Новини з Казахстану на певний час витіснили на другий план події передвиборчої кампанії й навіть дозволили українцям трохи підбадьоритися. В нас, звичайно, ще та демократія, але перейменування столиці на честь живого лідера або призначення його дочки керівником парламенту – це якось сильно за межами того, що вважається прийнятним в Україні. Не факт, що ми вищі за це, але точно сильно не поруч. Такі відмінності називають цивілізаційними.
Питання перейменування Астани на Нурсултан не зайняло багато часу. Обидві палати парламенту визнали, що можна не заморочуватися референдумом, а Конституційна рада підтвердила: повний порядок. Даріга Нурсултановна замінила на чолі Сенату Касим-Жормата Токаєва, який до виборів став президентом. Єлбаси – «лідер нації» – довічно очолив Раду безпеки й залишив під повним контролем правлячу партію. Назарбаєв нікуди, звичайно, не пішов, він трохи посунувся. Вибудовується й тестується система, яка має прийти на зміну тридцятирічному одноосібному правлінню колишнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії Казахстану.
Наскільки для сходу важливий особливий статус лідера й усілякі символічні та матеріальні свідчення цього, настільки в нас жваве бажання бачити керівником першого серед рівних. І ось тут цікаво. Очевидно, що в Казахстані також є люди, які хотіли б мати країну з більш вестернізованим стилем управління, але точно не вони визначають тамтешні порядки. В Україні ж, незважаючи на два серйозних антіелітних виступи й багаторазово заявлений курс на Європу, азійські замашки – базова якість правлячого класу.
Стиль Леоніда Кучми був більшою мірою радянським, ніж азійським, але ж у радянському східного з надлишком: все на особистих відносинах. Саме при ньому стрімко зросли й стали на крило українські олігархи – коло нуворишів з особливими зв'язками й можливостями у владі. Відрада Заходу й чоловік своєї дружини-американки Віктор Ющенко був зніженим гедоністом, яких небагато знайдеться в спекотних широтах. Віктор Янукович у короткі терміни в одній із найбідніших країн Європи ледь не обійшов Креза: добро з Межигір'я вивозили КрАЗами. Петро Порошенко всі роки в політиці стрімко фінансово зростав і до президентської посади прийшов у статусі надзаможної людини, а напрацьований стиль керівництва – це класична авторитарна манера, яка прикрасила би будь-якого середньоазійського правителя.
Всі вони, українські президенти, кожен по-своєму, абсолютно характерні представники нашого політичного класу, в якому від Заходу хіба що бренди одягу та марки годинників. У зв'язку з цим виникає запитання, наскільки виправдане бурхливе веселе обговорення просунутими українськими громадянами екзотичних, як на перший погляд здається, нововведень у суспільному й політичному житті Казахстану. Тобто обговорювати, звичайно, неодмінно потрібно, але при цьому уважно озираючись на всі боки й відзначаючи знаки азійщини – як ті, що в'їдаються в буденність і не впадають в очі, так і зовсім свіжі, начебто огляди плакатів поліцією перед офіційним мітингом за участю глави держави.
Із певною гордістю заведено підкреслювати непередбачуваний характер нинішніх виборів: ось, мовляв, куди ступив політичний прогрес. При цьому майже одностайно говорять про те, що, всупереч даним соцопитувань, не залишають шансів чинному президенту в другому турі, ймовірність перемоги Петра Порошенка надзвичайно висока. Чому, чому? Тому. Напевно, тому що в нас анітрохи не Азія.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA