Забране дитинство. Леся Литвинова про постраждалих на Донбасі дітей

Леся Литвиноваволонтер

Аліна майже не виходить з дому. Відтоді, як вони приїхали до маленького села під Києвом. Розумниця, переможниця олімпіад і душа компанії, вона пішла в закритий світ своїх страхів після того, як до сусідньої кімнати залетів снаряд. Вона залишилася жива, хоча й отримала контузію. А від бабусі залишилися тільки безформні закривавлені фрагменти. Ні, вона не бачила того, що було в сусідній кімнаті. Її, оглушену, витягли на вулицю батьки. Але й тих подробиць, які вона чула з їхніх розмов, цілком вистачило. Два роки невпинного лікування у психіатрів дали дуже невеликий ефект. Аліна почала розмовляти з однолітками скайпом, але кожен вихід із квартири на вулицю перетворюється на напад панічної атаки. Їй лише 15 років...

Даші пощастило більше. Ось уже півтора року, як вона перестала користуватися памперсами ночами. Даші 13. Коли почалися обстріли в її місті, їй було десять. Батьки нашвидкуруч покидали до багажника машини те, що могло становити хоч якусь цінність, повісили на дверях замок і поїхали в бік Львова, де їх чекали друзі.

– Мені здається, що ми сюди більше не повернемося, – сказав тато, від'їжджаючи від будинку. Мама мовчала.

За кілька годин тато стояв на колінах біля машини, а чоловік у військовій формі без розпізнавальних знаків упирав йому в груди автомат.

Міни на Донбасі загрожують сотням тисяч дітей – ЮНІСЕФДонбас зараз є одним із найбільш забруднених мінами регіоном у світі й становить щоденну загрозу життю 220 тисяч дітей.

А ще за кілька хвилин Даша висіла на руці незнайомого чоловіка й, зриваючи голос, кричала, щоб той відпустив її тата. Мама потім розповідала, що Даша виглядала як оскаженіла пантера. Насправді, їй було страшно настільки, що сам епізод вона ніколи більше не згадає. Для неї на цьому місці вічний провал у пам'яті. І нічні жахи, в яких вона втрачає тата. Щоночі. Ось уже скоро три роки як. І півтора з них після кожного жаху вона прокидалася в мокрому ліжку.

Міті чотири. Для нього тато – це фотографії в альбомі. І хрест на кладовищі за селом. Йому не було й півроку, коли тато пішов добровольцем. Він не пам'ятає його голосу, не пам'ятає його рук. Не пам'ятає, як він співав йому колискові й купував смішні брязкальця. Як страшно кричала мама, коли їй зателефонував побратим батька, він не пам'ятає також. Йому було лише вісім місяців, і він тільки-но навчився повзати.

По неділях вони ходять із мамою «в гості до тата». І мама довго й докладно розповідає кам'яному хресту, як Мітя поводився, куди вони ходили й скільки літер вивчили. Для нього це нормальний стан речей...

Матвію вісім. Коли почалася війна, тато обманом вивіз його на територію Росії й на цілий рік із ним зник зв'язок. Мама підняла на вуха всіх, кого було можна. Але нічого не могла вдіяти. Їхні сліди вона знайшла практично випадково й кілька місяців вистежувала в одному з невеликих містечок на півдні сусідньої країни. До того моменту дитина вже ходила до дитячого садка й чи то отримала, чи то мала отримати російське громадянство. Вона просто підійшла до неї, коли група гуляла на ґанку й запитала «Підеш зі мною?». Він вчепився в неї, й вона зробила єдино можливе – просто побігла, не випускаючи його з рук. Потім був тривалий шлях додому. Через ще одну колишню «братську республіку». Весь час здригаючись і озираючись. Зараз вони намагаються вирішити питання з документами й намагаються облаштуватися на новому місці.

За даними ЮНІСЕФ, 580 тисяч дітей по обидва боки лінії розмежування постраждали від збройного конфлікту. Це лише ті діти, які зіткнулися з військовими діями безпосередньо. Скільки їх ще – дітей, побічно втягнутих у війну, не знає ніхто. Діти, чиї батьки пішли на фронт добровольцями або за повісткою. Діти, чиї батьки опинилися в полоні або зникли безвісти. Діти, чиї батьки опинилися по різні боки конфлікту, повністю втративши здатність домовлятися про долю дитини.

Про роботу кризових психологів: із припиненням вогню війна не закінчитьсяВолонтер Леся Литвинова розповідає про потужні поштовхи розвитку деяких галузей через конфлікт на сході України.

Яку кількість дітей визнає потерпілими Україна, поки невідомо нікому. З 15 квітня 2017 року статус дитини, яка постраждала в результаті військових дій і збройних конфліктів, отримали вісім осіб. Вісім. На всю країну. Це при тому, що сам статус не передбачає жодних пільг чи додаткових виплат. Нічого. Просто констатація факту. Можливо, в майбутньому держава й розщедриться на якісь матеріальні блага для них. Але не зараз.

Ще до того, як чинний порядок був ухвалений, більшість громадських організацій попереджали Міністерство соціальної політики, що в тому вигляді, в якому він подається на затвердження Кабміну, він не захищає дітей України. Зате багато разів повторно травмує.

Для отримання статусу потрібно пройти сім кіл пекла. До отримання висновків експертизи батьки або опікуни мають спочатку звернутися до служби у справах дітей, потім до поліції, потім до прокуратури, потім до СБУ. І щоразу, в кожному з відомств, вони знову розповідатимуть, що, де і як сталося. Знову переживаючи найважчі моменти того, що сталося. Знову змушуючи дитини пережити травму. В середньому процедура отримання статусу займає від 2 до 6 місяців, і мало хто здатен подужати цей шлях.

Окремої уваги заслуговує пункт третій цього порядку:

Право на отримання статусу має дитина, яка в результаті військових дій і збройних конфліктів:

1) отримала поранення, контузії, каліцтва;

2) зазнала фізичного, сексуального, психологічного насильства;

3) була викрадена або незаконно вивезена за межі України;

4) залучалася до участі в діях воєнізованих або збройних формувань;

5) незаконно утримувалася, в тому числі в полоні.

Практично всі підпункти можна виміряти цілком зрозумілими критеріями. І підтвердити цілком зрозумілими документами. Хоча навіть із пораненнями й контузіями, отриманими в результаті військових дій, є певні нюанси. До певного часу це все реєструвалося в медичних картках як «побутова травма». Ось так. Жила собі дитина, жила, а потім у неї раптом відірвалася рука або нога. В побуті. Буває ж таке.

Як часто можна вивозити дітей за кордон без згоди батька, що не заплатив аліментиЯкщо один з батьків більше шести місяців не платить аліменти, другий може без його дозволу звозити дитини за кордон. Скільки разів можна користуватися такою можливістю Слово і Діло розпитало юриста.

А ось яким мірилом можна виміряти психологічне насильство – велике питання. Вирвати дитину зі звичного середовища, посадити в поїзд, повний оскаженілих від страху людей, і висадити з батьками на вокзалі в чужому місті, де їм нікуди йти посеред зими, – це психологічне насильство чи ні? Змусити дитину надіти червону краватку й вивчати історію Великої Новоросії – це психологічне насильство чи ні? Дитина, що народилася на окупованій території й із перших хвилин життя живе під акомпанемент розривів снарядів, – вона травмована психологічно? А дитина, що народилася в компактному поселенні для ВПО, батьки якої не уявляють, чи зможуть колись знову зайти до свого будинку?

Хто більш травмований психологічно – дитина, яка зовні виглядає абсолютно спокійною, добре навчається в школі й не доставляє рідним жодних турбот, чи дитина, яка плаче з кожного приводу й приносить у щоденнику лише двійки? Не знаю. І ніхто не знає. Тому що зовні врівноважений хлопчик може в одну мить зірватися від необережного слова однокласника й схопитися за ніж, наковтатися пігулок чи втекти світ за очі. Тому що він добре вмів не дозволяти внутрішньому болю прориватися назовні. І лише коли він, як пар від води, що скипіла, зірве, нарешті, клапан, стане зрозуміло, що насправді діялося в нього всередині. А дитина, яка вихлюпує своє горе потроху щодня, цілком може за кілька років вирівнятися й нічим не відрізнятися від однолітків.

Це неможливо прописати. Та й навряд чи потрібно. Тому що, якщо дивитися на речі тверезо, немає жодної дитини з тієї частини країни, яку в нас сором'язливо називають «зоною проведення антитерористичної операції», яка не постраждала від неоголошеної війни тою чи іншою мірою. І це не залежить від того, чи виїхала його родина, чи живе на непідконтрольній території. Це не залежить від того, чи бачила вона очима чужу смерть, чи Бог милував. Це не залежить від того, чи бачила вона сумнозісні підвали МДБ, чи їй пощастило виїхати до початку вакханалії 14-го року. Це взагалі ні від чого не залежить. До її домівки прийшла війна. Крапка. І завдання нормальної держави – захистити її. Ну, або як мінімум визнати той факт, що вона потребує захисту.

Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...