Не хочу нікого заспокоювати, але насправді нічого страшного не відбувається. Не має значення, хто буде президентом, якщо ця людина просто виконуватиме свої обов’язки, коло яких окреслене абсолютно чітко. Майже всі проблеми попередніх президентів починалися в той момент, коли вони виходили за межі повноважень або намагалися їх розширити. Або коли ми самі просили їх вийти за межі.
Запит на сильну руку – одна з констант нашої реальності. Єдиним президентом, який виконував свої обов’язки, практично не перевищуючи повноважень, був Ющенко, але ми вважали це слабкістю, підспудно провокуючи його на свавілля. Потрібно визнати, що зневага до закону – наша національна риса. Обмеження швидкості? Начхати. Не можна курити? Начхати. Не смітити? Начхати. День тиші? Так само. В тому, що президенти, обіймаючи посаду, пускаються берега й починають царювати, винні ми також, адже правильних і законослухняних ми не боїмося, а відповідно, не поважаємо. Ми самі їх розбещуємо. Президент – не Бог, не варто спокушати його запитами, які він не зможе виконати, не скоївши при цьому злочин, а відповідь «я не можу цього зробити» набагато чесніша, ніж завідомо нездійсненна обіцянка. Потрібно навчитися поважати чесність, навіть якщо вона розчаровує.
В Україні відбулися президентські вибори: що пишуть у соцмережахРезультати президентських виборів в Україні – за попередніми даними ЦВК, до другого туру проходять Зеленський і Порошенко.
Ми звикли до того, що держава підлаштовується під кожного нового лідера, під його світогляд, темперамент, оточення, хоча за логікою все має бути навпаки. Держава – це каркас, неживий і нематеріальний об’єкт суто прикладного значення, як пульт, кавоварка та унітаз – користуйся, підтримуй стан, передавай іншому – здавалося б, що тут складного. Проте кожен господар Банкової чомусь вперто намагається пристосувати державний механізм під свої персональні примхи, і, як правило, розраховується за цю боротьбу кріслом. Перший президент, який не лізтиме в нього, а вимушено чи добровільно діятиме в межах завданого правового алгоритму, зробить неоціненну послугу суспільству, давши можливість нарешті запрацювати інститутам, без яких цивілізована й справедлива держава немислима. Ми мусимо уважно стежити й давати по руках при першій спробі щось підкрутити під себе. Бракує повноважень – збирай речі.
До речі, про справедливість. Результати першого туру промовисто свідчать, що корупція вийшла на перше місце серед загроз у сприйнятті людей. Навряд чи як суспільний феномен, радше як уособлення, бренд-нейм тотальної несправедливості, яку відчуває на собі кожен українець. Люди готові голосувати за повну неочевидність, аби не голосувати за очевидну несправедливість. І поки Банкова намагалася продати виборцям хворобу й ліки одночасно – страх перед зовнішнім агресором і себе як панацею – виявилося, що виборець, і не лише цивільний, її такою не сприймає. Страх як аргумент не впливає на зневірених, для яких не має особливого значення, що саме вб’є країну – корупція чи війна. А в уявленні українців це тотожні загрози, однаково небезпечні та взаємопов’язані речі.
Так само, як страх, не спрацювали ані віра, ані мова. І тут питання не стільки до носія цих скрижалів, тобто до Порошенка, скільки до політтехнологів Банкової, які вирішили побудувати кампанію на середньовічних гаслах в епоху айфонів, «Тесли» та «Амазон». Не ставлячи під сумнів важливість віри й мови, мушу зауважити, що світом зараз правлять геть інші тренди, й не враховувати їх щонайменше нерозумно. Сучасний світ прагне позитиву, й українці не виняток, а жоден із наріжних каменів передвиборчої кампанії Порошенка з ним не асоціюється. Сидіти в багні, але з хоругвою, ніхто не хоче. Теоретично люди могли б проголосувати за мученика, образ якого політтехнологи намагалися натягнути на Порошенка, але той провалив роль. По-перше, ніхто нікого силоміць не тягнув у президенти й не обіцяв, що буде легко. По-друге, важко повірити в злидні людини, яка влаштовує собі півмільйонні відпочинки на Мальдивах, погодьтесь. І не важливо, заробила вона ці гроші чи вкрала – в цій країні не існує презумпції невинуватості для президентів, і про це не варто забувати.
Україна переживає темні часи, й ніхто не знає, чим все це закінчиться. Але не варто боятися пекла, якщо ти вже там. У пекельних мешканців є одна незаперечна конкурентна перевага – їм важко зробити гірше, й це насправді великий плюс – чи не єдиний серед суцільних мінусів, але плюс. Зрештою, що таке пекло? Можливо, це просто район раю з поганою репутацією. У такий спосіб я мислю в моменти, коли країну накриває чергова есхатологічна хвиля, як зараз, саме це підживлює мій напрочуд живучий оптимізм. Чого й вам раджу.
Сергій Іванов, спеціально для «Слова і Діла»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»