Повернення територій: всі можливі варіанти

Читать на русском
Віктор Трегубовжурналіст, блогер

Наша країна – жертва агресії. Від неї були силовим шляхом відірвані кілька територій. Їх необхідно повернути – в цьому єдині більшість громадян і практично всі українські політики, хоча б ті, які претендують називатися пристойними. Але як?

А як взагалі поверталися території протягом останнього сторіччя? Які були варіанти та в що вони виливалися для країни та її жителів?

Давайте подивимося, які бувають варіанти (не)повернення територій, відторгнутих і перетворених на невизнані анклави сильнішим сусідом. Сортуємо за умовною шкідливістю сценаріїв для майбутнього країни.

Варіант 1, німецький. Мирне возз'єднання

Східна Німеччина була окупована Радянським Союзом за підсумками Другої світової війни. Падіння Берлінської стіни і мирне возз'єднання ФРН і НДР відбулося лише через кілька поколінь. Незважаючи на те, що різниця в менталітеті і рівні життя в Східній і Західній Німеччині помітна досі, цей приклад возз'єднання – найбільш успішний.

Варіант 2, хорватський. Силове відновлення суверенітету

Країна, яку атаковано, підтримує власні збройні сили в стані високої боєготовності і чекає, поки ситуація в самому анклаві і в країні-агресора не погіршиться. У потрібний момент проводиться стрімка атака, сили анклаву розбиваються, агресор втрачає момент і вважає за краще не втручатися, прихильники агресора масово тікають на його територію. Далі йде звичайна деокупація. Так вчинила Хорватія з Сербської Країною під час операції «Буря» в 1993 році.

Варіант 3, придністровський. Ні миру, ні війни

Країна не погоджується з окупацією частини своєї території, але і не намагається її відбити. Спроби деокупації зводяться до дипломатичних і економічних заходів. Так вчинила Молдова з Придністров'ям.

Варіант 4, карабахський. Млява війна

Варіант ідентичний попередньому, але з тією різницею, що на лінії розмежування триває млявий конфлікт збройних сил обох сторін. Солдати гинуть, так, але будемо чесними, солдати регулярно гинуть навіть в арміях, які не воюють.

Варіант 5, грузинський. Невдале силове возз'єднання

Зокрема, в 2008 році конфлікт в Південній Осетії, безумовно, спровокувала Росія. Але Грузія у певний момент все ж таки спробувала відновити свій суверенітет над Цхінвальським регіоном. На жаль, невдало. Втім складно сказати, що в геополітичному сенсі для Грузії щось принципово змінилося: просто окуповані Росією території були визнані Кремлем і Науру.

Варіант 6, японський. Відмова від територій

Країна, що піддалася нападу, вважає за краще «відкинути хвоста», відмовившись від тих чи інших земель, а зазвичай від тих, які неможливо обороняти або невиправдано дорого деокупувати. Після Другої світової війни Японія відмовилася від Північних Курильських островів на користь Росії, продовжуючи, однак, дипломатичну суперечку про приналежність Південних Курил. Остання безуспішно для японців триває досі. Зворотний приклад: передача Росією Китаю острова Чженьбао, більш відомого в наших широтах, як Даманський.

Варіант 7, фінський. Відмова від територій, обмеження зовнішньої політики

Наші люди часто надихаються безприкладною мужністю фінів, що відбилися від радянської агресії. Зокрема, Фінляндії вдалося уникнути радянської окупації всієї території з перетворенням у ФРСР. Але програму-мінімум СРСР виконав: окупував частину територій Фінляндії, відсунув кордон, і що більш важливо, примусив Фінляндію до політичного нейтралітету.

Варіант 8, боснійсько-герцеговинський. Реінтеграція територій на умовах агресора, збереження впливу агресора через анклави

Імовірно, найгірший з варіантів реінтеграції. Територіальна цілісність відновлюється, але країна погоджується на умови агресора. Держава фактично «розділяється в собі»: з неї виділяється федеративна частина, що лояльна до агресора, яка блокує будь-які невигідні для агресора зовнішньо- і внутрішньополітичні ходи. Держава перетворюється на слабкого сателіта агресора.

Які варіанти нам потрібні?

Німецький варіант для нас, на жаль, малореальний. Розраховувати на те, що через кілька поколінь Росія ослабне і тимчасово демократизується, а Донбас і Крим самі попросяться назад, навряд чи варто. На той час там сильно зміниться демографічна ситуація. Вона, власне, вже змінюється. Крим, як і в середині ХХ століття, ударними темпами заселяється вихідцями з «континентальної Росії». Донбас стрімко деградує.

Хорватський варіант – оптимальний для всіх, хто вважає себе «яструбами». Однак він пов'язаний з великим ризиком стати погіршеною версією грузинського варіанту, коли за підсумком невдалої кампанії будуть відірвані і нові території. Для його проведення потрібна стабільна готовність українських збройних сил, українського політикуму і суспільства почекати моменту максимального послаблення держави-агресора і не зволікати з нанесенням удару. А до цього моменту ситуація буде ідентична карабахському варіанту – що, власне, і відбувається у нас зараз.

Придністровський варіант – те, що вийде, якщо на Донбасі «просто припинять стріляти» з обох сторін. Практично саме так у нас складаються відносини із Кримом.

Карабахський варіант – по суті, те, що у нас зараз відбувається на Донбасі. По лінії зіткнення військ тривають регулярні обстріли, обидві сторони несуть регулярні, нехай і статистично невеликі, втрати.

«Нас там не чекають»: чи можуть в ОПУ переглянути курс на НАТОУкраїна повинна переглянути підхід до відносин з НАТО і відмовитися від ідеї вступити в альянс, вважає нардеп від Слуги народу, представник Кабміну в ВР Ірина Верещук.

Грузинський варіант – те, що станеться, якщо Україна спробує забрати частину окупованих територій силою, не досягне успіху в цьому, але зможе запобігти подальшій агресії РФ і розповзанню її метастазів далі. В цілому у нас так і відбулося в 2014 році, лише за винятком, що РФ не стала офіційно визнавати «народні республіки», як зробила це з «Абхазією» і «Південною Осетією».

Японський варіант пропонується низкою експертів і просто людей, які припускають, що Донбас і Крим від початку були сторонніми шматками в тілі України. Навіть якщо погодитися з цією тезою (а автор цих рядків, наприклад, готовий висловлювати незгоду з ними в максимально різкій формі), доведеться визнати, що Донецьк і Луганськ, і навіть Крим – не Північні Курили. Росія не хоче забрати собі «ЛНР» і «ДНР». Вона хоче підпорядкувати собі завдяки їм всю Україну. І це призводить до наступного варіанта.

На фінському варіанті слід зупинитися докладніше, оскільки багато – від Збігнєва Бжезинського до депутата «Слуги народу» Ірини Верещук –стверджують, що Україна повинна поводитися так само: змиритися з нинішніми втратами, відмовитися від курсу в НАТО і проголосити зовнішньополітичний нейтралітет.

Однак між Україною та Фінляндією, на жаль, є ключова відмінність, і ця різниця – в головах росіян. Фінляндія завжди була для росіян чимось далеким, а після радянсько-фінської війни і зовсім стала «відрізаним шматком». Мовляв, не дуже й хотілося. Україну ж дуже хотілося. І буде хотітися. Важливість України для російського імперського проєкту, як об'єктивна, так і емоційна, набагато вище. У нас не вийде змусити Кремль про нас забути, як це вдалося фінам.

Нарешті, боснійсько-герцеговинський варіант – практична програма-максимум української політики Кремля. Прищепити «народні республіки» в тіло України в поточному їхньому фінансовому становищі, контролювати і «кошмарити» Україну через них, а про Крим змусити забути.

Цікавий тут приклад Республіки Кіпр. Ще в 1970-ті роки пряме вторгнення агресора – Туреччини – розділило острів на дві нерівні частини. Туреччина визнала окуповану частину Кіпру незалежною державою. Здавалося б, плюс-мінус аналог сценарію з Грузією і Абхазією. Однак відтоді вдавалися неодноразових спроб возз'єднання Турецької Республіки Північного Кіпру з основною, Республікою Кіпр (яка встигла розбагатіти і вступити в Євросоюз). Ці спроби призупиняються, власне, населенням Республіки Кіпр. Зокрема, 2004 році на референдумі турки-кіпріоти підтримали план Аннана, греки-кіпріоти – відкинули.

Все тому, що кіпріоти небезпідставно розсудили, що під виглядом варіанта 1 (мирне возз'єднання) їм намагаються впихнути варіант 7 – обмеження власного суверенітету на користь агресора. План Аннана фіксував за турками 33%-ву квоту в уряді, узаконював проживання на острові турецьких переселенців і, найважливіше, не зобов'язував Туреччину вивести з території Північного Кіпру свої війська. На таке кіпріоти не пішли.

Які варіанти нам пропонують?

Російські забаганки ми обговорили вище. Це боснійсько-герцеговинський варіант. Я повторю знову і виділю: В ПЛАНАХ КРЕМЛЯ ДОНБАС ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО УКРАЇНИ. Але повертається з керованими росіянами військами під виглядом «народної міліції», з дірою замість кордону, з російським бізнесом, з автономним статусом, з правом вето на зовнішньополітичні рішення. Україна фактично перетворюється на федерацію, одна частина якої залежить від Москви більше, ніж від Києва.

Питання в тому, хто та як бачить українську програму-максимум. За попередньої влади цією програмою було, поклавши руку на серце, «карабахський сценарій щодо Донбасу, придністровський – щодо Криму – і сподіваємося, що за нашого життя трапиться момент для хорватського сценарію».

Які варіанти розглядає ця влада?

Вона «сповнена рішучості встановити мир», тобто заперечує будь-які варіанти, що пов'язані з безпосереднім військовим протистоянням. Нинішня ситуація, ситуація уповільненого конфлікту, нею теж відкидається.

Які варіанти це відсікає? Крім свідомо нереалістичного німецького – хорватський, карабахський і грузинський. Що залишається? Придністровський, японський, фінський і боснійсько-герцеговинський.

Японський сценарій – а давайте відмовимося від частини територій – ніким з нинішньої влади не обговорюється. Це логічно, оскільки цей варіант занадто однозначно призведе до звинувачення у зраді.

Поганий мир чи нова сварка: що принесе Україні «формула Штайнмаєра»І в Україні, і в ОРДЛО є люди, які не згодні з запропонованим варіантом вирішення конфлікту.

Частина представників нової влади – наприклад, вищезгадана Ірина Верещук з комітету нацбезпеки і оборони – акуратно пропонують фінський, обговорюючи не тільки території, скільки необхідність враховувати російські інтереси в українській зовнішній політиці. Чому для України цей варіант не підходить, ми вже написали вище: бо на відміну від випадку з Фінляндією у випадку з Україною Росія на досягнутому не зупиниться.

Інші описують придністровський як оптимальний варіант, «навіть якщо щось піде не так». Такої думки голова парламентського комітету з міжнародних справ Богдан Яременко. Цитуємо його інтерв'ю Мілану Леличу з РБК-Україна:

«При всій складності проведення виборів після деокупації в них є логіка. Навіть якщо ми не визнаємо результати виборів, ми зрозуміємо, наскільки представницькою є місцева влада. Це розкриє певне поле гри для України. Ми отримаємо хоча б якихось представників, до яких ми зможемо ставитися хоч трошки (довга пауза, – ред.) терпляче, і з якими ми зможемо дозволити собі якісь форми діалогу. На відміну від тих московських призначенців, яких нам підсовують сьогодні як «лідерів «ЛНР-ДНР»». Може бути, підсумки виборів внаслідок втручання Москви для нас взагалі не матимуть значення. А можливо, ми отримаємо якісь органи місцевої влади, з якими зможемо обговорювати побутові питання на кшталт ремонту комунікацій тощо. А на сьогодні будь-який контакт з представниками так званих «ЛНР-ДНР» створює для нас величезні політичні труднощі. Але знову наголошую: я зараз лише допускаю умовно позитивні сценарії в разі, якщо ми не визнаємо результати виборів, не більше того».

Так, пан Яременко вважає це позитивним сценарієм.

Однак поки що головне побоювання – і саме це побоювання, ризикну припустити, виштовхнуло тисячі людей на Майдан – те, що влада готова підіграти РФ в реалізації боснійсько-герцеговинського сценарію: реінтеграції територій на російських умовах.

Так, він найгірший з можливих. Але його на відміну від того ж японського простіше «продати». Простіше представити широким народним масам – новому плебсу – як перемогу. Ми не відмовляємося від територій, ми їх реінтегруємо, ми несемо до країни мир, а якщо подекуди вдаємось до компромісів – бо це все «попередники», це вони Мінські угоди укладали (те, що не припускали їх виконувати в російському трактуванні, можна і помовчати).

Є, однак, моменти, які не можуть бути предметом компромісу, якщо ми говоримо про реальне збереження українського суверенітету. Якими б не були угоди, за їх підсумками українські війська і спецслужби повинні контролювати всю українську територію, а прикордонники – весь кордон, закони України повинні бути обов'язковими до виконання всюди, і жодна частина України не повинна мати фактичного права вето на спільні рішення або відмінного від інших представництва у владі. Будь-який компроміс, що не вписується в ці умови, відкладений вирок майбутньому України як незалежної держави.

Хотілося би, щоб це розуміло все українське суспільство. А українське керівництво могло би чітко гарантувати, що такий «компроміс» ніколи не буде розглянуто.

Віктор Трегубов, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...