Викрити без'язикого. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

Великі пресконференції президента – цікава й важлива подія для тих, хто ще не втратив інтерес до суспільного життя, і не тільки з очевидної і безпосередньої причини. Крім особистої презентації главою держави свого світорозуміння і світовідчуття, вони дають можливість поспостерігати ще й громадські реакції на цю презентацію. Єдність реакцій президента і на президента і становить цікаву об'ємну картину для аналізу.

Як у разі жовтневого 14-годинного марафону, так і цього разу, за підсумками розмови на мокрій галявині і розмов про цю розмову, було і залишається нез'ясованим, чому Зеленський настільки поганий для переважної більшості журналістів, експертів і пасіонаріїв, широко представлених у соціальних мережах, і водночас не просто є найпопулярнішим політиком, але політиком недосяжно популярним для конкурентів. Простий висновок, який напрошується: прихильники Зеленського, число яких в граничній ситуації вибору становить до 75% громадян, не представлені пропорційно в ЗМІ, експертному та навколополітичному середовищі. Уся ця маса без'язика, тоді як у опонентів з цим проблем немає, зате є інша проблема. Експертна критика ніяк не справляється із завданням розкрити очі суспільству на катастрофічний вибір, зроблений навесні 2019 року. Власне, ще тоді не впоралася й продовжує наполягати на невмінні.

Рік президентства Зеленського: головні факти і цифриЗа рік президентства Володимир Зеленський зареєстрував 76 законопроектів, здійснив 45 поїздок Україною та 19 офіційних закордонних візитів.

Висновок очевидний, але це ще не пояснення. Пояснення треба шукати в самодискредитації й провалі двох базових проєктів-сценаріїв, які, змінюючи один одного, працювали в Україні. Тобто якраз не працювали. Один – національно-консервативний, другий – орієнтований на «братні зв'язки» й Москву. Насправді, це були два образи однієї політики, які корінням йдуть у президентство Кучми. За зовнішніх відмінностей суть її становила щільна зв'язка влади з великим бізнесом. Та й між собою представники цих двох проєктів були переплетені тісними діловими, дружніми й родинними зв'язками. Знамените «сука православна!», кинуте Петром Порошенко Вадиму Новинському, – це сварка щільно знайомих і зрозумілих один одному людей. Майдан і війна стали наслідком проросійського сценарію і вбили його шанси на майбутнє. Порошенко на тлі війни спробував реанімувати в сильному варіанті те, що в слабкому зобразив Ющенко, але націонал-консерватизм із мілітаристськими нотками виборців, найімовірніше, налякав, ніж мобілізував, недарма продовжити абонемент Петру Олексійовичу погодилися тільки у Львівській області, хоча й націоналіст з нього, відверто кажучи, такий собі.

До речі, президент помилився, коли сказав на пресконференції, що якби не вибрали його, то переміг би Порошенко. Соцопитування вказують на те, що без його включення в боротьбу перемога дісталася б Юлії Тимошенко, матері вітчизняного патерналізму. Але вона давно перестала бути сюрпризом для виборців, представляючи те саме коло затертих осіб «від Кучми», і досвід поступився свіжості. Ці обставини – зношеність колишніх політик – і підштовхнули Володимира Зеленського до авантюри. Він собі сподобався в ролі веселого хлопця, що викидає на звалище історії пихатих діячів минулого, картинка дуже приваблива, і взявся її зіграти в житті. Успіх перевершив всі очікування. Усі три старих проєкти, що уособлюють Бойко, Порошенко й Тимошенко, як показують соціологічні виміри, Зеленський досі б'є в співвідношенні три до одного. Це вже що завгодно, тільки не випадковість.

Із ролі плута, що утілював народні сподівання, обдурюючи «трьох товстунів», Володимир Зеленський після виграшу перейшов в іншу, набагато більшу проблемну. По суті, він зараз Іван-дурень, якому дісталося неблагополучне царство. За фактом цар, за всіма іншими параметрами – не дуже. Він намагається й царські обов'язки освоїти, і не припиняти бути тим Іваном, якого підтримали й продовжують підтримувати «без'язикі» люди.

Ось у такому контексті смішно звучать ті претензії, які йому висувають як щодо пресконференції, так і крім неї: «Він же дурень!», – заявляють експерти й осудливо підтискають губи. «Цар – несправжній!», – обурюються ті, хто бачив справжніх у Кучмі, Ющенку, Януковичі й Порошенку. Хлопці, ви ломитеся у відчинені двері.

Один із несподіваних висновків у нестандартній ситуації, що створив Зеленський у владі, полягає в тому, що президентом дійсно може бути якщо і не кожен, то набагато ширше коло людей, ніж заведено було вважати. І, навпаки, ті, кого вважали готовими кандидатами в державне керівництво, на нього до біса не здатні. Не стають у пригоді звичні політичні практики, якщо вони не працюють проти «дурня», а вони не працюють. Нічого не варті пояснювальні схеми, які нічого не пояснюють, хоча за рік вже можна було щось скреативити більш потужне, ніж сентенції з приводу «не той народ».

Зеленський – справжня наруга для тих, хто не може змиритися з наочним похороном старих і відносно нових політпроєктів, з усіма навішаними на них ідеологічними брязкальцями, обслуговування яких, проєктів і брязкалець, деяким приносило пухкенькі булочки в асортименті. Звідси особлива емоційна забарвленість оцінок ідіотського глави держави, люди відверто зачеплені. Він якийсь занадто неукраїнський для українських українців і занадто український для неукраїнських. Він втілене «не те і не те», але сформулювати, що він є, Зеленський не в змозі, будучи концептуально без'язиким, як і його виборці. Порушення будь-якої норми, президент-непрезідент намагається інтуїтивно намацати норму й привнести в життя співвітчизників незнайому їм, та й йому, нормальність. Часто виходить по-дурному, але це якраз очікувано.

Головний висновок із бесіди на галявині: Володимир Зеленський достроково «царство» віддавати не збирається. Нікому та й з якого дива. Ще й згодом подивиться. Йому, здається, починає подобатися в царській позиції, і це погана новина. А де братися великим силам, які за сюжетом належать Івану-дурневі, абсолютно незрозуміло. Магічні «75», готові при нагоді потримати, – це як номер комори, де ховається відповідь, але немає ані ключа, ані адреси. Президент про це й намагався весь час розповісти, похвалитися та водночас поскаржитися, але всім чулося щось своє. Адже прийшли викрити, а не послухати й почути.

Знову викрили. І що?

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...