Якби Саакашвілі не було в Україні, його варто було б вигадати, бодай для того, щоб суперечками про гіпотетичне призначення на посаду віцепрем’єра прорвати інформаційну блокаду і припинити засилля в інформаційному полі новин про COVID-19.
Як не крути, а дискусії щодо минулого й майбутнього окремих політичних фігур, а головне –їхнього потенційного впливу на теперішні та майбутні політичні процеси, значно ближчі й «зрозуміліші» всім: як «диванним експертам», так і профільним фахівцям. Тож не дивно, що неймовірно швидко, навіть швидше, ніж кількість хворих на коронавірус, множиться кількість діаметрально протилежних оцінок, як результатів діяльності колишнього грузинського президента, так і намірів нинішнього українського.
Причому нескладно зауважити, що оцінки намірів Володимира Зеленського прямо пропорційні оцінці результатів діяльності Саакашвілі: чим вище оцінюються досягнення колишнього президента Грузії, тим вище оцінюють й ініціативу президента України запросити грузинського реформатора до складу українського уряду. Ґрунтується це на наївній вірі широкого загалу в те, що успішний грузинський реформатор Міхеіл Саакашвілі «може повторити», причому без будь-якого критичного осмислення, те, що саме він може повторити, а головне – як.
Утім, такий підхід є хибним.
Передусім, навіть якщо винести за дужки дискусію про успішність чи неуспішність грузинських реформ (результати цієї дискусії дуже часто залежать не лише від вельми довільного вибору критеріїв для оцінювання, але й подекуди від особистих симпатій, антипатій, а головне – політичних орієнтацій полемістів) і припустити, що перетворення, яких зазнала Грузія після Революції троянд, насправді були винятково позитивними і дивовижними, треба усвідомлювати, що «грузинське диво» стало результатом не тільки державотворчого генія Міхеіла Саакашвілі, але й титанічних зусиль – подекуди суперечливих, неоднозначних рішень і дій великої кількості людей, які ті реформи задумували, планували і реалізовували: Кахи Бендукідзе, Зураба Адеїшвілі, Гії Гецадзе, Іване Мерабішвілі та багатьох інших. Не розуміти цього – означає уподібнюватися двієчнику-школярику, впевненому в тому, що піраміду Хеопса власноруч побудував Хеопс.
Як Саакашвілі виконував обіцянки на посаді голови Одеської ОДАЗа півтора року, протягом яких Саакашвілі був головою Одеської обладміністрації, він виконав більше половини обіцянок, що стосувалися розвитку області.
Отже, по-перше, помічати лише позитивні зміни, а по-друге, приписувати їх винятковому тодішньому президенту Грузії – це передусім однобічна упередженість та величезне перебільшення.
Політика й державне управління – це командна гра і далеко не факт, що зірковий капітан, тренер чи навіть президент клубу зможе повторити свій тріумфальний результат з іншою командою.
З огляду на це, цілком закономірно поставити питання про персональний склад «команди Саакашвілі» і прискіпливіше подивитися, як вона змінювалася, а разом із нею як змінювалися результати. А головне – поцікавитися: хто сьогодні є в «команді» і наскільки професійний рівень цих людей відповідає складності тих завдань, які доведеться вирішувати. На жаль, замість відповіді на це питання М. Саакашвілі емоційно закликає всіх просто повірити в те, що така команда в нього є, продовжуючи співати старі пісні про необхідність давати шанс новим талановитим людям, соціальні ліфти, а головне – потенційну приналежність всього прогресивного людства (сорі, всього прогресивного українства) до його майбутньої реформаторської команди.
Утім, усе це балачки ні про що. Більше того, іноді (навіть за часів президенства у Грузії, не кажучи вже про український етап) у кадровій політиці М. Саакашвілі, схильного до волюнтаризму, подекуди важко відрізнити мерітократизм від відвертого фаворитизму.
Як би там не було, але наразі М. Саакашвілі не може похизуватися особливими успіхами у створенні справжньої команди в Україні. Ані перебування в Одесі, ані антикорупційні форуми, ані «Рух нових сил» не призвели до кристалізації навколо нього команди однодумців, а головне – фахівців. Натомість в Україні Саакашвілі, на жаль, став центром тяжіння, за рідкісним винятком, переважно для всіляких кар’єристів-пройдисвітів, кожен з яких шукав свого власного щастя, гріючись у променях слави видатного грузинського реформатора. І треба визнати, дехто таки дочекався, щоправда, перестрибнувши до інших «команд».
Безумовно, багатьом із вітчизняних юних обдарувань лестить порівняння з Кахою Бендукідзе, але порівняння будь-якої громадської активістки хоч із самим Черчиллем, не перетворює її автоматично на ефективного керівника митниці.
Словом, з кадрами, які вирішують все, у пана Саакашвілі в Україні далеко не все гаразд, що робить перспективи його успішності вельми сумнівними. Йдеться не про медійну популярність. Пастви найпопулярнішому реформатору пострадянського простору ще довго не бракуватиме, бо раціональна критика безсила проти міфічних героїв. Йдеться про спроможність втілити бодай частину грузинського міфу про себе в українській реальності.
Грузинський ревізор: чим закінчиться повернення Саакашвілі в українську політикуМіхеіл Саакашвілі має всі шанси стати найпомітнішим політиком серед всіх членів діючого Кабміну. Сценарії його можливої співпраці з пропрезидентською командою прогнозував політолог Олександр Радчук.
І наостанок.
Навіть визнаючи грандіозні позитивні зміни, які відбулися в Грузії, і не заперечуючи особистого внеску Саакашвілі в ті перетворення, не можна ігнорувати той факт, що майбутні результати жодним чином не випливають безпосередньо з минулих досягнень, особливо коли йдеться про видатні досягнення (а реформи у Грузії, безперечно, були видатними досягненнями). Видатні досягнення тому і є видатними, бо їх важко повторити. Особливо коли вони значною мірою залежать від випадкових чинників.
У статистиці це явище називають «регресією до усереднення», або більш поетично «тріумфом посередності».
Цей феномен, помічений ще у ХІХ столітті Ф. Гальтоном, а пізніше досліджений вже на початку ХХ століття американськими вченими Г. Секрістом та Г. Готеллінгом, добре відомий будь-якому фанату спортивної статистики і виявляється, зокрема в тому, що наступного сезону після підписання кращих контрактів спортсмени показують гірші результати.
Дехто пояснює це психологічними чинниками, мовляв, після отримання бажаного мотивація падає, а відповідно падають і результати. Цей чинник, мабуть, також не варто скидати з рахунку, але основна причина, на думку науковців, усе-таки в іншому. Найкращі контракти зазвичай підписуються після найкращих сезонів у виконанні того чи іншого спортсмена. І як з цього приводу слушно зазначає Джордан Елленберг: «Було б дивним, якби наступного сезону вони не повернулися б на свій звичний рівень».
Безумовно, у кожного свій «звичний рівень», але дуже наївно стверджувати, що переможець минулих Олімпійських ігор неминуче виграє наступні. Може виграє, а може й ні. Для прогнозу успішності виступів спортсмена на наступній Олімпіаді важливі не стільки результати, показані ним 4 роки тому, скільки нинішні, які демонструються на поточних змаганнях.
Ну, а нинішні результати Саакашвілі залишають бажати кращого.
Хоча сам Саакашвілі, стверджуючи, що ніхто не керував Одеською областю краще за нього, мабуть, вважає інакше.
І як не дивно, але з ним можна навіть погодитися. Керував він Одеською областю, насправді, нічим не гірше за інших. Але ж проблема в іншому – результати його перебування в Одесі навряд чи відповідають тому, що очікувалося від зіркового реформатора. Те саме можна сказати й про результати антикорупційних форумів та «Руху нових сил». Нічим не примітні, посередні досягнення – прекрасна ілюстрація «регресії до усереднення».
Українські результати видатного грузинського реформатора, скажімо щиро, посередині, якщо взагалі не нікчемні порівняно з результатами, продемонстрованими свого часу в Грузії. Але варто лише згадати про це, як ті, хто з піною у рота доводив, що Україна нічим не відрізняється від Грузії, а тому все те, що вдалося Саакашвілі в Грузії, можна з легкістю повторити в Україні, одразу заволають про те, що не можна порівнювати ефективність Саакашвілі в Грузії та в Україні, бо умови були геть різними. І матимуть рацію.
Утім, ця правота прихильників грузинського реформатора, як не парадоксально, грає проти них.
Варто зважати, що достеменними в науці вважають лише ті результати експериментів, які можна відтворити будь-де і будь-коли. Однакові експерименти повинні давати однакові результати. Але є один принципово важливий нюанс: однакові експерименти повинні давати однакові результати за однакових умов.
А соціально-політичні, соціально-економічні, геополітичні та інші умови зрідка бувають однаковими. І це не географічні умови – розмір країни чи демографія, хоча і вони грають роль. Умови – це величезна сукупність різноманітних параметрів і чинників, які часто не піддаються обрахунку, бо мають стихійний і випадковий характер.
Звичайно, як неодноразово доводили соціально-психологічні дослідження, люди схильні пояснювати свої успіхи винятково (найкраще – переважно) своїми особливостями, правильними рішеннями, вдалими діями тощо, тоді як невдачі зазвичай ті самі люди пояснюють незалежними від них обставинами й прикрими випадковостями. Хоча насправді достеменно визначити баланс «довільного та випадкового» в кожному результаті є доволі проблематичним.
Було б дуже круто, якби грузинський експеримент Саакашвілі можна було б з аналогічними результатами відтворити в Україні або в будь-якій іншій державі світу. Але, на жаль, це далеко не так.
У Міхеіла Саакашвілі ніколи і ніде більше не буде тих умов, в яких йому вдалося здійснити «грузинське диво». Натомість завжди будуть не ті повноваження, не ті посади, не ті члени команди, не ті ЗМІ, не ті опоненти, не той МВФ, не ті олігархи, не ті корупціонери, не той супротив системи… і ось так до нескінченності.
Володимиру Зеленському, який ідеалістично сподівається, що колишній успішний досвід Саакашвілі може допомогти змінити Україну на краще, жорстоко помиляється. Біда не в тім, що Саакашвілі насправді не має жодного «таємного», лише йому одному відомого рецепту «успіху», хоч і намагається переконати всіх у зворотному, бо дуже хоче повернутися у «велику політику». Біда у тім, що такого рецепту просто не існує, принаймні на рівні практичного алгоритму дій, а не на високому концептуальному рівні абстракцій на кшталт «пацючки мають стати їжачками».
Отже, повертаючи грузинського легіонера із зірковим минулим у гру, Володимир Зеленський геть не збільшує шанси Міхеіла Саакашвілі на повторення результатів «його золотого президентства», натомість збільшує свої шанси перетворитися на чергову «причину невдачі» колишньої політичної зірки з усіма прикрими наслідками для себе.
Валентин Гладких, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»