Галушки по-нормандськи: завдання України на переговорах щодо Донбасу

Читать на русском
Сергій БережнийЖурналіст

Якщо довгоочікуваний раунд переговорів у Нормандському форматі дійсно відбудеться, як очікується, 9 грудня, то підготовка до нього вже повинна бути завершена принаймні начорно. Це означає, що учасники переговорів як мінімум склали (а як максимум – погодили) порядок денний зустрічі на вищому рівні. Якби йшлося про партнерські переговори, а не дипломатичний саміт за участю країни-агресора й країни, яка є жертвою агресії, мало б сенс і твердження, що принципові рішення саміту також попередньо окреслені або навіть оформлені в готові проєкти.

Однак у такій ситуації будь-яка «гра в партнерство» принаймні на етапі підготовки зустрічі видається нехай навіть благородно-лицарським кроком, але до відрази ідіотським. Росія, як і раніше, користується всіма перевагами ролі нахабного шулера: продовжує офіційно заперечувати свою причетність до війни на Донбасі, водночас визнаючи, що підтримує своїх ставлеників на непідконтрольних Києву українських територіях Донецька і Луганська, і не вважає за необхідне змінювати такий підхід. Кремль не бачить проблеми в тому, що одночасно просуває дві протилежних за змістом тези: «рука у вашій кишені не наша» і «говорити про те, щоб руку прибрали, потрібно з нами». Політичне лицемірство – загалом зручний інструмент для режимів, які вважають імідж цинічного міжнародного громили своїм репутаційним досягненням.

Такий підхід значною мірою підкріплюється тою сумною обставиною, що два «нейтральних» учасники Нормандських переговорів – Німеччина й Франція – схильні ставитися до дипломатичного лицемірства Росії «з розумінням» (у всякому разі допоки вони з повною визначеністю не відчують російську руку у власній кишені). Європа поки не відчуває себе в стані війни з Кремлем, навіть «холодної», а тому діє згідно з не військовими, а зі звичними бюрократичними регламентами, відповідно до яких на успішних перемовинах кожен повинен «отримати своє». І якщо для Росії «своє» – це бажання тримати руку в кишені України, то нумо, так і бути, пошукаємо компроміс, який таку ситуацію припускає. У Молдові ж вийшло? Давайте і тут спробуємо.

Навіть якщо реальне ставлення Німеччини та Франції до прийнятного Кремлем образу поведінки на міжнародній арені і відрізняється від описаної вбік більшої, скажімо так, принциповості, це відношення майже ніколи не виходить з області риторики до області практики. Відбувається це не тільки через звичний для чиновництва ЄС бюрократичний конформізм, але значною мірою ще й тому, що такий підхід роками підкріплювався бюрократичним конформізмом керівництва України. Замість того, щоб висувати власні ініціативи і докладати зусиль, щоб змінити політичну ситуацію на свою користь, Київ вважав за краще слідувати фарватером, який партнери з Євросоюзу визначали для себе як найбільш комфортний. Тобто покірливо поступався ініціативі, навіть цілком усвідомлюючи, що це призведе не до вирішення ситуації з окупованими територіями (включно з Кримом), а в кращому разі до її заморожування на невизначений термін.

Що, власне, і відбулося, як формулював монтер Мечников, «при повному непротивленні сторін». «Галушки по-нормандськи» самі собою стрибали у рота партнерам України, задовольняючи їх конформістські забаганки при цьому в дивовижній відповідності до стратегічних інтересів Росії, а ми, яке щастя, завдяки цьому зберігали для Європи імідж «поступливих учасників перемовин» – настільки поступливих, що готові були жертвувати своїми інтересами на користь чужого конформізму.

Публічні дії адміністрації Зеленського щодо донбаських переговорів від самого початку видавалися такими, ніби ці дії вирішують виключно короткострокові завдання. Найбільше це було схоже на те, що на чільне місце поставлено проведення саміту в Нормандському форматі, і подальший розвиток теми деокупації залежить практично тільки від результатів перемовин або від відсутності таких результатів, що набагато більш імовірно, враховуючи чітко продемонстрований намір Кремля зберегти статус кво на Донбасі і в Криму. Через таку «короткостроковість» політики створюється враження (сформульоване безліччю експертів і політичних супротивників Зеленського), що довгострокове стратегічне планування для нової адміністрації чуже як таке, а отже, ми перебуваємо напередодні великої «зради».

Звичайно, не можна повністю виключити, що у «команди Зеленського» повністю відсутній стратегічний підхід. Зрештою, навіть у нескінченно більш досвідченому британському політичному істеблішменті, підтриманому державними інституціями багатовікової витримки, не виявилося достатньо інтелекту, щоб запобігти відверто ганебній історії з Brexit. Тим більше підстав побоюватися, що інтелекту не дістане і політичним новачкам, за якими немає підтримки сильних державних інституцій. Однак у цьому випадку для Зе все закінчиться дійсно швидко – «злив» переговорів на користь Росії означатиме фактичний кінець його президентства, проти якого в Україні налаштовані численні активні групи. І не тільки політичні та політизовані, але й цілком достатньо озброєні. Новий Майдан, якщо він почнеться, буде стріляти першим – і без команди.

Тому – беручи до уваги численні заяви представників адміністрації Зеленського, членів уряду і керівництва партії «Слуга народу», які їх опонентами або ігноруються, або представляються безпідставними, – куди цікавіше спробувати спрогнозувати сценарії, підготовлені у Зеленського на випадок як успіху, так і провалу майбутніх переговорів у Нормандському форматі. (При цьому варто, як і раніше, виходити з того, що голіруч Україна з Росією не грає, а тому ми не знаємо справжніх планів Банкової. Будь-які зроблені публічно висловлювання можуть бути спробами ввести Кремль в оману щодо дійсних намірів нової адміністрації та її здатності їх реалізувати. Під час війни будь-який озвучений план стає вразливим для протидії з боку супротивника, і розголошувати свої справжні наміри в такій ситуації наважиться тільки повний ідіот.)

Пуститися берега: як вийти з Мінських угод і почати гнути свою лініюВихід України з Мінських угод – тема, яка безумовно порушується у мейнстримі. Але для того, щоб діяти в цьому ключі, потрібні інтелект, характер, твердість і воля для ухвалення рішень такого градуса.

Не знаю, як гіпотетичний «успіх» майбутніх переговорів бачить Зеленський, але щодо «донбаського питання», я особисто бачу реальні можливості тільки для дуже обмежених тактичних зрушень, наприклад, повернення заручників, які перебувають у Росії і Криму. Стратегічних проривів я не очікую зовсім. Кремль чітко дав зрозуміти, що буде обговорювати деескалацію на Донбасі тільки за виконання умов, неприйнятних для України як незалежної держави (ці умови так чи інакше зводяться до повторення для України/Донбасу сценарію «Молдова/Придністров'я», можливо, в погіршеному варіанті). Навіть якщо прийняти, як осмислені натяки близьких до Зеленського діячів, що нібито «Росія мріє позбутися Донбасу» для скасування частини санкцій, результат переговорів і в цьому випадку абсолютно неочевидний. Ми все одно залишаємося в невіданні щодо того, які поступки від України Путін зажадає натомість – особливо з огляду на те, що досі бажання поступатися під чиїмось тиском він не демонстрував ніколи. Тим більше під тиском Німеччини й Франції, які нещодавно проголосували за повернення російської делегації до ПАРЄ, а тепер публічно заявляють про надії «відновити конструктивне взаєморозуміння» з РФ. В системі понять Путіна це означає практичну згоду лицемірної Європи на ухвалення його умов.

Все це наводить на думку, що у Зеленського цілком можуть вважати переговорним успіхом для України не конструктивні зрушення позиції Росії щодо Донбасу (і, тим більше, щодо Криму), а куди більш ймовірну демонстрацію Росією очевидної (в тому числі для європейських учасників переговорів) практичної неможливості досягти подібних зрушень. Такий сценарій дає Україні істотні аргументи для того, щоб поставити під сумнів обґрунтованість продовження переговорів у Нормандському форматі і вийти, нарешті, з власними ініціативами щодо нових форматів міжнародного співробітництва з проблеми російської окупації Донбасу і Криму. З ініціативами, які будуть досить дискомфортні для європейських бюрократів, щоб вивести їх зі звичного стану «якщо перемовини тривають, значить, щось рухається». Ні, джентльмени. Процес без результату потрібен тільки тим, кого влаштовує ситуація, що склалася.

Але щось, звичайно, рухається. Україна за пів року ухвалила і реалізувала цілу серію пропозицій, які прийшли через Сайдіка, ОБСЄ, мінську групу і нормандську систему. Росія ж не виконала зі спрямованих їй пропозицій майже нічого. Навіть повернення військовополонених і захоплених кораблів вона здійснила з підкресленим ігноруванням вимог Міжнародного морського трибуналу. Тож кому європейським партнерам в такому разі адресувати претензії щодо «непоступливості» і «невиконуваності»? Вочевидь, не до України, що б там в РФ з цього приводу не булькали.

Якщо такий підсумок переговорів стане реальністю, Україна зможе не тільки зміцнити свої дипломатичні позиції у відносинах з Євросоюзом, а й отримає можливість перехопити ініціативу щодо зміни переговорного формату. Що для неї зараз вкрай важливо, якщо перемовини з ЄС про посилення тиску на Росію з питання деокупації Донбасу і Криму дійсно розглядаються Зеленським як істотний пункт його порядку денного.

Сергій Бережний, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.