Донбас: загроза та сценарії анексії

Читать на русском
Сергій БережнийЖурналіст

На початку лютого міністр закордонних справ Дмитро Кулеба відреагував в телеефірі на візит групи російських пропагандистів на форум «Російський Донбас». «Переконаний, це було зондування сприйняття ідей про можливу анексію Російською Федерацією окремих районів Донецької та Луганської областей, вкидання в інформаційний простір цього наративу», – сказав він.

Вкинути і перекинути

Зазначу, що вкидання це далеко не нове, тому що саме вивішена перед «народними республіками» перспектива «стати Росією» стала головним мотивом псевдореферендумів 2014 року в Донецьку та Луганську. Перспектива ця в ту пору наочно пожвавлювалася анексією Криму, і тим, що Росія пішла на такий крок всупереч своїм цілком офіційним міжнародним зобов'язанням і нехтуючи до крайності очевидними наслідками. Для прихильників Кремля це був довгоочікуваний знак того, що дипломатичне сюсюкання у відносинах із Заходом закінчилося, і почалася давно ними бажана епоха «беру, що хочу». І це «що хочу» включало в себе, природно, все, що Росія хотіла взяти в Україні.

Правда, дуже скоро Кремль дав зрозуміти «жертвам київської агресії», що Крим – це Крим, а «ДНР» і «ЛНР» – це зовсім інша історія. Результати «референдумів» раптово опинилися недостатньою підставою для того, щоб Росія ввібрала в своє територіальне тіло створені нею терористичні анклави. Кремль вважав за краще зберегти їх як плацдарми свого політичного тиску на Україну – точно так само, як до того зберіг в такій же якості для Грузії Абхазію і Південну Осетію, а для Молдови – Придністров'я.

Між молотом і ковадлом: чи перейде Росія в атаку проти УкраїниЗростання напруженості на кордонах з Україною спричинене бажанням Росії продемонструвати свою міць і значення.

До речі, в Придністров'ї «референдум» про приєднання до Росії відбувся ще в 2006 році, проте, як і у випадку з «ЛДНР», приймати до свого складу саме цей відгризений у сусіда шматок імперія погребувала. У ті часи це пояснювали «відсутністю спільного сухопутного кордону». Але (навіть якщо забути про місто Кенігсберг Калінінградській області) після анексії Криму цей аргумент якось перестав виглядати переконливо, а для окупованих областей Донбасу так і взагалі звучав би недоречним знущанням.

Все виглядало так, що сценарій повної анексії цілком відкрито лежав на кремлівському столі, і підготовка до його реалізації активно йшла, але потім його зі столу прибрали. В сміття не викинули, а відклали в скриньку секундної доступності. Доки не знадобиться.

І, власне, питання залишилося лише в тому, коли і за яких обставин ця скринька буде відкрита.

Загроза та реальність

Відтоді в аналітиків і стратегів, які намагалися прогнозувати дії Путіна і Кремля, настали тяжкі часи. Особливо для тих з них, які намагалися будувати сценарії виходячи з тривіального (для них) уявлення, що Кремль хоч якоюсь мірою зацікавлений у виході з політичної безвиході, в яку він загнав Росію анексією Криму. Або що в Кремлі раціонально оцінюють ситуацію, в якій перебувають. Або що Кремль здатен йти на політичні компроміси. Або, врешті-решт, що він здатен і має намір виконувати хоча б ті зобов'язання, на які він уже підписався.

Важкі часи у таких аналітиків трапилися через те, що Кремль усіма цими підставами відверто нехтує. Путін прямо заявляє, що в «політичному глухому куті» не Росія, а Захід. Що при оцінці ситуації Росія буде і далі керуватися тільки своїми хотєлками, а компроміси із Заходом або з кимось там ще можливі тільки на умовах прийняття всіма «партнерами» цих російських хотєлок. І що ті зобов'язання, під якими підписалася Росія, повинні виконувати всі інші, а у неї в конституції тепер написано, що сама вона може їх і не виконувати.

За минулі роки аналітики, хоч і зі скрипом, але навчилися бачити в рішеннях і заявах кремлівської верхівки не витончене політиканство в дусі старого Макіавеллі, а рефлекторну бандитську «розтопирку» в манері персонажів колись популярної книжкової серії «Російська бійня». І навчилися, хоч і знехотя, визнавати, що ця кремлівська «розтопирку» відмінно працює проти витонченої західної дипломатії. Особливо якщо врахувати право вето Росії в Радбезі ООН і заявлену у військовій доктрині Росії готовність застосувати тактичну ядерну зброю на суміжних з нею територіях.

Тому ймовірність того, що свіжі розмови про можливість анексії Росією Донецька і Луганська можуть виявитися не просто розмовами, вже давно сприймаються аналітиками як серйозна і абсолютно реальна загроза.

«Нам це невигідно»

Для Росії пряма анексія окупованих нею територій Донецької і Луганської областей невигідна, оскільки спричинить різке посилення західних санкцій і переведе ситуацію на новий рівень військової конфронтації, в тому числі з НАТО. Це типове заперечення, яке багато разів наводилося у відповідь на побоювання, що анексія реальна. І воно було б цілком справедливим, якби Кремль вважав для себе «вигідним» хоча б збереження статус-кво. Якби Путін вважав санкції не дрібною незручністю, а серйозним стримувальним фактором. Якби він вірив, що Байден придумає щось серйозніше, ніж «дворові обзивалки». Якби він не бачив, за які смішні гроші можна купити прихильність європейських політичних крупнячків типу Шредера і Берлусконі. У чому «невигідність» то при всьому при цьому?

Так що Кремль цілком може бачити для себе вигоду саме в посиленні конфронтації.

Загроза чи залякування: що відбувається на кордоні України з РФЧому Росія стягує війська до кордону з Україною та чи можливе повномасштабне вторгнення на Донбасі, читайте в матеріалі «Слово і діло».

І підстави для такого розуміння ситуації досить солідні. Росія цілком послідовно відмовляється від запропонованих їй варіантів домовленостей на основі чинних міжнародних угод і вимагає «компромісів» виключно виходячи з її власних інтересів. А навіщо Кремлю якісь ще «компроміси»? Путін ясно бачить, що проти його «розтопирок» у західної дипломатії і бюрократії нічого немає, а переводити розмову з дипломатично-бюрократичного формату в формат військовий вони відверто не хочуть. Значить, вони слабаки. Значить, їх потрібно дочавлювати, тиснути, тиснути, чмирити, плющити все сильніше і сильніше. Тому що поки є шанс докрутити лоха, його неодмінно треба докручувати. У тому числі загрозою нової анексії, а якщо будуть нити і комизитися – то і не загрозою. Не оголосить же НАТО війну ядерній державі? Звичайно, ні.

А якщо що, ми їх в Раді безпеки ООН їх же вето.

Стратегії для України

Будувати політичні сценарії для дій України в разі розширення російської агресії дещо простіше – все-таки ми вважаємо, що перебуваємо з демократичним Заходом по один бік цивілізаційного розлому і сповідуємо спільні цінності і загальний погляд на нинішній світоустрій. Істотну поправку варто робити лише на традиційний багаторічний дефіцит власної ініціативи, а й тут у нас є приємні зрушення – зокрема, підтримана союзниками ідея «Кримської платформи». Доки вона залишається ідеєю, говорити про її інструментальне значення зарано, але зате є і можливість доопрацювати список її завдань при зміні ситуації.

І якщо анексія Росією Донецька і Луганська, всупереч «невигідності» цього кроку для Кремля, все-таки стане доконаним фактом, саме «Кримська платформа» перетворюється на головний дипломатичний майданчик для протидії агресору.

По-перше, після анексії автоматично припиняє існування «мінський формат». Для нього просто зникає предмет обговорення. Виконання мінських домовленостей стає неможливим не тільки для України, але і для Росії. Місія ОБСЄ стає в Луганську і Донецьку такою ж непотрібною для окупантів, як і в Криму, де її з відомих причин немає і не було.

Стратегія деокупації Криму: як Україна повертатиме півострівСтратегію деокупації Криму затвердив Володимир Зеленський. Слово і діло пропонує подивитися, як Україна має намір повертати півострів.

По-друге, «нормандський формат» виявляється скомпрометованим, тому що очевидно провалюється як політичний інструмент. Його «результатом» відтепер стає ескалація агресії одним з учасників. Потрібна комусь після такої «перемоги» ця богадільня для продовження сюсюкання з Кремлем? Питання риторичне.

По-третє, Радбез ООН як і раніше блокований правом вето у Кремля. Привітаємо світове співтовариство і з цим досягненням.

І, нарешті, по-четверте: навіть формальних відмінностей між «кейсом Криму» і «кейсом Донбасу» більше немає. І та, і інша частина території України анексована Росією. І «Кримський формат», який спочатку створюється для вироблення міжнародним співтовариством інструментів тиску на окупанта, виявляється природним майданчиком для обговорення деокупації не тільки Криму, але й Донбасу. По суті, «Кримська платформа» цілком годиться для того, щоб стати «точкою збирання» міжнародних зусиль із протидії російській агресії.

Стане в пригоді цей сценарій чи ні – залежить від дуже багатьох невідомих поки що обставин. Може скластися так, що анексія Росією «ДНР» і «ЛНР» стане потужним імпульсом для реалізації міжнародних стратегій України. Може статися й так, що ми вчергове втратимо можливості, які відкриє для нас нова ситуація. А якщо ми звично будемо поступатися політичною ініціативою Кремлю, все може обернутися для нас зовсім сумно.

І, звичайно, спасибі тим, хто сьогодні з щоденними втратами тримає фронт. Всі наші сценарії можливі тільки завдяки їм.

Нехай все буде не дарма.

Сергій Бережний, спеціально для «Слово і діло»

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися:
АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО
Підпишіться на наш канал