»