Антрацитовий зашморг – як політики позбавляли Україну вугілля з окупованого Донбасу

Читать на русском
Перші розмови про диверсифікацію поставок антрацитового вугілля почалися в 2014 році, коли стало зрозуміло, що конфлікт на сході країни всерйоз і надовго.
Придніпровська ТЕС ДТЕК Дніпроенерго

Втрата центрального Донбасу призвела до дефіциту в Україні вугілля антрацитної групи, марок «А» і «Т». Це актуалізувало в суспільстві питання диверсифікації поставок і загального підвищення ефективності енергетичної галузі країни.

Днями глава Служби безпеки України Василь Грицак заявив, що на поточний момент Україна не може обійтися без вугілля з окупованого Донбасу. З цього приводу «Слово і Діло» зарезервувало для читача кілька найбільш цікавих, на нашу думку, заяв міністрів профільних відомств і народних депутатів на цю тему. Спробуємо розібратися, наскільки політики розуміють вугільне питання та як можна знизити енергетичну залежність від окупованих східних територій.

Перші розмови про диверсифікацію поставок почалися в 2014 році, коли стало зрозуміло, що конфлікт на сході країни всерйоз і надовго. Шахти з видобутку антрацитів розташовані на півдні Луганської області, тому опинилися на вістрі атак окупантів.

Міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан уже 9 жовтня 2014 року заявив, що в Україну до кінця жовтня того ж року морем надійдуть 250 тис. тонн вугілля з ПАР. Обіцянка була свідомо такою, що не виконується, адже контрактування поставок, перевезення енергоносія та його перевалка в морських портах України, а також доставка на ТЕС займає від кількох місяців до півроку залежно від переговорного процесу. Перше вугілля з ПАР Україна могла отримати не раніше ніж на початку 2015 року. Міністр не міг цього не знати, але напруженій громадськості в ті важкі часи потрібно було терміново дати хоч якусь відповідь.

Не оминув увагою вугільну тематику й всюдисущий Олег Ляшко. Лідер «Радикальної партії» 14 листопада того ж року включив режим шантажу, заявивши, що в разі, якщо Україна закуповуватиме вугілля в Росії, його партія відмовиться від участі у формуванні парламентської коаліції в новій Верховній Раді. Вугілля з РФ є найдешевшим, якщо розглядати поставки з-за кордону. Те, що має знати профільний міністр, депутату знати, звичайно ж, не обов'язково. Однак статус усе ж зобов'язує, тому обіцянка не виконана.

В'ячеслав Кириленко, будучи в статусі віце-прем'єр міністра, 8 грудня 2014 року додав до скарбнички одіозних заяв на вугільну тематику ще одну, заявивши, що Україна не буде закуповувати вугілля з окупованих територій Донбасу. Що палити в топках електростанцій у розпал опалювального сезону, він пояснити, звісно, не спромігся. Обіцянка з тріском провалена.

У запалі вугільної істерії політики різних мастей почали давати обіцянки на тему, не замислюючись, наскільки вони взагалі співвідносяться з темою. Так, 21 листопада 2014 року голова Кіровоградської обласної державної адміністрації Сергій Кузьменко пообіцяв відродити Олександрійський вугільний комплекс. Те, що в Олександрії видобувають буре вугілля, яке є абсолютно непридатним для спалювання в топках українських ТЕС, нікого не цікавить. Але хіба губернатор має в цьому розбиратися? Втім, відродження промислового потенціалу – справа, гідна похвали. Проте ця обіцянка й до сьогодні не виконана.

Після низки скандалів навколо поставок вугілля з окупованого Донбасу та ПАР державних управлінців нарешті осяяла перша світла думка – позбутися антрацитовой залежності й поставити хрест на питанні. Для цього потрібно перевести відповідні котлоагрегати ТЕС на спалювання вугілля газової групи. Таку заяву зробив 23 грудня 2016 року чинний міністр палива та енергетики Ігор Насалик. За його словами, Україна позбудеться залежності від антрациту протягом трьох років.

Наразі з антрацитової групи на вугілля марки «Г» переводяться котлоагрегати №2 і №5 Зміївської ТЕС ПАТ «Центренерго». Модернізація двох блоків має бути завершена 20 березня та наприкінці травня відповідно.

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: