Епоха великої нелюбові. Колонка Леоніда Швеця

Леонід Швецьполітичний оглядач

Депутати з видимим полегшенням розсмокталися на курорти, тепер ми побачимо їх разом лише четвертого вересня. І починати їм доведеться з тієї ноти, на якій закінчилася остання сесія, коли протестувальники стусанами, ляпасами й лайкою заганяли народних обранців назад до будівлі парламенту: «Іди працювати!». Вершиною передбачливості в цих обставинах виглядає рішення Андрія Журжія скласти депутатські повноваження. Не потрібно володіти надприродним чуттям Паші Емілійовича, щоб зрозуміти: восени ймовірність, що будуть бити, може, навіть ногами, сильно зросте, а до весни має шанси перетворитися на неминучість.

Не лише народ, а й влада своєю чергою й на свою голову активно вкладається в жорстокість звичаїв. Погром у НАБУ й акція приниження та залякування Віталія Шабуніна задають відповідний стандарт і закладають очікування на найближче майбутнє. Осатаніння сторін йде зустрічними курсами, й до чого призведе помилка, можна лише припускати. І це ще не розгорнулися передвиборчі штаби, накидання лайна на вентилятори йде в дуже помірних дозах, а Кремль повністю не приступив до гарантовано запланованої кампанії з дискредитації українських виборів – як президентських, так і парламентських.

Проблема, однак, у тому, що проскочити небезпечний часовий відрізок, що загрожує найсерйознішими неприємностями, мало. Із завершенням виборчого циклу суспільна напруга не спадатиме. З якого б дива? Від того, що політики, які встановлюють рекорди за рівнем недовіри до них, якость «повирішували» з продовженням свого абонемента у владі, навіть якщо ця влада – опозиція, легітимність нітрохи не зросте. Навпаки, такі вибори матимуть усі ознаки зґвалтування: «Нас не хотіли, але ми взяли своє», з переходом фонового неприйняття в гостру відразу.

Тимошенко? Порошенко? Гриценко? Може, Бойко? Хто з них має більше права визначати майбутнє України? Захопленість грою в імена веде від усвідомлення справжніх ризиків 2019 року. Абсолютно не важливо, як звучатиме ім'я того або тих, кому випаде персоніфікувати ненависну владу, й наскільки вони цієї ненависті заслуговуватимуть більше, ніж хтось інший. Відповідати доведеться за всіх, хто не відповів раніше, включаючи тих, хто змився в 2014 році із самоскидами готівки до Росії, й навіть за Ющенка, який ще раніше зрадив помаранчеві надії. Гештальт Майдану зовсім не закритий, і якщо хтось сподівається, що час робить відзвуки тієї зими, коли пролилася перша кров, більш глухими, він помиляється: лічильник, прискорений війною, намотав величезний борг.

Не вийде зробити вигляд, що нічого не було. Та й просто обмежитися скорботним виглядом більше не вийде, чотири роки обмежувалися: куточки рота донизу, брови скласти, до автоматизму. Результат – нездоланна прірва недовіри між суспільством і владою, а також і будь-якими претендентами на владу. Поки немає ознак, що прийдешні вибори цю прірву приберуть: пропозиція на політичному ринку бідна й убога, нітрохи не відповідає вимогам історичного моменту. Більше схоже, що прірва стане ще ширшою й глибшою. Що, як ми вже знаємо, нітрохи не заважає, а навпаки, підштовхує протягнути руку, взяти владу за горло і як слід потрясти.

На жаль, цей гнів, який час від часу вихлюпується, який виглядає проявом величезної сили, – в тому числі підсвідома реакція на власне безсилля, невміння налагодити нормальне життя у власній країні, не перекладаючи відповідальність за свою долю на чергового злодія або ганчірку та їхнє метушливе оточення. Початок нової України лежить через нелюбов до себе, через ненависть – до цього клятого безсилля.

Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»

АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО