Поступливий Ситник і «біла ворона» НАБУ. Колонка Сергія Бережного

Читать на русском
Сергій БережнийЖурналіст

Звільнення Ситника стало для чиновників справжнім фетишем. І я цілком розумію, чому. Будь НАБУ поступливим зайчиком, готовим до добре оплачених компромісів (як у справі з хабарем від Злочевського) і до буденної імітації антикорупційної роботи замість роботи справжньої, хто б тоді хвилювався?

Але ось є ж привід для хвилювання, а значить, для чергового сплеску адміністративної активності.

При цьому можливість відставки Ситника не викликає у мене відчуття апокаліпсису і краху надій. Я в принципі не зациклююсь на персоналіях. У збудованій і працюючій державі звільнення конкретного директора взагалі не повинно впливати на ефективність служби. ФБР не довелося істотно реформувати через відхід Гувера.

Але це в нормальній державі, в якій створені механізми підтримки її ефективності. У тому числі через ефективність таких служб, як НАБУ, які контролюють саму державу, не дають її корумпуватися, звалитися в некомпетентність і взагалі розповзтися.

У нас же все працює в основному навпаки – держапарат постійно прагне знищити компетентність структур, які покликані його контролювати.

Артем СитникДиректор Національного антикорупційного бюро України

Проблема НАБУ (і Ситника як його керівника) в тому, що Бюро доручено вирішувати його інституційне завдання в державі, для якої некомпетентність і корупція є домінантами, а головною ознакою ефективності держслужбовця вважається навичка до «освоєння» бюджетних коштів.

В цьому відношенні з часів Януковича змінилося не так вже й багато – і в основному лише в області політичної риторики. На словах у нас кругом прихильність реформам і «нульова толерантність до корупції». А ось в області практики все залишається вкрай хитко і залежить, як це мені не огидно, від конкретних персоналій. Наприклад, в прокуратурі реформа йде, поки її буквально продавлює керівництво. Як тільки керівництво змінюється або змінює підхід, зупиняється і реформа. Залишаються тільки гасла про «прихильність» і «нульову толерантність».

Ідуть із заступників глави ГПУ Сакварелідзе і Касько – і вся заведена ними реформа швиденько нівелюється, а справа «діамантових прокурорів» під шумок заминається. Ідуть з ОГПУ Рябошапка і Чумак – і весь затіяний ним рух, так і не встигнувши створити передумови сутнісних змін, залишається тільки в паперовому форматі і римівки з рефреном «пророблена велика робота».

У нашій державі якщо і працюють якісь регулювальні механізми, то хіба що механізми збереження її неефективності (яка, повторюся, сприймається корумпованою системою як норма і ключова умова її існування). Адміністративна гума повертає собі звичну форму, як тільки її перестають розтягувати або стискати.

Із цього погляду НАБУ виглядає відвертою «білою вороною». Відомство збудовано і працює як інструмент боротьби з корупцією. Але якщо мало не увесь інший державний апарат сприймає корупцію як свій системоутворювальний стрижень, то завдання НАБУ цей апарат на рівні безумовного рефлексу неминуче сприймає як «антидержавну» – і реагує відповідно.

Тобто, намагається привести непіддатливе НАБУ до того гумового статус-кво, в якому ось уже багато років перебуває та ж Генеральна прокуратура і абсолютна більшість інших інституцій. І система рефлекторно користується для цього звичними методами, перший з яких – зміна керівництва. У прокуратурі ж спрацювало? І тут має.

Які наслідки матиме рішення КСУ щодо неконституційності призначення СитникаВерховна рада буде змушена врегулювати питання призначення директора НАБУ на законодавчому рівні. Скоро подібне питання постане й щодо призначенням керівника ДБР.

Але чи спрацює? Для НАБУ його «первісним» станом є саме та форма, яку для Бюро вибудувала команда Ситника. У неї вбудовані досить жорсткі механізми внутрішнього контролю. Так що простою зміною керівництва тут не обійтися. Щоб «вичистити спадщину Ситника» і корумпувати цю структуру до звичного «середньосистемного» рівня, новому керівництву доведеться йти на складний прямий саботаж і занадто помітні диверсії. Воно, звичайно, ламати не будувати, і я беззастережно вірю, що таке завдання здійсненне, але його рішення на прийнятних для номенклатури умовах (під римівки «ніхто не винен, все сталося через помилки попередників») потребують значно більше часу і зусиль, ніж потрібно на підтримку в стані неефективності тієї ж спочатку непрацездатної Генпрокуратури. А вирішити проблему апарату хочеться швидко. Він же не мислитель і не стратег, у нього рефлекси, а не розраховані на довгий термін «дорожні карти».

Тому я впевнений, що ініціатива щодо зняття Ситника – лише увертюра до основної дії: черговій лобовій спробі повністю знищити або роззброїти НАБУ як інструмент боротьби з корупцією.

Під яким соусом це буде подано, по суті, не має значення. Такі зусилля для держапарату неминучі і закономірні, поки він сприймає НАБУ (яке для нього звично уособлює його директор) як принципову загрозу для своєї реальної опори – корупції та інституційної неефективності.

Для України все питання цієї боротьби зводиться до двох простих сценаріїв. У першому сценарії держапарат вдається «проапгрейдити» хоча б до ефективності НАБУ. У другому сценарії НАБУ скочується в те саме болото, в якому так затишно почуває себе пострадянська номенклатура, що звично ставить «освоєння коштів» як міру і головний результат своєї ефективності.

Другий сценарій, природно, простіше і доступніше, а тому більш імовірний.

Надія, по суті, лише на те, що він викликає нестримну огиду не тільки в мене, а й у вас.

Сергій Бережний, спеціально для «Слово і діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися:
АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО
Підпишіться на наш канал
Загрузка...