Традиції об’єднання: про що свідчить поява нових опозиційних альянсів?

Олександр Радчукполітолог

В українському сегменті соцмереж знову активно обговорюють можливість появи нових політичних альянсів серед партій опозиційного спрямування. Максимальна зговірливість лідерів політсил є суттєвою ознакою наближення дострокових парламентських виборів. І поки провладні партії шукають внутрішні резерви для цементування «пластилінової» коаліції у Верховній Раді, парламентські та позапарламентські політсили намагаються зіграти на антиурядових настроях українців, озвучивши чергові наміри про своє об’єднання.

Створення політичних альянсів на противагу діям влади – це найпоширеніша технологія в політичному житті демократичних суспільств. Щоправда, в українських реаліях об’єднуватися заведено не задля досягнення спільної мети, а для протистояння спільному ворогові. Така традиція з’явилася ще наприкінці 90-х років: політики спочатку сварилися, партії – «розколювалися», а згодом усі сідали за круглі столи, щоб знову домовлятися про спільний похід до влади.

Особливо нещадно така тенденція «потріпала» спектр національно-демократичних політичних сил. Утім, навіть маючи всі можливості та ресурси для успішного походу проти спільного політичного ворога, опозиційні сили часто зазнавали невдач саме через внутрішні чвари. Випробовування доступом до ресурсів і влади важко давалися опозиційним політикам, й естафета політичної альтернативи знову переходила до чергових кандидатів на нову об’єднану опозицію. Зачароване коло…

Двоє українців – партизанський загін. Троє – загін зі зрадником…

Традицію об’єднання зусиль опозиції напередодні виборів започаткували в 1999 році. Славнозвісна «Канівська четвірка» – тодішній голова Верховної Ради Олександр Ткаченко, екс-спікер парламенту Олександр Мороз, колишній прем'єр-міністр Євген Марчук та мер Черкас Володимир Олійник оголосили про створення першої в історії незалежної України політичної коаліції. Вони домовилися висунути єдиного кандидата від опозиційних сил, щоб протистояти на президентських виборах тоді чинному главі держави Леоніду Кучмі.

Велика гра «Хто кого»: чому весна-2017 буде визначальною для української влади?Політичний експерт пояснив, чому наступні два місяці для українського політикуму стануть визначальними.

Втім, уже після того, як єдиним кандидатом від «Канівської четвірки» був узгоджений Євген Марчук, політичні амбіції таки взяли гору. Не витримав Олександр Мороз, який таки пішов на вибори самостійно. При цьому Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь кандидата від КПУ Петра Симоненка, а Олійник – на користь Євгена Марчука. В результаті ані Марчук, ані Мороз не потрапили навіть до 2-го туру голосування, а Кучма таки здобув переконливу перемогу над Петром Симоненком.

Вдруге опозиційним силам вдалося сяк-так об’єднатися вже під час Помаранчевої революції, після того як українці висловили масовий протест проти фальсифікацій у 2-му турі президентських виборів восени 2004-го. Та навіть після перемоги опозиційного кандидата Віктора Ющенка в президентській кампанії, вже після парламентських виборів у 2006 році розпочався тривалий період політичної кризи, зумовленої «коаліціадою». Розбрат та чвари врешті-решт призвели до реваншу «Партії регіонів» та її лідера.

Безликі об’єднання

Значно важче опозиційним силам було в період президентства Віктора Януковича. Лише після того, як за ґратами опинилися Юрій Луценко та Юлія Тимошенко, в таборі опозиційних сил розпочалися кволі перемовини про можливе об’єднання зусиль для подальшого протистояння апетитам «Сім’ї», що зростали, та політичній гегемонії «Партії регіонів».

Коаліція: великі торги можуть завершитися достроковими виборамиПолітичний експерт розповіла про ситуацію з парламентською більшістю та пояснила, чому БПП хоче повернути «Батьківщину», «Самопоміч» та РПЛ до коаліції.

Пізніше, в 2012 році, до табору «нацдемів», уособленням яких на той момент стали списки «Батьківщини» та УДАРу, долучилася ще й партія «Свобода», яка здобула першу серйозну перемогу на парламентських виборах та отримала власну фракцію у Верховній Раді.

Втім, ані політичні репресії, ані загрози авторитаризму не стали достатніми рушійними силами, які б допомогли опозиційним партіям згодом здобути владу. Трампліном для більшості лідерів тодішніх опозиційних партій стали події Революції Гідності, після яких вдалося досягти повного перезавантаження влади. І знову ж таки: про «якість» об’єднання опозиційних сил красномовно говорить той факт, що владу в країні здобув зовсім не той політик, який ходив як переговорник від Майдану до Адміністрації Президента. Ним став той, кому вдалося найкраще зорієнтуватися в складній ситуації й мобілізувати необхідні ресурси для походу в президенти як найбільш сприйнятливому єдиному безальтернативному кандидату.

Криза лідерства чи пошук інвесторів?

Історія з чварами в коаліції після подій Революції Гідності повторилася щойно політики відчули смак влади. Прогноз експертів про те, що створення широкої коаліції з 5 фракцій та з понад 300 голосами в парламенті – не надто довготривалий союз, цілком справдився. Наразі в коаліції де-факто перебувають лише 2 фракції – БПП та «Народного фронту». Всі інші, хто раніше долучився до створення постреволюційної більшості у Верховній Раді 8-го скликання – «Батьківщина», «Радикальна партія Олега Ляшка», «Самопоміч», – уже будують власні плани на підкорення владного Олімпу.

Електоральна арифметика. Яким буде наступний парламент?Соціологічні дослідження показують: якби вибори до Верховної Ради відбулися в найближчу неділю, на прем'єрське крісло претендувала б, швидше за все, Юлія Тимошенко.

Лідерські проекти нарощують свою популярність за рахунок популізму та опозиційної риторики, позапарламентські опозиційні сили – шукають потенційних союзників та політичних «важковаговиків» для чергового об’єднання.

Так, у лютому екс-губернатор Одеської області Міхеіл Саакашвілі, мер Львова, голова партії «Самопоміч» Андрій Садовий та співголова партії «Демократичний альянс» Василь Гацько оголосили про наміри створити «широкий фронт на підтримку дострокових виборів до Верховної Ради та нового виборчого закону». Вже згодом у компанії вищеперелічених політиків помітили й лідера партії «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. При цьому, за словами того ж Саакашвілі, про жодне об’єднання партій не йдеться, погоджується лише загальна координація роботи. «Якими б не були відмінності та нюанси, наша спільна відповідальність – покласти край барижному дерибану країни. Антиолігархічні сили почали діалог – погана новина для бариг», – повідомив екс-губернатор Одещини на своїй сторінці в Facebook.

Як би там не було, опозиційні політики знову йдуть уторованими стежками своїх попередників: відсутність єдиного лідера, політичної програми та домовленостей «на березі», безумовно призведуть до нових криз, навіть якщо в результаті спільних зусиль опозиційним партіям таки вдасться потрапити до парламенту. А найголовніше – вся нинішня активність радше нагадує пошук нового інвестора, ніж справді структурну опозиційну діяльність. Ось лише олігархів, здатних профінансувати нову об’єднану опозицію в Україні, з кожним роком стає дедалі менше, а зневіра в новій партійній дійсності серед пересічних українців лише зростає. Такі тенденції вбивають демократію та є безумовними передвісниками авторитарних тенденцій з ухилом до диктатури.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...