«Слово і діло» публікує результати п'ятої хвилі онлайн-опитування. Цього разу українців запитали про відставку уряду Юлії Свириденко, звільнення Михайла Федорова, протести на його підтримку та роль у них популярних блогерів, призначення нового головнокомандувача ЗСУ Михайла Драпатого, мобілізацію, діяльність ТЦК, довіру до українських банків, а також традиційно – про параметри мирної угоди та переговорний процес і довіру до міжнародних лідерів. Друга частина, присвячена мобілізації, ТЦК і готовності українців служити, представлена нижче. Дослідження ініційоване аналітичним порталом «Слово і діло».
Метод: онлайн-опитування шляхом самозаповнення структурованої анкети, посилання на яку відправлялося учасникам панелі на спеціалізованій платформі для проведення опитувань «Lemur» (CAWI – Computer Assisted Web Interviewing).
Обсяг реалізованої вибіркової сукупності: 1200 респондентів.
Географія: Україна (крім населених пунктів на тимчасово окупованих територіях частини Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей, окупованої АР Крим) (національний проєкт).
Терміни проведення польового етапу: 27 липня-3 серпня 2026 року.
Вибірка репрезентує доросле населення України (інтернет-користувачів віком 18 років та старше). Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищує 2,89% для показників, близьких до 50%. При відхиленні показників від 50% у будь-який бік (як у бік збільшення, так і зменшення) гранична похибка зменшується. Розрахунок статистичної похибки проведено без урахування дизайн-ефекту.
Склад регіонів:
- Київ;
- Центр: Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська;
- Північ: Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська;
- Південь: Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська;
- Схід: Донецька, Харківська;
- Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька.
Основні результати дослідження: «Мобілізація, ставлення до ТЦК та готовність служити»
У липневій хвилі дослідження було змінено підхід до вимірювання мобілізаційних настроїв: єдине питання щодо готовності долучитися до війська (яке раніше охоплювало особисту готовність та готовність рідних) було розділено на два окремих питання. Це дозволило чітко розмежувати власний мобілізаційний потенціал респондентів та їхню оцінку настроїв усередині родини, усунувши викривлення показників через різноспрямовані установки щодо себе та близьких.
Оцінка готовності стати до лав Сил оборони за умов тривалої війни демонструє певне просідання мобілізаційного потенціалу в міру розширення часового горизонту. Частка цивільних респондентів, готових долучитися до війська, послідовно скорочується: від 16% у сценарії 3-річної війни до 14% (у 5-річній перспективі) та 13,5% (у разі 10-річної війни). Натомість показник неготовності залишається стабільно високим – 53% на 3 роки та 55% на 5 і 10 років. Частка чинних військовослужбовців є статичною незалежно від термінів прогнозування (4% загалом: 2% готові продовжувати службу, а 2% утримуються від такого бажання). Водночас понад чверть опитаних (27–27,5%) демонструють високу невизначеність, вагаючись із відповіддю для всіх трьох часових сценаріїв.
Аналіз демографічних та регіональних зрізів виявив чіткі й сталі диспропорції в готовності респондентів долучитися до Сил оборони незалежно від часового горизонту війни. Головним рушієм мобілізаційного потенціалу залишається молодь, а чоловіки виявляють суттєво більшу рішучість порівняно з жінками, хоча із розширенням перспективи до 5–10 років готовність цих груп помітно просідає. У регіональному вимірі найбільший рівень неготовності фіксується в Києві, тоді як Схід виявляє найвищу готовність до служби, а Північ та Захід вирізняються найбільшою часткою невизначених. Серед чинних військовослужбовців із затягуванням війни мотивація залишатися у війську виражено знижується (більш помітно – у столиці та серед бійців 30–44 років), і лише Схід залишається єдиним регіоном, де військові стабільно зберігають перевагу бажання продовжувати службу навіть у 10-річній перспективі.
Оцінка готовності найближчих родичів долучитися до війська виявляє послідовне скорочення мобілізаційного потенціалу та зростання невизначеності з віддаленням часового горизонту війни. Готовність цивільних рідних стати до лав Сил оборони просідає з 9,5% (у сценарії на 3 роки) до стабільних 7% (на 5 та 10 років) при монолітному рівні категоричної відмови у 39%. Серед родичів-військовослужбовців спостерігається стрімкий зсув у бік виснаження: якщо у 3-річній перспективі ще переважає мотивація продовжувати службу (13% готові проти 8% не готових), то у 5-річному та 10-річному сценаріях переважає небажання залишатися у війську (11% не готових проти 7–8% готових). Паралельно зростає частка невизначених родин – від 30,5% вагань на 3 роки до пікових 36% у 10-річному горизонті.
Оцінка тези «Жінки та чоловіки повинні мати рівні права та обов’язки. Звільняти жінок від обов’язку військової служби та накладати обмеження на виїзд під час війни лише для чоловіків є несправедливим» виявила переважання критичного ставлення: майже половина респондентів (47%) не вважає несправедливою чинну практику (звільнення жінок від служби та обмеження виїзду лише для чоловіків), з яких 23% – висловлюють категоричну незгоду. Натомість третина опитаних (34%) підтримала рівність обов’язків, назвавши існуючі обмеження для чоловіків несправедливими (16% – повністю згодні). Водночас майже п’ята частина опитаних (19%) вагається з відповіддю.
Оцінка діяльності ТЦК та СП свідчить про глибоку кризу довіри до мобілізаційних інституцій та виражений критичний консенсус у суспільстві: більшість опитаних (69%) висловлює негативне ставлення до їхньої роботи. При цьому майже половина респондентів (49%) налаштована радикально негативно, наголошуючи, що дії ТЦК спровокували обурення та високу соціальну напругу, а ще 20% – оцінюють їх скоріше негативно. Натомість позитивно діяльність ТЦК сприймає лише критично мала частка респондентів – сумарно 6% (3% – повністю, 3% – скоріше позитивно). Нейтральну позицію займають 14% опитаних, а 11% – вагаються з відповіддю.
Аналіз факторів, що провокують конфлікти довкола мобілізаційних процесів, свідчить, що головне джерело суспільної напруги лежить у площині процедурних порушень та силових методів. Абсолютним лідером серед причин респонденти називають «силову мобілізацію» та порушення прав громадян – на це вказують 63% опитаних. Другим за вагомістю чинником є криза довіри до військово-лікарських комісій (ВЛК) та системи розподілу за спеціальностями (46%). Суттєво менше, але помітне значення мають невизначеність із термінами служби та демобілізації (21%), а також непрозорість і корупційні ризики (19%). Натомість такі фактори, як прорахунки в державній комунікації чи інформаційні маніпуляції ворога, вважають основними лише по 7% респондентів, а 9% – вагаються з відповіддю.
Загальні результати дослідження: «Мобілізація, ставлення до ТЦК та готовність служити»
Аналіз оцінки особистої готовності стати до лав Сил оборони України у разі тривалої війни зафіксував певне просідання мобілізаційного потенціалу в міру віддалення часового горизонту. Частка респондентів, які зараз не служать і при цьому декларують пряму готовність долучитися до війська, послідовно скорочується залежно від тривалості конфлікту: від 16% у сценарії на 3 роки до 14% у 5-річній перспективі та 13,5% у разі 10-річної війни. На цьому тлі показник неготовності залишається стабільно високим, дещо зростаючи з 53% (на 3 роки) до 55% (на 5 та 10 років). Сегмент чинних військовослужбовців показує статичність – незалежно від часової рамки 2% опитаних вже служать і готові продовжувати службу, тоді як інші 2% – служать, але не мають бажання залишатися у війську. Водночас понад чверть респондентів утримується від однозначної відповіді: частка тих, кому важко оцінити свою готовність, є монолітною і становить 27–27,5% для всіх трьох часових сценаріїв.
Аналіз крос-табуляції свідчить про наявність чітких демографічних та регіональних диспропорцій у готовності респондентів стати до лав Сил оборони у разі затягування війни на 3 роки:
Статеві особливості – чоловіки демонструють дещо вищу за середню готовність долучитися до Сил оборони (19,5% проти 16% загалом) та помітно нижчий рівень категоричної відмови (44,9% проти 53% загалом). Жінки фіксують вищий рівень неготовності мобілізуватися – 59,4%, при готовності на рівні 12,8%.
Вікові відмінності – молодь (18–29 років) виступає найбільш мобілізаційно готовою групою – чверть опитаних (25,3% проти 16% загалом) декларує готовність стати до лав війська. Відповідно, рівень неготовності серед молоді є найнижчим серед усіх вікових груп (45,6% проти 53% загалом). Вікова група 30–44 роки демонструє стриманіші показники готовності (12,1% проти 16% загалом) та вищий рівень відмови (55,9% проти 53% загалом).
Регіональна специфіка – Київ демонструє найвищий рівень скепсису: зафіксовано найнижчу готовність стати до лав Сил оборони в країні – лише 6,3% (проти 16% загалом) та рекордно високу частку відмови – 67,4% (проти 53% загалом). Схід – висока поляризація та визначеність: регіон демонструє найменшу частку вагань («важко відповісти» – 14,5% проти 27% загалом). На цьому тлі спостерігається чітке розшарування: вища за середню готовність (21,7% проти 16% загалом) поєднується з достатньо високим рівнем неготовності (59% проти 53% загалом). Північ – висока невизначеність: зафіксовано найвищу частку респондентів, яким важко оцінити власну готовність – 33,4% (проти 27% загалом), при відносно низькому рівні категоричної відмови (44,4% проти 53% загалом).
Чинні військовослужбовці (4% вибірки) – гендерний, віковий та регіональний зріз: категорія військових очікувано зосереджена серед чоловіків – сумарно 8,8% чоловіків у вибірці вже служать (4,8% готові продовжувати службу, а 4,0% – ні), тоді як серед жінок цей показник є символічним (0,4%). Найбільша частка військових, готових продовжувати службу, якщо війна затягнеться на 3 роки, зафіксована серед молоді 18–29 років (4,9% при лише 1,1% тих, хто не готовий). Натомість у вікових групах 30–44 та 45–54 роки частки тих, хто готовий і не готовий продовжувати службу, практично зрівнюються (біля 3–4% у кожній категорії). Найвищий рівень мотивації продовжувати службу зафіксовано на Сході (3,6% готові проти 1,2% не готових) та в Центрі (3,2% проти 1,8%). А ось у Києві спостерігається найбільший паритет – однакова частка військовослужбовців висловлює як готовність продовжувати службу (3,2%), так і бажання її припинити (3,2%), якщо війна затягнеться на 3 роки.
У сценарії затягування війни на 5 років усі базові демографічні та регіональні тренди повністю зберігаються, проте загальне просідання готовності (з 16% до 14%) відбувається за рахунок конкретних груп:
Статеві та вікові тенденції залишаються аналогічними – чоловіки й надалі демонструють вищу готовність (16,4% проти 14% загалом), а жінки – вищий рівень відмови (60,3% проти 55%). Молодь (18–29 років) утримує лідерство за рівнем готовності долучитися до війська (20,3% готовності та 48,4% відмови), однак саме в цій групі зафіксовано найбільше просідання готовності порівняно з 3-річним сценарієм (з 25,3% до 20,3%).
Регіональний профіль дублює 3-річну картину – Київ залишається осередком найвищого скепсису (лише 6,3% готовності та 67,4% відмови – показники абсолютно ідентичні 3-річному сценарію). Схід зберігає найвищий мобілізаційний потенціал (24,1% готовності – навіть дещо вище, ніж на 3 роки) та мінімальну невизначеність (18,1% «важко відповісти»). Північ тримає лідерство за часткою вагань (31,5% «важко відповісти») та вищою за середню готовністю (19,8%).
Порівняно з 3-річним сценарієм, у 5-річному горизонті для військовослужбовців (загалом 4% вибірки) зафіксовано кілька важливих зсувів: баланс мотивації чоловіків-військовослужбовців змінюється на користь неготовності – частка тих, хто готовий продовжувати службу у сценарії на 3 роки, просідає з 4,8% до 3,9%, тоді як частка не готових зростає з 4,0% до 4,6%. Вікова група 30–44 роки також демонструє виражений зсув – якщо на 3 роки готові/не готові ділилися практично порівну (2,3% проти 2,8%), то при 5 роках частка не готових продовжувати службу зростає вдвічі більше за готових (2,8% не готових проти 1,4% готових). У Києві баланс зміщується в бік неготовності продовжувати службу (4,2% не готових проти 2,1% готових). На Заході також фіксується переважання неготовності (3,2% проти 0,6%). Схід тримає позиції – регіон залишається єдиним із чітким переважанням мотивації продовжувати службу (3,6% готових проти 1,2% не готових).
У сценарії затягування війни на 10 років усі базові демографічні та регіональні пропорції практично дублюють показники 5-річного горизонту, демонструючи сталість ключових тенденцій:
Статева та вікова специфіка залишається незмінною – чоловіки зберігають вищу готовність (16,8% проти 13,5% загалом), а жінки – переважаючу неготовність (60,4% проти 55%). Молодь (18–29 років) надалі утримує найвищий мобілізаційний потенціал серед усіх вікових груп (18,6% готовності), хоча її показник продовжує плавно просідати порівняно з 5-річним сценарієм (із 20,3% до 18,6%), супроводжуючись зростанням вагань (29% «важко відповісти»).
Регіональний профіль зберігає свої домінанти з незначним вирівнюванням – Київ закріплює статус осередку найбільшої відмови (69,5% «ні, не готовий(а)» при лише 7,4% готовності). Схід дещо коригує показник готовності в бік зниження (із 24,1% при 5 роках до 19,5%), фактично зрівнюючись із Північчю (19,3%). Захід та Північ фіксують найвищий рівень невизначеності – майже третина респондентів у цих регіонах вагається з відповіддю (32,4% та 32% відповідно).
У 10-річному сценарії для військовослужбовців напрям трендів загалом підтверджує тенденції 5 років, проте є кілька точкових зсувів, які варто виділити – у віковій групі 45–54 роки частка готових продовжувати службу дещо відновлюється до 3,9% (проти 3,4% при 5 роках), переважаючи не готових (3,4%). Натомість у групі 30–44 роки розрив залишається стійким на користь неготовності (3,1% не готових проти 1,4% готових). У столиці зафіксовано найінтенсивніший зсув у бік небажання продовжувати службу – частка не готових військових досягає пікового значення 5,3% при лише 1,1% готових (у сценарії на 5 років було 4,2% проти 2,1%). Схід утримує лідерство – залишається єдиним регіоном, де навіть у 10-річній перспективі збережено суттєве переважання мотивації продовжувати службу – 3,7% готових проти 1,2% не готових.
Аналіз оцінки готовності найближчих родичів (батьки, діти, чоловік/дружина, рідні брати чи сестри) долучитися до війська демонструє виразну тенденцію до зниження мобілізаційного потенціалу та зростання невизначеності у разі віддалення часового горизонту війни. Скорочення потенціалу залучення та зростання невизначеності:
Частка тих, чиї родичі готові стати до лав Сил оборони, дещо просідає з 9,5% у сценарії на 3 роки до стабільних 7% у перспективах на 5 та 10 років.
Показник категоричної відмови («ні, не готові») залишається абсолютно монолітним на рівні 39% для всіх трьох часових сценаріїв.
Тривожна динаміка спостерігається в оцінці настроїв родичів, які вже перебувають у лавах Сил оборони. За оцінками респондентів, у сценарії на 3 роки серед них ще переважає готовність продовжувати службу – 13% опитаних вказують, що їхні рідні готові її продовжувати, проти 8%, чиї родичі не мають такого бажання. Однак при переході до 5-річного та 10-річного горизонтів оцінка схильності рідних залишатися у війську змінюється: частка респондентів, які зазначають, що їхні родичі-військовослужбовці готові продовжувати службу, просідає до 8% на 5 років та 7% на 10 років. Натомість частка тих, хто вказує на неготовність своїх рідних залишатися на службі у разі затягування війни, зростає до 11% в обох часових сценаріях.
Водночас частка тих, кому важко відповісти, послідовно зростає: від 30,5% (на 3 роки) до 35% (на 5 років) та досягає пікових 36% у 10-річній перспективі, що вказує на розмивання довгострокових планувань у родинах.
Аналіз рівня погодження з твердженням «Жінки та чоловіки повинні мати рівні права та обов’язки. Звільняти жінок від обов’язку військової служби та накладати обмеження на виїзд під час війни лише для чоловіків є несправедливим» зафіксував переважання критичного ставлення до цієї тези: майже половина респондентів (47%) висловила незгоду з тим, що звільнення жінок від служби та виїзні обмеження лише для чоловіків є несправедливими (23% – повністю не згодні, 24% – скоріше не згодні). Натомість третина опитаних (34%) підтримала ідею рівності обов’язків, погодившись із несправедливістю існуючого підходу (16% – повністю згодні, 18% – скоріше згодні). Водночас майже п’ята частина респондентів (19%) вагається з відповіддю, що можливо підкреслює достатньо високу чутливість та дискусійність гендерного питання у контексті умов воєнного стану.
Аналіз крос-табуляції за статтю та віком виявляє певні демографічні розриви у сприйнятті гендерної рівності щодо військових зобов’язань та обмежень на виїзд:
Статеві особливості – чоловіки частіше погоджуються з тим, що існуючі обмеження лише для них є несправедливими – сумарно 43% чоловіків підтримують рівність обов’язків (22% повністю + 21% скоріше згодні), тоді як проти виступають 41%. Жінки демонструють переважаючу незгоду з такою тезою – більше половини жінок (51%) вважають звільнення жінок від служби та обмежень справедливим (25% повністю не згодні + 26% скоріше не згодні). Підтримують рівність обов’язків лише 26% жінок, а майже чверть (23%) – вагається з відповіддю.
Вікові відмінності – молодь (18–29 років) та вікова група 30–44 роки висловлюють вищий рівень категоричної підтримки тези про несправедливість (частка «повністю згодних» становить 19% проти 16% загалом). Водночас серед молоді 18–29 років зафіксовано найнижчу категоричну незгоду (16% проти 23% загалом) та найвищий рівень невизначеності (23% «важко відповісти» проти 19% загалом).
Оцінка діяльності територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) протягом останніх місяців фіксує виражений критичний консенсус у суспільстві: більшість респондентів (69%) оцінює їхню роботу негативно. При цьому майже половина опитаних (49%) обирає радикально негативне формулювання, зазначаючи, що дії ТЦК викликають обурення та високу соціальну напругу, а ще 20% – оцінюють їхню діяльність скоріше негативно. Позитивну оцінку ефективності та дотримання законів у роботі ТЦК висловлює лише критично мала частка респондентів – сумарно 6% (по 3% за варіантами «позитивно» та «скоріше позитивно»). Нейтральну позицію займають 14% опитаних, тоді як кожний десятий (11%) утримується від висловлення своєї думки. Такий розподіл відповідей свідчить про високий рівень соціальної напруги та глибоку кризу довіри до інституцій, відповідальних за мобілізаційні процеси на місцевому рівні.
Розподіл оцінок діяльності ТЦК та СП за статтю, віком та регіонами виявляє такі ключові особливості:
Статеві особливості – чоловіки та жінки демонструють повну консолідованість у критиці: у розподілі відповідей між чоловіками та жінками немає жодного суттєвого відхилення від загальних показників.
Вікові відмінності – молодь (18–29 років) найменш радикальна та найбільш невизначена: зафіксовано найнижчий рівень крайнього обурення (42% при 49% загалом), при цьому група демонструє вищий рівень вагань (15% «важко відповісти» проти 11% загалом). Група 30–44 роки демонструє високий рівень обурення: крайній негатив висловлюють 54% респондентів (проти 49% загалом). Група 45–54 роки зазначає пік негативу та найвищу визначеність: зафіксовано один із найвищих показників крайнього обурення (59% проти 49% загалом) та мінімальну частку невизначених (лише 6% «важко відповісти» проти 11% загалом). Старше покоління (55 років і старше) демонструє нижчий рівень крайнього обурення: частка вкрай негативних оцінок становить 44% (проти 49% загалом). Попри те, що загальний рівень схвалення діяльності ТЦК є критично низьким (3% – позитивно, працюють ефективно та в межах закону), у віковому зрізі простежується виразне послідовне падіння цього показника: найвищу (хоч і все одно низьку) частку позитивних оцінок демонструє молодь 18–29 років (7%), далі показник просідає до 4% у групі 30–44 роки, до 2% у групі 45–54 роки та падає до абсолютного нуля (0%) серед респондентів віком 55 років і старше.
Регіональна специфіка – Схід як епіцентр соціальної напруги: зафіксовано найвищий рівень вкрай негативного ставлення до дій ТЦК в країні – 61% (проти 49% загалом). При цьому частка нейтральних оцінок є однією з найнижчих (9% проти 14% загалом). Південь також демонструє високий рівень обурення: частка респондентів, які обирають варіант «вкрай негативно», становить 55% (проти 49% загалом). У Києві зафіксовано відсутність нейтралітету та зміщення в негатив: у столиці спостерігається найнижчий рівень нейтрального ставлення – лише 5% (проти 14% загалом). Натомість тут фіксується найвища частка помірно негативних оцінок («скоріше негативно» – 26% проти 20% загалом) при вищому за середній рівні крайнього обурення (53% проти 49% загалом). Північ демонструє помірність та високий нейтралітет: регіон показує найнижчу частку радикального негативу (43% проти 49% загалом) та найвищу частку нейтральних оцінок (19% проти 14% загалом).
Аналіз бачення головних причин виникнення конфліктних ситуацій та соціальної напруги довкола процесів мобілізації свідчить про те, що ключовий негатив акумулюється довкола методів залучення та процедурних питань. Абсолютним першоджерелом напруги суспільство вважає силові затримання з порушенням прав громадян («силову мобілізацію») – цей фактор обрали 63% респондентів. Другою за значущістю причиною конфліктів є недовіра до системи військово-лікарських комісій (ВЛК) та подальшого розподілу за спеціальностями, на що вказують 46% опитаних. Значно меншу, але відчутну частку виборів отримали такі чинники, як відсутність чітких термінів служби чи демобілізації для чинних військових (21%), а також недостатній рівень прозорості та корупційні ризики (19%). Водночас лише по 7% респондентів бачать основні причини конфліктів у слабкій комунікації держави чи ворожих інформаційних маніпуляціях, тоді як 9% вагаються з відповіддю.
Розподіл визначення головних причин виникнення конфліктних ситуацій та напруги довкола процесів мобілізації за статтю, віком та регіонами виявляє такі ключові особливості:
Статеві особливості – чоловіки та жінки демонструють відносну консолідованість у виборі більшості причин: у розподілі відповідей між статями немає жодного суттєвого відхилення від загальних показників.
Вікові відмінності – молодь (18–29 років) рідше вказує на силову мобілізацію (57% проти 63% загалом), недовіру до ВЛК (40% проти 46% загалом) та корупційні ризики (13% проти 19% загалом), але частіше звертає увагу на відсутність термінів служби / демобілізації для тих, хто вже воює (26% проти 21% загалом) і дещо частіше вагається з відповіддю (13% «важко відповісти» проти 9% загалом).
Регіональна специфіка – Схід виступає епіцентром запиту на демобілізацію: тут зафіксовано найвищу частку тих, хто причиною напруги бачить відсутність чітких термінів служби (33% проти 21% загалом), а також силову мобілізацію (70% проти 63% загалом), при нижчих показниках недовіри до ВЛК (41% проти 46% загалом). На Півночі зафіксовано найвищий рівень недовіри до ВЛК та розподілу за спеціальностями (55% проти 46% загалом) при нижчій частці акценту на силових затриманнях (57% проти 63% загалом). У Києві помітно частіше звертають увагу на низький рівень комунікації з боку держави (12% проти 7% загалом) та рідше – на ворожі маніпуляції (2% проти 7% загалом). На Півдні зафіксовано найнижчий рівень занепокоєння системою ВЛК (38% проти 46% загалом), проте частіше звертають увагу на корупційні ризики (25% проти 19% загалом).
Нагадаємо, у липні Верховна Рада вкотре продовжила дію воєнного стану та мобілізації в Україні. Раніше ми аналізували, скільки людей мобілізують і рекрутують до українських Збройних сил.
Тим часом в Україні в липні почали діяти нові правила мобілізації для добровольців – без звернення до ТЦК. У Силах оборони розповідали, хто у 2026 році має право на відстрочку від призову та як її оформити.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ
та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»