Інтеграція до Старого Світу. Колонка Віктора Трегубова

Віктор Трегубовжурналіст, блогер

В останньому «Скаженому Максі» головні герої, втікаючи від переслідувачів, шукають Зелені Землі – один із небагатьох куточків постапокаліптичного світу, де збереглася свіжа вода та родючі грунти, і який одна з героїнь пам'ятає з дитинства. Насилу пройшовши смердюче болото, вони зустрічають зниклих родичів цієї героїні, й з'ясовують, що багнюка яку вони щойно подолали, і є всім, що залишилося від Зелених Земель.

З кожним місяцем у цього сумного сюжету все більше паралелей з історією української євроатлантичної інтеграції.

Зараз ми боремося за надання Україні безвізового режиму з Євросоюзом. Ми зробили все, що від нас вимагалося, що визнали і голова Єврокомісії, і голова Європарламенту. Ми на фінішній прямій. Але потрібно поспішити: вперше двері готові зачинити з того боку.

Ера популізму: яких політичних змін слід очікувати в ЄС у найближчий рік?Політичний ландшафт в європейських країнах поступово змінюється в бік популізму. І це матиме свої наслідки у формуванні нового порядку денного у відносинах ЄС із іншими країнами. Передусім, з Україною.

Ми дотягнули до того моменту, коли Євросоюз почав стрімко змінюватися. Ми, як і раніше, сподіваємося, що наша інтеграція вийде вдалою. Але чи всі з нас усвідомлюють, що ми увійдемо не до тієї Європи, до якої йшли ще десять років тому?

Тут варто розглянути дві групи українських «єврооптимістів». Перша – цинічно-обивательська. Це люди, які євроінтеграцію цінували за конкретні можливості – від фінансування Євросоюзом наших інфраструктурних проектів до можливості вдало «звалити». Друга – креакли та ідеалісти, яким Європа була цінною як можливість чогось навчитися, як успішне втілення ліберально-демократичних цінностей, дивлячись на які, наше суспільство почне виправлятися.

Обидві групи чекає розчарування. Першу – тому що після травматичного досвіду недавніх криз, економічних і міграційних, країни Європи будуть багато обачнішими у фінансових і прикордонних питаннях. Другу – бо саму Європу, як, втім, і США, накриває криза розчарування в (ліво)ліберальній політичній моделі. Та й сама ідея європейської єдності вже звучить не так романтично, як у 1990 році, коли Тото Кутуньо виграв Євробачення з Insiemo – гімном об'єднання континенту. Парадоксально, але ми зі своїм єврооптимізмом ідемо в Європу, де набирають вагу євроскептичні тенденції.

Із НАТО – схожа історія. Наш парадокс полягав у тому, що ми йшли в НАТО для захисту від можливої агресії з боку Росії. А прийшли до того, що НАТО не приймає нас саме тому, що нас потрібно захищати від Росії...

Чи означає це, що ми маємо зупинитися?

Ні.

Так, старі сенси, за якими ми гналися, знецінилися. Можливо, маятник іще хитнеться у зворотний бік, і після короткої «реакції» все в Європі та за океаном буде, як у дев'яності й нульові. Історія знала й такі сценарії. Але найімовірніше, що будуть знайдені нові сенси та нові моделі співіснування.

І нам доведеться в цьому взяти участь. Нам доведеться бути серед тих, хто ці смисли напише. Не тому, що ми такі круті й нам на роду написано долі світу вершити, а тому, що ми в самому центрі цього грандіозного шухеру. Ба більше, ми, фактично, його й спровокували. Тоді, на Майдані, коли пішли під кулі. Ми вже почали писати нову європейську історію – частково власною кров'ю.

Якщо нам вдасться продавити подорожі без віз, ми вирішимо величезну проблему нашого суспільства: відсутність зримих історій успіху. Смішно чути, що, мовляв, у більшості українців немає грошей на подорожі. Країну штовхає вперед меншість, завжди і скрізь, і якщо цій меншості буде простіше переймати новий досвід і заводити нові контакти в Європі, це вже буде чудовою підмогою для всієї країни.

Так, ми не готові. Ми молода й інфантильна нація, яка двадцять років шукала якусь модель розвитку, яку можна взяти й одразу перейняти. Що в питанні армії («а в Ізраїлі», «а в Швейцарії», «а у США»), що в питанні державного будівництва («а у Франції», «а в Польщі», «а в Сінгапурі»). Ми ще в собі не розібралися, а нам раптом потрібно перетворюватися з об'єкта світової політики на її суб'єкт. Напевно, Господу просто набридло й він вирішив сам поставити нас у такі умови. Мовляв, стрибай у вир змін, лінива моя країно сплячих ангелів, вічне кладовище перспектив – там або потонеш, або нарешті плавати навчишся.

Розглядати варіант «потонемо» – не варто. Потрібно боротися за другий сценарій.

Ми вже достатньо змінилися, поки йшли до «безвізу». Одне тільки електронне декларування задало новий стандарт відносин між суспільством і владою. Однак якщо нам вдасться протиснуити й подорожі без віз, ми вирішимо величезну проблему нашого суспільства: відсутність зримих історій успіху. Смішно чути, що, мовляв, у більшості українців немає грошей на подорожі. Країну штовхає вперед меншість, завжди і скрізь, і якщо цій меншості буде простіше переймати новий досвід і заводити нові контакти в Європі, це вже буде чудовою допомогою для всієї країни. Тому за «безвіз», так само як і за Угоду про асоціацію, потрібно боротися, навіть якщо це буде єдиним серйозним успіхом України на шляху до євроінтеграції. Коли пишеться нова історія континенту, стояти осторонь просто небезпечно. Якщо нам не вдалося увійти до старої Європи, давайте станемо частиною нової.

З НАТО – ще веселіше. Здається, якщо ми виживемо, ми в будь-якому разі там будемо. Адже ситуація склалася так, що обов'язкова умова українського виживання – це готовність самостійно дати по зубах Росії. Така Україна вже буде потрібна НАТО сама по собі. В умовах, коли після скорочення танків у Великобританії стає менше не лише ніж у Сербії, але й ніж у терористів ОРДЛО, нові ЗСУ знову стануть щитом між Європою та варварами, хочемо ми цього чи ні.

Питання безвізового режиму вже переходить у ранг «фетиша» – експертПолітолог проаналізував пропозицію Мін'юсту щодо можливості прийняти мігрантів із Сирії на території України в обмін на безвізовий режим.

На нас чекає або загибель і розчинення в «русском мире», або досить пристойне місце в новій світ-системі. Третього не дано. Просто для того, щоб у нас вийшло, потрібно взяти відповідальність за власну країну. Механізми створення сучасної економіки й сучасної армії відомі, але для їх запуску потрібно наступити на горло всьому нашому суспільному договору. Де низи спускають верхам злодійство, не сильно цікавлячись тим, що відбувається, поки верхи більш-менш вдало симулюють соціалізм, кидаючи передвиборчі подачки й замолоджуючи електорат інтимним шепотінням ток-шоу. Де власність не цінність і закон – не правило, а його обхід – різновид доблесті. Можна було би сказати: «ми це неминуче переростемо», але часу вже не залишилося. Ми вже виросли: пора поводитися відповідно.

Нам у найближчі кілька років належить переосмислити всю систему відносин людини й держави, навчитися думати стратегічно, визначитися зі своєю унікальною пропозицією зовнішнього світу й почати над цим працювати. Вийде в нас чи ні, але плоди наших праць пожнуть наші онуки – й подивимося, яке місце в світі Україна отримає за них.

Ми просто занадто довго спали.

Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»