Заява партії «Голос» про те, що Україні пора вийти з Мінських угод, тимчасово «заморозити» ситуацію з окупованими Росією територіями і активно зайнятися реформуванням власних економічних і політичних інститутів, заслуговує якщо не бурхливих овацій, то як мінімум доброзичливих оплесків. Привітаємо нову групу тих, до кого це розуміння, нарешті, дійшло.
Якщо чотири роки тому пропозиція такого підходу здавалася маргінальною, а в наступні кілька років подібні проєкти істерично втоптували заклинаннями про «безальтернативність Мінська», то зараз тема виразно порушується у мейнстримі. Навіть в уряді та в Офісі президента на випадок невдачі або зриву переговорів в Yормандському форматі обумовлюють можливість максимальної ізоляції окупованих Росією територій – причому саме для того, щоб ті не заважали реформуванню всієї іншої України. (Наскільки це реформування може бути успішним з урахуванням нинішнього складу реформаторів і ухвалених ними методів – питання інше).
Однак і в заяві «Голосу», і в припущеннях «команди Зеленського» замовчується про досить важливу обставину: Мінські угоди є не лише зручним для Кремля інструментом тиску на Україну, а й справжньою священною коровою європейської дипломатії. Заклинання часів президентства Порошенка про «безальтернативність Мінська» багато в чому були викликані саме тим, що Євросоюз влаштовувало чисто формальне існування хоча б якогось усталеного формату переговорів щодо Донбасу, навіть якщо цей формат не давав для України значимих результатів. Відмова ж від цього формату викликала би необхідність для європейської дипломатичної бюрократії ворушити не тільки паперами, але і мізками. І це тоді, коли прояв творчого підходу відзначається середнім чиновником ЄС, одіозним і непристойним, а спроба створити ситуацію, що вимагає пошуку нових інструментів – диверсією проти всього святого, що в євробюрократії є. Тому що головним принципом заскорузлої бюрократії за всіх часів був і буде принцип «як би чого не вийшло».
Порошенко, який чесно зізнавався, що в майбутньому бачить себе одним з великих європейських чиновників, цю обставину чітко усвідомлював, а тому дратувати європейців не хотів і священну «мінську» корову не чіпав – навіть незважаючи на доведену практикою безрезультатність переговорів і пряму загрозу, яку Мінські угоди потенційно несли для державності очолюваної ним країни. Куди більшою загрозою йому здавалося припинити мати вигляд «слухняного хлопчика» для європейської дипломатії та заслужити через це її несхвалення. Звідси і загальна підпорядкованість його зовнішньої політики європейській ініціативі при підкресленій відсутності ініціативи власної. Саме таку підпорядкованість він трактував як «успіх зовнішньої політики», а відмова слідувати принципу ЄС «як би чого не вийшло» як підрив його досягнень.
Після перемоги Революції Гідності пройшло досить багато часу, щоб забулося, що під час Майдану Захід вимагав зовсім не відсторонення Януковича, який політично провалився і відповідальний за кровопролиття, а «нормалізації ситуації» – причому від всіх сторін. Мінські угоди теж були спрямовані не стільки на деокупацію Донбасу (і тим більше Криму), а знову ж таки на «нормалізацію ситуації» (і знову зусиллями всіх сторін). Тобтона фактичну інституціалізацію сформованого на ту мить статус-кво.
Росію, ясна річ, такий підхід більш ніж влаштовував тоді і ще більше влаштовує зараз. В Україні ж після приходу Зеленського зміна політичного порядку призвела до того, що старі заклинання дедалі більше всихають і відпадають, а пошук нових підходів сприймається як більш необхідний процес. Заява «Голосу» (багато в чому грішить загальними місцями) – подія якраз з цього ряду.
Однак ані в заяві партії Вакарчука, ані в припущеннях «команди Зеленського» не проговорюється один з прямих наслідків прямого виходу України з Мінських переговорів – те саме, чого так боявся Порошенко. Зробивши такий крок, Зеленський припине бути для європейської дипломатії «слухняним хлопчиком» і ризикує втратити якусь частину її підтримки. Тому що цей крок буде означати, що в України з'явилася власна зовнішньополітична суб'єктність. Що вона припинила узгоджувати свої ходи на міжнародній арені з інтересами інших гравців і почала керуватися насамперед особистими інтересами.
Це стане принциповою і досить вкрай важливою зміною правил, за якими зараз приймаються Європою пов'язані з Україною рішення. Ми припинимо бути зовнішньополітичним пішаком і почнемо претендувати на власну гру. Євробюрократам це, звісно, не сподобається. Це буде для них виклик, а вони терпіти не можуть шукати відповіді на виклики – на куди більш серйозний кремлівський виклик вони шукають відповідь вже п'ять років і досі не знайшли нічого більш гідного, ніж змиритися з ним і прийняти його як необхідне.
Водночас Європа не зможе за такий хід Україну практично ні в чому дорікнути. Для проведення нормандської зустрічі Зеленський пішов на всі компроміси, які від нього були затребувані ЄС – і коли зустріч буде зірвана Росією або дасть строго нульовий результат через позицію Кремля, президенту України залишиться тільки сказати очевидне: «Панове європейські партнери, наше доведене справою прагнення домогтися зрушень щодо Донбасу провалилося через прямий саботаж Росії; ваші багаторічні спроби напоумити Путіна знову виявилися жалюгідними і безглуздими; копирсайтеся з ним далі самі, якщо хочете, а ми будемо шукати більш ефективні стратегії».
І відразу ж можна пред'явити ці стратегії партнерам. Це повинні бути досить активні і вкрай дратівливі для Євросоюзу плани, але при цьому бездоганно відповідні зобов'язаннями, які взяла на себе Україна, а тому заперечувати проти них, по суті, ЄС не зможе.
Наприклад, найочевидніше: Україна може заявити, що якщо передбачені Будапештським меморандумом на випадок порушення його умов міжнародні консультації не будуть проведені в осмислені терміни, то Україна змушена буде визнати, що меморандум втратив сенс і зобов'язань щодо нього Україна більше не несе. Що, зокрема, означає формальне відновлення її статусу «ядерної держави» і подальшу участь у міжнародній системі контролю за ядерною зброєю саме в такій якості. Навіть без володіння реальною ядерною зброєю. До речі, панове – підписанти Будапешта, вам доведеться брати участь у вирішенні проблеми з поверненням в наше розпорядження переданих Україною до Росії ядерних систем. Або, якщо таке повернення з якоїсь причини неможливе, з компенсацією, яка Україні в такому разі, безумовно, належить. Передача ядерних арсеналів – міжнародно значуща і юридично зафіксована дія, вчинена відповідно до Будапештського меморандуму. Обнулення якої вимагає цю дія звернути в той чи інший спосіб. Дякуємо. Що, вам це не подобається? Всі претензії до Росії, будь ласка, ми-то свої зобов'язання щодо Будапешту не порушували жодною буквою. Знову дякую.
Почавши власну гру в інтересах України (причому не обов'язково цим способом – варіантів багато), Зеленський миттєво стане для євробюрократів не тільки «неслухняним хлопчиком», а й вкрай цінним партнером у переговорах. У них відразу з'явиться необхідність постійно говорити з ним на різні цікаві теми – наприклад, про деяке пом'якшення його надмірно різкої позиції з того чи іншого питання. З'являться реальні підстави для пошуку нового балансу інтересів – причому вага інтересів України на таких переговорах як мінімум зросте. «Пан Зеленський, а не хотіли б ви допомогти нам трохи знизити істерику Кремля через вашу недавню ініціативу? – Ні, не хотіли б. – А які варіанти підтримки ваших реформ з нашого боку ви вважаєте в такому випадку пристойними? – Цілком достатньо буде офіційного визнання Росії країною-агресором і відповідної зміни її статусу в майбутньому форматі міжнародних переговорів щодо Донбасу і Криму, над розробкою якого ми з вами зараз працюємо. – Дякую, ми подумаємо».
На жаль, і український політикум, і українське громадянське суспільство не без підстав вважають подібні сценарії чистої води політичною манилівщиною. Для того, щоб діяти в цьому ключі, потрібні інтелект, характер, твердість і воля для ухвалення рішень такого градуса, який ми відвикли визнавати за нашими лідерами. «Голос» – ось теж, здається, не претендує на дієвість свого заклику – врешті-решт, він же тільки «Голос», звук, гарний струс повітря. Самому втілювати свій заклик до справи і нести відповідальність за результат йому, напевно, не доведеться.
Втім, автор цієї колонки рівно в такій же ситуації. І це, правда, дуже шкода.
Сергій Бережний, спеціально для «Слово і Діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»