Віхи Незалежності: що, якби Україна не позбулася ядерної зброї у 1994-му

Читать на русском
Олександр Радчукполітолог

Одним із доленосних рішень молодої української держави на початку її незалежності стала відмова від ядерної зброї та позбавлення України ядерного статусу. Досі історики, політологи та експерти дискутують, чи не втратила Україна шанс на кращу суб’єктність в геополітичному вимірі на довгі роки наперед.

На початку 1990-х років і на Україну, і на інші колишні республіки Радянського Союзу, на території яких зберігалася ядерна зброя, тиснули і США, і Росія. На той час вже незалежна Україна мала третій за розміром ядерний арсенал світу.

Аналізувати історичні події на предмет того, чи правильними були кроки тодішньої української влади щодо повного роззброєння та відмови від ядерного статусу, – мабуть, не надто вдячна справа. Втім, останнім часом вже сучасні політичні діячі все частіше говорять про те, що відмовитися від ядерної зброї було надто передчасним рішенням тодішньої влади. Так чи інакше, і тодішні лідери держави, і сучасні політики – мають рацію та наводять слушні аргументи стосовно відмови чи навпаки, потреби збереження ядерного потенціалу.

Якщо припустити, що Україна не відмовилася би від ядерної зброї у 1994-1996-му роках – як би могли розгортатися події далі? Спрогнозую два найбільш ймовірних варіанти розвитку подій.

Шлях вигнанця

Враховуючи те, що на Україну тиснула не лише Росія, але й США та країни Заходу, є висока ймовірність того, що відмова тодішнього керівництва держави позбутися свого ядерного потенціалу могла би призвести до часткової чи повної економічної та геополітичної ізоляції України.

Запитання Зеленського №5 про Будапештський меморандум: що отримали країни після відмови від ядерної зброїПісля відмови від ядерної зброї Україна, Білорусь і Казахстан підписали з США, Росією та Великою Британією Будапештський меморандум.

Щоправда, варто врахувати один важливий аспект – і Захід, і Росія на той час не мали достатньо впливових важелів, аби повністю «перекрити кисень» молодій українській державі. Ба, більше: ситуація у ставленні до України докорінно змінилася, коли на зміну Адміністрації президента США Джорджа Буша-старшого прийшов молодий президент-«демократ» Білл Клінтон. Україні запропонували більше «пряників», і, до того ж, підкріпили гарантії безпеки у Будапештському меморандумі.

Тим не менше, зберігши свій ядерний потенціал та опинившись у статусі «вигнанця» ‒ подальший шлях України із тогочасними політичними елітами, які сформувалися за часів радянської номенклатури та уособлювали її, штовхали б на зближення із Росією. У такому разі існувала б висока ймовірність того, що Україна поступово перетворилася б на подобу нинішньої Білорусі.

Шлях Лиса

Ще один із ймовірних шляхів, яким могла, але не скористалася Україна, полягав у частковій відмові від ядерного статусу – наша держава могла б позбутися стратегічного озброєння, управління яким здійснювалося із Москви, проте зберегти тактичне ядерне озброєння, яке можна було б контролювати та обслуговувати власними силами.

Експерти підрахували, що таких боєприпасів на території незалежної України нараховувалося від 2000 до 4000, а дальність їхнього використання становила не більш як 1000 кілометрів. Такий підхід міг би створити стримувальну перевагу для України від агресивних дій будь-якої із сусідніх держав, і водночас – не становити стратегічної загрози для світу.

«Могли би шантажувати світ»: у мережі обговорюють слова Арахамії про ядерну зброюДавид Арахамія вважає, що Україна даремно відмовилася від ядерної зброї. Реакція соцмереж на висловлювання нардепа.

За таким сценарієм Україна не змогла б повністю позбавитися ядерного потенціалу, і в той же момент – не стати «вигнанцем» на міжнародній арені. Знову ж таки, можна було б поступово позбуватися і тактичного ядерного озброєння, в обмін на поступове оновлення та створення сильної армії – з подальшою перспективою входження до НАТО.

Для реалізації такого сценарію Україні також бракувало власної інституційної спроможності, «зрілих» політичних еліт та дуже потужної роботи у дипломатичній сфері.

Звісно, за поступову відмову від ядерного потенціалу можна було б також сподіватися на залучення іноземних капіталів та гарантії вкладень інвесторів у вітчизняну економіку. Компенсовані Україні 175 мільйонів доларів – саме в таку суму оцінили ядерний потенціал молодої незалежної держави – надто несправедлива «винагорода» за гарантії безпеки, які не спрацювали.

А ще для запуску подібного сценарію потрібно було б розуміння і підтримка українським народом на той час переваг євроатлантичної інтеграції. У період початку 1990-х років про такий розвиток подій не могли бути й мови.

Молода українська держава не була готова до розуміння і відповідальності за свій ядерний потенціал. У той час лише незначна частина суспільства взагалі могла зрозуміти і спрогнозувати майбутнє для незалежної України. І ще менша частина народу і нових еліт могла прогнозувати, що головна загроза прийде саме з боку колись «братньої» Російської Федерації. Тож статус ядерної держави здавався чимось занадто амбіційним та дорогим атрибутом, який, до того ж, міг нашкодити становленню демократичних процесів в Україні.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися:
АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО
Підпишіться на наш канал