У країні закінчилися ювілейні урочистості. Українці знову собі дуже сподобалися: світлі обличчя, радісне відчуття єдності, кругом брати і сестри, і Батьківщина у нас найкраща, нікому не віддамо. І офіційні заходи всім сподобалися більше, ніж зазвичай. Що-що, а святкувати ми, здається, навчилися. Володимиру Зеленському, на каденцію якого випало тридцятиріччя Незалежності, славно вдалося найголовніше, після президентської кампанії, шоу його життя. Навіть ті, у кого глава держави викликає нервовий тик і печію, були цього разу неймовірно великодушні.
До моменту, звичайно, коли стало відомо, що Петра Порошенка облили зеленкою. Його прихильники ніби навіть з полегшенням сприйняли цей очевидний для них доказ богопротивності влади, яка дісталася іншому. Якби зеленки не було, їм слід було її придумати. Чари чудової єдності розсіялися як сон, як ранковий туман, все знову встало на свої місця. Настали звичні будні.
Властивий українцям феномен згущення громадянської суті в окремі моменти часу і в окремих точках простору при повній соціальної ентропії, що панує в повсякденності, заслуговує спеціального вивчення. Ах, який прекрасний українець під час революцій і свят! І куди тільки він дівається в проміжках, які складають основну частину історичного часу і в які Україна немов переходить в руки інших українців, егоїстичних, байдужих і сварливих в своїх громадських проявах. У цьому базовому стані і минули тридцять років, чи варто дивуватися результатам.
Жорстка риторика: чим Зеленський дорікає західним партнерамВолодимир Зеленський почав дорікати західним партнерам за недостатню підтримку України. Особливо президенту не подобається відсутність конкретики щодо членства в НАТО.
Журналісти «Європейської правди» взяли інтерв'ю у президента Естонії Керсті Кальюлайд, і та приголомшила заявою, що ще років двадцять нам не бачити Євросоюзу, оскільки Україна ніяк не відповідає його стандартам. Двадцять років – це, по суті, ніколи. Світ, не в приклад нашій країні, змінюється такими темпами, що навряд чи на місці нинішнього Євросоюзу два десятиліття потому буде те, що мається на увазі під ним зараз, і які будуть стандарти ЄС в умовному 2041 році – бозна. І не те, щоб ми не знали, що не відповідаємо, ми живемо в цій невідповідності, але такі оцінки зі сторони, причому сторони гранично дружньої і зацікавленої, ставлять впритул обличчям до часу, дають гостро відчути втрачене. Самій Естонії знадобилося лише 13 років після краху СРСР, щоб стати членом Євросоюзу, а нам і тридцяти було мало, і ще двадцять треба, та й то не точно.
Україні навіть з нагоди ювілею кажуть не ритуальні компліменти, а сувору європейську правду-матку, і це, з одного боку, свідчить про те, наскільки ми дістали. З іншого – не діти адже, тридцять років, і правда в очі – знак поваги до співрозмовника, від якого очікують, що він готовий до щирої розмови, більше того – сам в ній зацікавлений. Одного факту, що країна тримає фронт з Росією, не достатньо, щоб їй робили спеціальні знижки і крізь пальці дивилися на те, що витворяє політична еліта і державна бюрократія. По ряду найважливіших – ціннісних – параметрів ми все ще просто чужі.
Президент Кальюлайд оцінила відстань, що розділяє нас, в двадцять років, за умови важкої повсякденної роботи. Не покидає відчуття, що в цьому пункті вона все-таки зробила ритуальний, ювілейний комплімент, створивши помилкову ілюзію. Адже саме будні вдаються Україні, як і її президентам, найгірше. Коли там наступне шоу?
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»