Про роботу кризових психологів: із припиненням вогню війна не закінчиться

Леся Литвиноваволонтер

Окрім крові, смертей, жахів та іншого негативу, війна, як не дивно, дає потужний поштовх розвитку окремих професій. Ривком пішла вперед медицина, в рекордні терміни встала на ноги зруйнована і знецінена за майже тридцять років армія, з новою силою запрацювали соціальні служби, переформатувалися психологи.

Таких речей, як кризова психологія, в нашій країні не було аж до подій на Майдані. Ніхто не займався системною підготовкою і навчанням у ВНЗ відповідних фахівців – у цьому просто не було необхідності. Країна, яка не брала участі у війнах, яка не має досвіду масштабних травматичних подій на своїй території, не готувала таких професіоналів – тоді здавалося, що немає потреби.

Буквально в перші дні масових протестів 2013 року група молодих психологів самоорганізувалися і влаштували чергування на Майдані. Саме це і поклало початок Кризовій Психологічній Службі, яка зараз працює у всіх областях країни і охоплює всі найбільш вразливі групи населення.

Спочатку ставати на ноги доводилося самостійно, намацуючи шляху розвитку і підлаштовуючись під події, які активно розвивалися. Взимку до Києва приїхали грузинські психологи з GIP-T і провели перші тренінги по роботі з травмою. Це була їхня власна ініціатива, яка виявилася дуже доречною. Вже з'явилися перші смерті серед мирного міста, існувала гостра потреба справлятися з масовою травмою, коли емоцію переживає не одна людина і не окрема сім'я, а значна група людей. Пізніше ці знання знадобилися і при роботі з переселенцями, і при перших поїздках на Схід для роботи з добровольцями на тлі військових дій.

Меркель зробила заяву щодо ситуації на ДонбасіЗа підсумками спільної прес-конференції з Президентом України канцлер Німеччини визнала, що ніякого перемир'я на Донбасі так і не сталося.

З початком війни Кризова Психологічна Служба робила основний упор на «швидку» підтримку. Така собі швидка психологічна допомога. Не було ані часу, ані можливості для тривалої системної роботи – люди, які потребують допомоги, продовжували залишатися всередині травмуючої ситуації. Найчастіше важливим було просто витягти людину з гострого стану і дати їй можливість якщо не повноцінно жити, то, у всякому разі, непогано функціонувати. Бої 2014 року були жорстокими і масовими. Примиритися зі смертю однієї людини, нехай навіть самої близької, можна. Зі смертями масовими, що відбуваються у тебе на очах, – практично неможливо. І більше за всіх у психологічному сенсі страждали навіть не ті, хто безпосередньо брав участь у боях чи зазнавали поранень, а ті, хто виносив із поля бою тіла товаришів – часто по шматках, дрібними фрагментами, в сміттєвих мішках, сподіваючись, що вдасться ідентифікувати хоч когось і нормально поховати.

...Богдан улітку 2014-го поїхав забирати з поля бою тіла, які три дні лежали на непідконтрольній території. З того боку не заперечували, щоб наші бійці забрали фрагменти тіл, багато з яких висіли на гілках дерев. Єдиною умовою було не брати з собою зброю. З огляду на те, що напередодні двоє намагалися забрати тіла і потрапили в полон, командир нікого не примушував - просто запитав, чи є добровольці. Богдан був єдиним, хто відгукнувся. Шматки тіл побратимів він збирав під дулами автоматів і під крики «навіщо ти прийшов на мою землю» з виразним кавказьким акцентом. Тринадцять мішків фрагментів, три доби пролежали на спеці. Багато хто не ідентифікований донині...

Окремий великий шматок роботи був із сім'ями загиблих. Він теж почався ще з Майдану і продовжується досьогодні. «Родинне коло» об'єднало тих, хто втратив члена сім'ї. Це не тільки проект психологічної підтримки, а й можливість людям познайомитися і підтримати одне одного самостійно. Така підтримка від сім'ї до сім'ї часто значно більш доступна в таких обставинах, ніж допомога професійного психолога, - вона дає можливість поділитися своїм горем саме з тим, хто зрозуміє тебе, як самого себе. Це сім'ї не тільки бійців, але й загиблих при обстрілі мирних жителів. У нас майже ніхто не говорить про втрати серед мирного населення, але вони не менш, а часто й більш трагічні, ніж смерті військових. Багато сімей не мають можливості поховати своїх родичів, загиблих на непідконтрольній території або перевезти тіла сюди. На відміну від тих, хто мав змогу поховати хоча б фрагмент тіла, вони не можуть навіть прийти на цвинтар, щоб покласти квіти на могилу. Родичі залишаються тільки в їх пам'яті.

Порошенко повідомив Меркель про «нові реалії» на Донбасі«Ми не бачимо жодної альтернативи Мінським угодами і наполягаємо на їхньому повному виконанні», - додав президент.

...Галину Миколаївну на самому початку війни родичі відправили до Маріуполя на кілька тижнів - поки вщухне. Донька не поїхала з нею. Залишилася доглядати за вагітною онучкою, якій лишалося кілька тижнів до народження дитини. За два дні після народження дитина загинула від осколка при обстрілі. Донька значиться серед зниклих безвісти - її немає серед полонених, тіло її так ніхто й не знайшов. Галина Миколаївна з чоловіком живуть однією надією - знайти хоча б сліди доньки...

Ще одна величезна група постраждалих «першої хвилі» - переселенці. Вирвані з коренем зі звичної обстановки, вони опинилися в новому місці без звичних зв'язків, не маючи на кого спертися. Найчастіше сім'ї тих, хто втік від війни, були розірвані через відмінності в політичних поглядах. Частина сім'ї залишалася на окупованій території або переїздила до Росії, частина втікала на підконтрольну Україні територію.

... Чоловік Юлі у перші дні війни виїхав до Росії. За кілька днів його мама обманом вивезла до нього дитину. Майже два роки Юля шукала сина, а коли знайшла у Воронежі, він уже був громадянином Росії. Не добившись нічого офіційним шляхом, одного дня вона просто схопила його за руку на прогулянці в дитячому садку і стрибнула в таксі. Зараз вони живуть на території України, але легалізувати сина вона так і не змогла. Живе кожен день у страху, що їх знайдуть і заберуть дитину...

Поранені... Ті, хто так і не примирився з новим статусом. Молоді хлопці, які втратили руки і ноги, які не вміють примиритися з власною інвалідністю. Страждають фантомними болями, закриваються від контактів із зовнішнім світом ...

Це лише «перше коло» постраждалих від війни. І за кожним напрямом виділилися окремі групи психологів. Постійно вдосконалюють свої навички і навчають людей новим способам адаптації до життя.

Тісний зв'язок з іншими організаціями дав можливість побудувати систему перенаправлень - світову практику, якої раніше теж не було в нашій країні. Кризові психологи вирішують лише першу задачу - допомагають людині активізувати її внутрішні ресурси. Щоб за допомогою своїх же ресурсів вона змогла почати справлятися зі своєю проблемою самостійно. Важливо спершу простими словами в доступній формі пояснити людині, що з нею відбувається, що її реакція нормальна для цих ненормальних подій. А потім допомогти стабілізуватися, навчити базовим навичкам управління стресом - від правильного дихання до простих фізичних дій, які повертають людину до звичних буденних справ. І тільки після цього паралельно із психологічною допомогою людину можна перенаправити далі. Комусь потрібна допомога юриста, комусь - гуманітарних місій, комусь знадобиться психіатр або психотерапевт, комусь потрібна допомога в пошуку роботи чи житла. До війни рідко кому з психологів могло прийти в голову «передавати по інстанціях» людину, яка до них звернулася. І тим паче відстежувати її подальшу долю.

Бойовики обстріляли місію Червоного хреста на ДонбасіПроросійські бойовики обстріляли співробітників Червоного Хреста у населеному пункті Доломітне Донецької області.

Слідом за першою хвилею постраждалих, яких війна торкнулася безпосередньо, з'явилася друга - значно більш численна і різноманітна. Сім'ї постраждалих, волонтери, медики і величезна кількість людей, які не беруть участі в бойових діях безпосередньо, але перебувають у стані постійного стресу.

Дослідження показують, що в нашому стомленому тривалою кризою суспільстві різко зріс рівень насильства. І мова не про кримінальні злочини. За даними ООН, на території, наприклад, Луганській області 82 відсотки постраждалих від насильства - це потерпілі від насильства в сім'ї. Постійна напруга і тривога виливаються на того, на кого ближче і простіше, - на домашніх. Більше за інших страждають жінки, діти, люди похилого віку. Найчастіше вони навіть не усвідомлюють того, що відбувається з ними. Тому що 45 відсотків - це насильство емоційне і психологічне. У нашому суспільстві це взагалі маловивчена тема. Крім того, центри, які допомагали таким сім'ям до війни, або захлинаються від кількості звернень, або взагалі припинили існування, як Центр Допомоги Жертвам Гендерного насильства в Луганській області. Він просто залишився на непідконтрольній території, а новий створений не був.

Тому ще один напрям, який з'явився останнім часом у Кризової Психологічної Служби, - це робота із сім'ями на лінії зіткнення. У цьому їм допомагають іноземні фахівці, наприклад, з International Аlert. Нам здається, що ми перебуваємо в абсолютно унікальній ситуації, та насправді вона не унікальна ані за якими параметрами - багато країн проходили щось подібне. І досвід тих, хто стикався з цим безпосередньо, важливий як ніколи.

І якщо надія на те, що мир рано чи пізно настане, є, то для психологів війна не закінчиться з припиненням вогню. Їм доведеться загоювати психологічні травми усієї країни, допомагати заново вибудовувати довірчі відносини всередині суспільства. Вчити людей миритися одне з одним і вірити одне одному. Мова не про прощення воєнних злочинців. А про те, що усій країні доведеться заново вибудовувати розірвані зв'язки. А це робота на довгі десятиліття...

Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...