Діджиталізація: реальна реформа чи віртуальна показуха?

Читать на русском
Сергій БережнийЖурналіст

Ідея «держави в смартфоні» і пов'язане з нею поняття «діджиталізація держави» стали одним із головних публічних трендів команди Зеленського, яка прийшла до влади в Україні. Але поки залишається без відповіді найважливіше питання: про що насправді йдеться? Про глибоку системну реформу прийнятих у нас технологій державного управління та народовладдя або ж просто про косметичне «оцифрування» відносин між суспільством, яке вимагає змін, і державою, яка не може (а нерідко й не хоче) вилізти зі звичної архаїки?

«Бути демократією» або «здаватися демократією»

У багатьох пострадянських країнах питання «бути чи здаватися» стало до відрази державотворчим.

«Здаватися» – це будувати демократичний фасад, залишаючись за своєю природою жорсткою совковою автократією (як Білорусь) або навіть клептократичною клановою диктатурою (як Росія). На фасадах таких режимів вивішені напоказ опудала «демократичних виборів» і «верховенства права», коли за фасадом держапарат старанно забезпечує повну керованість і першим, і другим у своїх «шкурних» інтересах (причому цілком щиро не розрізняє свій інтерес та інтереси держави). Тобто замість, власне, демократії створюється каргокульт, дикунське наслідування, що імітує форму без розуміння змісту.

«Бути» – це будувати демократичні інститути по-справжньому, а не напоказ. Гнати каргокульт звідусіль, де він намагається застрягти. Не давати державному апарату підміняти своїми інтересами інтереси виборця. За допомогою справ забезпечити ефективність механізмів і народовладдя, і громадського контролю за роботою держави, і верховенство права, і принципове поєднання набору захищених прав громадян у комплекті з гарантованою відповідальністю за зловживання цими правами.

Діджиталізація і турборежим: нові слова в політичному житті УкраїниТурборежим, діджиталізація, монокоаліція, держава в смартфоні – які нові слова з'явилися в політичному житті України в 2019 році.

Українська держава протягом майже трьох останніх десятиліть залишалася переконаним прихильником принципу «здаватися». Навіть після Революції гідності, до якої призвело якраз небажання суспільства миритися з дедалі більш відвертими потугами видавати наскрізь проїдені корупцією імітацію за справжню демократію, державний апарат так і не зміг усвідомити необхідність і неминучість переходу від «здаватися» до «бути». Видавати піар-реформу судової системи за справжню реформу деякий час можна, але створити в такий піар ефективну (у термінах демократичних, а не корупційних) систему правосуддя не можна. І те, що наша судова влада після п'яти років «рішучих реформ» так і залишилася в стані колишнього повного убозтва, свідчить про те, наскільки «рішучими» були ці «реформи».

Звичка до «потьомкінських» реформ

Побічним (насправді – прямим) ефектом нездатності влади відійти від «імітаційного» підходу стало те, що в українському суспільстві ще більше закріпилося ставлення до інститутів влади, як до гніздища всілякого шахрайства, порожнього базікання, показухи та іншого арапства. Дійти інших висновків, більш компліментарних для правлячих еліт, практика не дозволяє ніяк.

Як і слід було очікувати, коли Володимир Зеленський змінив у президентському офісі Петра Порошенка, він успадкував від попередника і цей самий суспільний скептицизм – тепер уже звернений на нього як на першу особу держави, яка (держава, не обличчя) насправді і неодноразово довела, що довіри не заслуговує.

Повернути довіру до держави Зеленський може, мабуть, в єдиний спосіб – проведення результативних (з точки зору виборців) реформ, здатних змінити ставлення суспільства до держапарату. Зрозуміло, що це завдання не на один президентський термін, але за свою першу та останню каденцію Зеленський може хоча би запустити цей процес. І навіть якщо ми припустимо, що його наміри саме такі, то вибір в якості одного з ключових напрямків – саме діджиталізації держави – миттєво повертає нас до питання «бути чи здаватися».

Тому що «держава в смартфоні» – це концепція реформування не держави як такої, а тільки інтерфейсу до неї.

Вітрина без магазину

Тут потрібен очевидний приклад.

Згадайте Amazon.com. (для тих небагатьох, хто сам не згадає, це один із перших у світі інтернет-сервісів, який почав продавати реальні товари винятково через інтернет). Для абсолютної більшості користувачів Амазон – це передусім вебсайт, на якому можна оформити закупівлю. Але для тих, хто знає, як організована інтернет-торгівля, Амазон – це поєднання глобальної мережі складських терміналів, транспортної, фінансової та інформаційної логістики, детально опрацьованих регламентів платежів мільйонам партнерів і сплати податків, інструментів підготовки, упорядкування та відображення даних, алгоритмів збору, зберігання та аналізу інформації про переваги користувачів, мережі проєктних груп, які розробляють перспективні напрямки (від «екологічного середовища» для електронних книг до власної автоматичної доставки товарів з використанням дронів) і ще багато чого. Вебсайт у цій системі, звичайно, теж є, як інтерфейс, через який користувач отримує доступ до пропонованих товарів і сервісів.

Володимир ЗеленськийПрезидент України
Зеленський пообіцяв сприяти реалізації концепції «Держава у смартфоні»Сказано 13 червня 2019 р.Статус обіцянки: Виконано

Але багато б коштував віртуальний сайт, якби за ним «в реалі» не крутилася налагоджена, як годинник, комерційна машина, що кожною дією доводить свою ефективність? Нічого би не коштував. Він був би просто вітриною без магазина, не більше. Пустушкою. Фейком. Імітацією.

І точно так само – для того, щоб «держава в смартфоні» стала чимось осмисленим, необхідна перш за все держава поза смартфона, але яка працює хоча б просто ефективно. Якісно виконує функції, які на неї покладені. Оборона й дипломатія. Фінанси і економіка. Податкове та митне регулювання. Юстиція та забезпечення верховенства права. Сприяння реалізації інфраструктурних проєктів національного масштабу. Держуправління включно з реформуванням своїх власних інституцій.

У нас це вже є? Ні, ми тільки збираємося перетворити нашу державу в щось ефективне. І поки що наша держава надає перевагу нескінченному процесу, ніж відчутному результату, а практичним змінам на краще – імітації таких змін.

Але на що перетворюються «держава в смартфоні» і діджиталізація без держави, яка ефективно працює «в реалі»? Правильно, у «віртуальну вітрину», за склом якої немає нічого корисного для виборця.

Зате така «вітрина» – прекрасний новий майданчик саме для показухи та імітації бурхливої діяльності. І якщо врахувати засвоєні за десятиліття звички нашого держапарату, то саме показуху та імітацію ми в цій «вітрині» і будемо спостерігати в першу чергу. Репутація нашої системи державного управління така, що іншого підходу, в принципі, не передбачає.

Держава на відстані посилу

На офіційному сайті кожного міністерства і будь-якої великої установи є форма зворотного зв'язку – для запитів громадян та організацій, заяв, всякого різного. Пару років тому я скористався такою формою для надсилання редакційного запиту, і, не отримавши від міністерства відповідь у належний за законом термін, зателефонував до пресслужби. Додзвонився на превелику силу, але без жодних зусиль з'ясував, що всі звернення, які надсилаються міністерству через офіційний сайт, у кращому разі фільтруються як спам, а в гіршому – взагалі зникають, оскільки для їх отримання вказано адресу, якої не існує. Або – або. Точніше мені ніхто сказати не міг. Але зате всі були впевнені, якщо запити через сайт нікому не надходять і ніде не реєструються (ну, так вийшло), значить, і відповідати на них згідно із законом не потрібно, і що граничних термінів відповіді для зниклого запиту закон не передбачає.

З електронними деклараціями держслужбовців історію пам'ятаєте? Усі декларації в мережі. Всі статки, маєтки, вся готівка і понти в асортименті. Все видно. І при цьому всі запитання «а на які доходи ви так шикує» ефективно відфільтрували в спам. Або пішли на адресу, якої не існує.

Упевнений, що чинний чиновницький апарат цілком здатний налагодити такий самий обмін інформацією не тільки з «державою в інтернеті», а й з «державою в смартфоні». Досвід є. Відповідальності немає – перевірено.

Точно так само і в українського виборця є досвід (і ще який) тримати державу з її ініціативами, показухою і піаром на відстані прямого посилу. Просто на крайній випадок. Просто тому, що нічого іншого від держави виборець давно вже не отримував, і нічого хорошого від неї не чекає.

І таке ставлення Зеленський і його команда не зможе змінити, обмежившись модернізацією однієї тільки «віртуальної» вітрини. Без синхронної модернізації і рішучого підвищення ефективності «реального» держапарату жодна нова вітрина не матиме сенсу.

Та обставина, що команда Зе робить акцент саме на «вітрині», а не на тому, що буде (і чи буде взагалі) працювати за нею, наштовхує на вкрай песимістичні очікування.

Добре, що я теж виборець і теж звик тримати державу на відстані прямого посилу. Завжди готовий, тільки надайте привід.

Але ж так хочеться оптимізму. Раціонального. Предметного. Обґрунтованого. Раптом державі (в особі її кращих представників) дійсно набридне «здаватися», і вона вважатиме за краще «бути»? Чекаємо поки.

Сергій Бережний, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...