Глашатаї порожнечі. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

Не можна не визнати, що вихід книжки Юлії Мендель справив значний суспільний і, чого вже там, культурний ефект, незалежно від змісту цієї праці. Складно більш наочно продемонструвати, що в країні, здається, відсутні якщо не більше, то хоча б не менше гідні автори і тексти. Може, і є десь, але точно поза полем пильної уваги громадян, які читають. Приголомшлива, погодьтеся, характеристика місця і часу, в яких нам випало проживати. За це Юлі низький уклін, відкрила нам і без того порядком вирячені очі.

Подібним ефектом володіють і резонансні висловлювання Олексія Арестовича, вчорашнього колеги Мендель по спілкуванню з народом від імені президента і його людей. Рубоне Олексій щось таке, що в світі цензури прийнято називати суперечливим, і милується хвилями бурхливого обговорення. Нічого в країні і обговорити більше, крім висловлювань Арестовича, така ось він дивовижна людина, а інші мовчазні і не дивовижні.

З одного боку, звичайно, і Мендель, і Арестович можуть розраховувати на свою частку суспільної уваги через свою функціональну близькість до президента, адже президент завжди в фокусі уваги. Якщо люди, які крутяться або крутилися біля нього, щось віщають, це може мати стосунок до позиції глави держави. А раптом? З іншого боку, коли перевірені глашатаї порожнечі виробляють черговий продукт, складно обґрунтувати звідкись узялися надії і/або страхи, що цього разу в продукті зросте відсоток жирів, тобто хоч якихось смислів.

У зв'язку з цим виникають два питання. Перше: чому навколо президента така концентрація безглуздих людей? Це питання поступається за важливістю іншому: чому в ситуації, коли оточення Зеленського, нездатного зібрати навколо себе людей поглибше, виливає безглуздість, відсутністю інтелектуальної конкуренції не скористається інша країна? Навздогін до цих двох питань напрошується третє: чи не є збіг смислової порожнечі нагорі з дефіцитом смислів у нижчих суспільних верствах невипадковим?

Зеленський був представлений українському народу зусиллями самого народу як величина, яка зганяє традиційних політиків на узбіччя і далі в область забуття. В принципі це був перший акт визнання набридлих політичних смислів такими, що втратили своє значення. Веселому хлопцю дали потримати владу не стільки в розрахунку, що він знайде нові смисли, скільки для того, щоб не було нудно, поки вони знайдуться. Ким? Ну, хоч кимось.

Так що дзвінка порожнеча, яку виробляють «комунікатори» від Зеленського, явище очікуване і якоюсь мірою його виборцями замовлене. До речі, і не його виборці не раз на цю обставину вказували, презирливо копилячи губи. Але, схоже, це зовсім не баг, а фіча специфічного керівника держави. А куди поділися інші створювачі смислу, це загадка. Якщо вдасться її розгадати, не виключено, підтягнуться відповіді і на інші нагальні питання.

Відома музична п'єса американця Джона Кейджа «Чотири хвилини тридцять три секунди» триває саме стільки часу, будучи поділена на три частини: послідовно тридцять секунд, дві хвилини двадцять три секунди і хвилина сорок цілковитої тиші. Музиканти не видають ані звуку. Слухачам доводиться шукати свою музику із зовнішнього фону і у себе всередині. Приблизно в такій же ситуації зараз і Україна. Країна прислухається до себе. Тиша така, що здається, ніби навіть Мендель і Арестович про щось говорять. Але ні, це ілюзія.

Джон Кейдж розумів, що з тишею довше п'яти хвилин краще не балуватися. Пауза смислової тиші в Україні затягується непристойно і небезпечно.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: