Валіть на... і повертайтеся! Колонка Максима Кречетова

Читать на русском
Максим Кречетовжурналіст, блогер

Для моралізаторів у соцмережах останніми днями було справжнє роздолля – поміркувати (та ще із псевдопатріотичним надривом) про аморальність тих, хто емігрує з України. Ну або твердо задумався про це. З хештегом #ВоздухЭмиграции, що різко став популярним (або і без нього) на цю тему висловилися чи не всі популярні блогери, нехай навіть постами типу «а можна я не буду писати про еміграцію?» – тобто проігнорувати мейнстрім вони не змогли. Хтось писав про потенційних емігрантів «ну й валіть!» (у дещо більш різкій формі), а хтось пригадував старий анекдот про те, що останній, хто залишатиме країну, повинен не забути вимкнути світло в «Борисполі».

Що ж так зачепило людей у цій темі, дало десятки тисяч лайків одним постам, породило тисячі гнівних коментарів і сотні постів-відповідей? Ну вишиватникам простіше – вони, звичайно, впевнені, що це чергове замовне вкидання від ФСБ РФ з метою якнайшвидше зробити Україну безлюдною. До речі, це ті ж самі люди, які з легкістю пропонують позбавити громадянства МІЛЬЙОНИ українців на окупованих територіях. Але ж цих наших співгромадян Україна (в особі тих самих вишиватников у тому числі) не прийняла на «великій землі», не допомогла облаштуватися й не залишила іншого вибору, окрім як повернутися до своїх домівок в окупації або виїхати за кордон. А секрет простий: замислювалися про еміграцію практично всі активні громадяни. Не замислювалися (але часто змушені виїжджати заради заробітку) в основному мешканці сіл. Роздумували, але твердо вирішили не їхати патріоти – величезна їм за це шана! А ось обурюються на співвітчизників, що виїхали, ті, хто розуміють: нікому вони ТАМ не потрібні – бо неконкурентоздатні. Або ті, хто просто боїться складнощів першого часу облаштування на новому місці та заздрить тим, хто ризикнув почати нове життя.

Портрет емігранта

Буквально в шию виштовхує українців із країни наша ж таки рідна держава. За офіційними даними, за кордоном постійно проживають 5 мільйонів українців. За неофіційними (з урахуванням нелегальних трудових мігрантів) – до 12 мільйонів! Навіть немає сенсу докладно пояснювати, як держава це робить – просто позбавляє висококласних фахівців можливості гідно жити й заробляти. Тепер ось запровалиди «податок на простій» (як назвали обов'язкову сплату ЄСВ навіть тими ФОПами, які тимчасово не ведуть комерційної діяльності) і, відповідно, зайвий раз змусили задуматися про переїзд самозайнятих, фрілансерів і дрібних підприємців. Цікавіше інше: чи усвідомлюють наші правителі, що творять? Безумовно! Що менше розумних і активних людей у країні, то простіше керувати рештою. Точніше, менше буде тих, хто завадить швидко «розпиляти» залишки національних багатств, адже політики і чиновники прекрасно розуміють, що часу на це у них катастрофічно мало. Ефемерна кримінальна справа стосовно Януковича (та й то – тільки через три роки після Майдану!) – це єдине, що можуть пред'явити наші правителі тим, хто привів їх до влади. Жодна з вимог Майдану навіть не починала втілюватися в життя – все тільки на словах. Чи варто дивуватися, що лише за два перших післямайданних роки офіційно працевлаштувалися за кордоном майже 700 тисяч українців? Я забороняю цитувати зі зловтіхою цей матеріал адептам «русского мира» – ви, сволоти, мрієте стати могильниками України й радієте з кожної нашої невдачі, тому масовий відтік людей із країни сприймаєте як свою маленьку перемогу. Проте ваш внесок у цю справу важко переоцінити – російсько-українська війна на Донбасі багатьох вигнала з дому. Сподіваюся, гідно оцінити це зможуть у Гаазі ще за мого покоління.

Вартість житла, харчування й транспорту в Україні та ЄвропіВартість забезпечення основних життєвих потреб у країнах Європейського Союзу відчутно вища, ніж в Україні, однак, наприклад, у Польщі цей показник відрізняється від нашого не дуже суттєво.

А тим часом у країнах, де уряди дивляться далеко вперед, давно зрозуміли, що сьогодні саме люди є найціннішим ресурсом. З України в першу чергу виманюють IT-шників, інженерів, інших технарів із хорошим досвідом роботи, людей майстрових, лікарів і медсестер – у цих категорій фахівців найвищі шанси працевлаштуватися за професією за зарплату, яка в Україні їм і не снилася! І з такою ж високою повагою до їхньої праці, плюс значний соцпакет. Але потрібні робочі руки також і на будівництвах, виробництві, в сільському господарстві. Часто некваліфіковану роботу виконують українці з дипломами юристів, економістів, педагогів. У Східній та Південно-Східній Європі наші трудові мігранти дуже затребувані в першу чергу тому, що тамтешнім урядам потрібне економічне зростання – вони його в міру сил стимулюють, та тільки їх власні громадяни часто шукають кращого життя в багатих країнах Західної Європи й Скандинавії. Ось і поповнюють вони свої трудові ресурси за рахунок нас.

Емігранти мимоволі

Я от шкодую, що не залишився жити в Туреччині, куди виїхав на роботу за контрактом у 2010-му році. Коли контракт закінчився (майже через рік) повернувся в Україну за сімейними обставинами, але не минає й дня, щоб я не пошкодував про це, адже була можливість залишитись. Втім, мої мотиви бажати емігрувати набагато глибші, ніж економічні проблеми (я багато працюю й не скаржуся на розміри доходів) або невдоволення нинішньою владою (мені нема за що поважати жодного з наших президентів і прем'єрів). Але у мене є друзі, яких усе влаштовувало і які в жодному разі не хотіли залишати країну. Однак спочатку їм довелося залишити окупований Донецьк. Дружина мого друга працювала в солідній державної організації й не захотіла працювати на «ДНР». То ви думаєте на «великій землі» їй (висококласному досвідченому фахівцю) запропонували роботу? Якби ж то! Вона лише з гіркотою спостерігала, як вільні вакансії заповнюються блатними дітьми співробітників системи – вчорашніми випускниками вишів (а чи можна бути впевненими у відмінній підготовці таких «молодих фахівців»?). Щоби влаштувати дітей у школу – дай хабар, у поліклініці – те ж саме, щоб зняти квартиру – довго доводь господареві, що ти нормальний донецький. Коли ж їх обікрали справжнісінькі правильні українці – київські – дільничний лише розвів руками: «Ні, ну а що ви хочете – час такий», – і нічим не допоміг. Та й не хотів допомагати. Що їм залишалося? Правильно, їхати звідси подалі й хапатися за будь-яку роботу за кордоном. Не заради себе – вони прижилися б і тут, а заради дітей: якщо вже змушені покинути рідний дім, то не на користь негостинного Києва, а поїхали туди, де діти отримають гідні умови життя та європейську освіту.

До речі, про освіту. Адже виїзд на навчання – це теж потенційна еміграція. Сьогодні за кордоном навчаються майже 26 тисяч молодих українців. Деякі з них виїхали туди свідомо, власними зусиллями, аби потім залишитися там жити й працювати. Але ж багатьох відправили вчитися батьки (небідні, або ті, хто все життя збирав на закордонну освіту для дитини). Саме чадо, яке виросло в сучасній Україні, може ще й не розуміти – навіщо йому залишати рідний дім, друзів і їхати бозна куди? Але діти чудово і швидко адаптуються в нових умовах: вже за рік у них на новому місці і нові друзі, і відмінна іноземна мова, і звикання до комфортного, спокійного життя. Комфорт особливо цінуєш, приїжджаючи на канікули додому й порівнюючи «там» і «тут» (дуже скоро ці поняття в їхній свідомості міняються місцями). Хтось із вас вірить, що добре освічена молода людина з купою пропозицій від місцевих роботодавців, із посвідкою на проживання все покине й повернеться до Бердичева, Новоукраїнки або навіть до Києва? Таких одиниці, й повертаються вони майже винятково щоб працювати в сімейному бізнесі, який вони згодом успадкують. Ну або через літніх батьків, яких не можна залишати самих. Що ж пропонує українцям із європейськими та американськими дипломами Україна, аби втримати їх? Дивись перший розділ статті.

Внутрішня еміграція

Одна моя приятелька, чудова сценаристка, називає своє світовідчуття «внутрішньою Монголією». Вона начебто тут, але від неприємної дійсності вона, творча особистість, відмінно навчилася абстрагуватися. Шикарний, але не всім доступний метод «внутрішньої еміграції». Та й не всі повинні відключатись – бо хтось же повинен будувати нову Україну. А з цим проблеми. Так зване «нове покоління політиків» не вселяє ані найменшого оптимізму. Чого вартий тільки пост нардепа від БПП Мустафи Найєма (який, до речі, у віці 8 років емігрував із батьком з Афганістану – спочатку до Москви, потім до Києва). Так ось він викриває емігрантів, називаючи від'їзд із країни капітуляцією! «Для мене питання еміграції – це, в першу чергу, питання гідності, гордості», – пише Мустафа. Але ж не всі змогли використати свій імідж (та й не у всіх він є) для пристойних заробітків у медіа-сфері. До речі, можливо зараз назріває новий квартирний скандал: після колег Мустафи Сергія Лещенка та Світлани Заліщук (яким «квартирне питання», цілком імовірно, коштуватиме політичної кар'єри) і сам він може потрапити на сторінки ЗМІ та соцмереж через «невраховану» квартиру в центрі Києва, на вулиці Стрітенській, яку він нібито вигідно здає в оренду (але яка начебто записана на його брата). Можливо, це неправда, поживемо – побачимо.

Рівень підтримки української влади: як втрачали довіру Президент і прем’єриБільшість українських політиків, що перебувають при владі нині, одразу після Євромайдану мали дуже високий рейтинг, який, втім, стрімко розгубили.

Так ось «новий політик» Мустафа у кращих традиціях Азарова звинувачує в усьому «папіредніков»: «Україну, яка в нас є, будували не ми. Нам вона дісталася від «еліти», яка або грабувала країну, або за інерцією продовжувала будувати жалюгідну копію совка. Це не наше покоління поставило особистий інтерес на держслужбі вище інтересів людей, зробивши корупцію локомотивом будь-яких процесів. І це не ми прищепили всьому народові почуття глибокої меншовартості, яке 20 років поспіль прирікало країну на боротьбу між двома крайнощами – зовнішнім управлінням або печерним націоналізмом. І це не ми доводили цілому поколінню, що жити гідно і з піднятою головою можна лише принизившись. Це дійсно робили вони, ті, хто були до нас і доживають свій вік зараз. Але проблема в тому, що «їх» або вже немає, або скоро не буде. І так чи інакше, рано чи пізно відповідальність за все, що відбувається, повинні будуть взяти ті, кому зараз 30-35-40». Повинні БУДУТЬ, тобто ще не взяли цю саму відповідальність на себе? Уже два з половиною роки при владі ці «молоді політики», а все ще не беруть на себе відповідальність, звалюючи все на інших, собі ж приписуючи лише лаври за Революції Гідності й нібито боротьбу з корупцією. Чи буває так у Європі? Звичайно ж ні. Але з якогось дива Мустафа і йому подібні проти еміграції: вони напевно переконані, що емігранти з молодого покоління – це їхні потенційні виборці, чиї голоси вони тепер втрачають. Наївні.

Повертайтеся!

Приємно, що знайшлося чимало розумних людей, які адекватно ставляться до питань еміграції. Одні нагадують про те, як сильно допомагали Майдану і допомагають фронту українські емігранти в першому, другому й енному поколіннях. Дійсно, дуже багато хто з них мають почуття, протилежне «внутрішній еміграції» – живучи за тисячі кілометрів, вони гостро відчувають себе українцями. Я ось на основі нехай і нетривалого, але особистого досвіду проживання за кордоном скажу: любити Батьківщину здалеку, не стикаючись щодня з усіма її недоліками, набагато простіше, ніж живучи тут. Інші блогери небезпідставно вважають, що великі й активні українські діаспори є хорошими лобістами України у світі. Це теж факт.

Я ж подумав ось про що: а от якби повернулися всі разом наші емігранти! Їх чисельність – 12 мільйонів – співставна з кількістю працездатного населення України (17,4 мільйона). Працювати якісно вони вміють, міняти під себе непрості умови життя й боротися з труднощами (а не терпіти їх) – теж. Робочих місць усім одразу не вистачить, але серед наших емігрантів, що повернуться, знайдуться ті, хто напише хороші економічні програми. А головне: голосувати за гречку, за красиві вила або косу вони точно не стануть - вони прагматики. І вірити порожнім обіцянкам вони не будуть, наскільки б театрально не обставлялися промови нехай навіть і Глави держави. Нам катастрофічно бракує таких виборців, таких громадян – активних і адекватних. А ще варто було би проявити неабияку політичну волю та прийняти закон за прикладом скандинавських, згідно з яким право голосу на виборах мали б лише ті, хто платить податки, і не мали би пенсіонери й чиновники. Ось тоді б країну було просто не впізнати навіть за ті ж самі два з половиною роки, які були в розпорядженні наших «нових політиків». А вони не емігрують тільки тому, що відмінно навчилися у «старих» конвертувати владу в цілком конкретні матеріальні блага, яких таким же чином ніде за кордоном їм ніколи не заробити. Цікаво, чи знайдеться політичний лідер, який оголосить українську «алію» за прикладом репатріації євреїв на історичну Батьківщину? Надзвичайно потужну країну можна було би побудувати разом із трудовими мігрантами, що повернуться! Правду кажучи, вони потихеньку вже почали повертатися – і це дає надію.

Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...