Україна – це Європа? Колонка Максима Кречетова

Читать на русском
Максим Кречетовжурналіст, блогер

Писати невтішну правду про Батьківщину – непатріотично, тим більше під час війни? Але якщо Батьківщина хвора і саме тому стали можливими агресія, тотальне розкрадання і розруха, то мовчати про це не можна. Ми чекаємо, що хтось вирішить всі наші проблеми – якісь месії в цяточках, з косами або з кучериками, добрий закордон, дбайлива наша держава. Тобто, хто завгодно, але не ми самі. І в більшості своїй ми не усвідомлюємо, що наш головний ворог – наше совкове жлобство, а не Путін. Не багато патріотизму в тому, щоб на свіжопофарбованому паркані намалювати балончиком з фарбою (або видряпати на стінах під'їзду або ліфта) заклинання «птн пнх». Російську агресію це не зупинить, а масштаби жлобства і розрухи точно збільшить.

Адже не Путін гадить в наших під'їздах, не держава має піднімати за нами кинуті повз урни недопалки чи витирати з тротуарів нескінченні плювки (харкати під ноги собі та іншим – одна з найбільш огидних особливостей наших людей). Ну і найулюбленіше наше заняття – нескінченні срачі, які завдяки соцмережам перетворилися на національну забаву національного ж масштабу. Хто від цього виграє? Та той же Путін, який робить все можливе, щоб ми максимально розсварилися і не відбулися як нація.

Дим Вітчизни

Щоб оцінити всі «принади» наших ментальних особливостей потрібно на деякий час поринути в абсолютно інше середовище. Бажано, звичайно, знати мову того середовища. Я ось, наприклад, на новорічні канікули традиційно з'їздив на 2 тижні до Стамбула (а перед тим ще й зробив експрес-тур до турецького містечка Денізлі, поруч з яким знаходиться знаменита природна пам'ятка Памуккале й античне місто Ієраполіс). Турецьку я знаю непогано, традиції і культуру країни в цілому теж. І я із задоволенням розчинився в приємному – ввічливому і доброзичливому – спілкуванні з місцевими. На мене не дивилися на рецепції готелю так, як ніби я особисто їм щось винен і вже довго не віддаю (саме це написано в погляді майже всіх наших працівників сфери обслуговування, в тому числі готельних дам). До того ж я винаймав номер в готелі всього лише за 10 доларів на добу і там ЩОДНЯ змінювали не тільки постільну білизну та рушники, але навіть і білі готельні тапочки. Господар квартири, яку я потім 16 днів орендував у Стамбулі, жодного разу не приходив з інспекцією, а лише одного разу на моє прохання надіслав прибиральницю приблизно на екваторі мого терміну перебування там. При виїзді він не приїхав «за ключами», тобто перевіряти квартиру в моїй присутності, а попросив просто залишити ключі на столі і захлопнути двері. На наступний день на сайті бронювання житла з'явився його позитивний відгук про мене як про гостя. Ви багатьох таких квартирних господарів в Україні знаєте?

Квадрокоптер і Україна. Колонка Романа СкрипінаЖурналіст Роман Скрипін у своїй колонці для «Слова і Діла» описав своє бачення того, чому Україна досі неприваблива для іноземців.

А тепер процитую свій власний пост у Facebook з приводу вражень про повернення на Батьківщину: «Україна зустріла мене ще в Стамбулі, на облавку літака Стамбул-Харків. Якась пані зручно розмістилася на моєму місці біля вікна. Я по-турецьки ввічливо повідомив їй про це. Вона мовчки витріщилася на мене, а чоловік її сказав що «ця мавпа» хоче прогнати її з насидженого місця. Вона теж сказала щось типу «як же ви дістали», охаючи і крекчучи встала і пропустила мене. Після чого відкрила столик і поставила на нього сумку. По доброті душевній я сказав їй, що стюардеси будуть зараз вимагати закрити столик і покласти сумку наверх. Вона на секунду очманіла (мовляв, «так він не турок!»), після чого «люб'язно» гавкнула: «сама розберуся, а ти у вікно дивись!». І ось що найжахливіше: нічого дивного в її поведінці немає... як для України».

Журналіст Максим Кречетов, щойно повернувшись із Туреччини, міркує про різницю між українським і турецьким менталітетами, про те, чому українці не навчилися повазі й доброзичливості, і тому, як це в кінцевому підсумку впливає на долю нашої країни.

Додам лише, що прилетівши з Харкова в аеропорт «Бориспіль» ми були «тепло» зустрінуті співробітницею з виразом обличчя злої няні міс Ендрю з дитячого фільму про Мері Поппінс. Я та інші пасажири звернули увагу на те, що біля багажної стрічки валяється чиясь валіза. Повідомили про це співробітницю аеропорту, яка відверто ненавидить пасажирів. Спочатку вона махнула рукою і вимовила дві з найбільш уживаних фраз наших клерків: «а вам що діло?» і «до чого тут я – мене це взагалі не обходить». Коли до мене приєдналися й інші обурені громадяни, вона гаркнула: «ну по-перше він не валяється, а лежить, зрозуміло?!». Я не полінувався сфотографувати і хочу тепер запитати у керівництва аеропорту та міністерства інфраструктури: де пройти курси, щоб відрізняти – чи валяється багаж чи просто лежить, та наскільки взагалі нормально таке поводження з нашими речами?

Соціопатичні мережі

«Слово, моя ти єдиная зброє», - написала понад 100 років тому Леся Українка. У нас цією зброєю користуються дуже вправно і активно. Дегероїзація, компрометація будь-якої людини, компанії, ідеї відбувається зі швидкістю публікації поста в соцмережі і його коментування. Часто подібні кампанії починають професійні блогери і дуже часто не безкоштовно, але також нерідко срач від щирого серця починають так звані ЛГДи (лідери громадської думки). Всі, хто читає ці рядки, напевно стежать за соцмережами і без запинки перерахують останні (за хронологією) хвилі ненависті: з приводу театру на Подолі, Кличка та снігу, заборони на трансляцію російського каналу «Дождь», заяв Трампа, стрільби Пашинського, виступу Меріл Стріп, «правильної» дати Різдва, київського смогу і багато чого ще. З того, що вразило мене особисто: хвастощі дитячої письменниці (!) Лариси Ніцой тим, що вона кинула гроші в обличчя касирці, яка не відповідала їй українською (в цій історії обидві «молодці» і обидві вони – справжні пострадянські українки, от тільки не усвідомлюють своєї дзеркальної схожості). Ті ж соцмережі та ЗМІ, що доєдналися до них, «з'їли» Надію Савченко (є за що, безумовно, але «з'їли» Савченко ті ресурси, які самі ж її і «породили», наділивши ореолом героїні – що повністю відповідало чиїмось планам). У підсумку на сьогодні немає, мабуть, жодного з живих нині комбатів або видних волонтерів, яких би не дискредитували. Не чіпали, слава Богу, практично святу Лесю Литвинову, яка вже майже 3 роки неймовірно багато допомагає переселенцям і з якою я навіть маю честь товаришувати.

Лайка в транспорті, в громадських місцях, в чергах, просто на вулиці і тим більше в соцмережах – це наша нормальна реальність. Буденність. Яка шокує, коли від неї відвикаєш і потім знову повертаєшся. Від невлаштованості і купи власних проблем ми озлоблюємося та зриваємося на ближніх за своє життя, що не відбулася. Образивши когось – самостверджуємося. Офіціанти, оператори колл-центрів, комплексуючи з приводу своєї роботи, в якості захисної психологічної реакції надягають неймовірної величини корони і ненавидять клієнтів за те, що виступають перед ними в ролі обслуговуючого персоналу. Це винятково совковий комплекс меншовартості. У Туреччині не лише звичайний офіціант або клерк, ба навіть директор або власник магазину з щирою посмішкою і без жодних комплексів приділить вам час і обслужить якнайкраще. Навіть якщо ви в результаті нічого не купите, то з тією ж щирою посмішкою вам запропонують чай ну або проводять до виходу. І вони горді собою – тим, що якісно роблять свою роботу: продавця, кур'єра, консультанта, рознощика чаю або сімітів (смачні бублики з кунжутом). Я довго розмірковував – чому така колосальна різниця між нами і тими ж турками? Дійшов до висновку: у турків немає комплексу меншовартості тому, що вони ніколи, на відміну від нас, не були нічиїми рабами/холопами, не були ніким ніколи завойовані. Тому і комплексів у них немає – турок чесно заробляє, працюючи, наприклад, офіціантом, цілком задоволений життям і страшенно пишається тим, що він – турок! А ось рабська психологія завжди передбачає не прагнення до свободи, а бажання мати свого раба...

Давайте не їсти один одного

Чому стали можливими «Л/ДНР»? Чому «віджали» Крим? Тому що там були незаймані заповідники совка! Ні з Кримом, ні з Донбасом не працювали, не пропонували ніяких ідей замість фейку під назвою «будівництво комунізму». Проживши 11 років у Донецьку я знаю, про що пишу. Уявляю крики вишиватників, які в цьому пасажі зможуть прочитати тільки шаблон «Донбас не почули» - ні, нешановні мої руйнівники України, проблема в тому, що навпаки – це Донбас і Крим не чули України, тому що вона з ними не розмовляла. Місцеві князьки збагачувалися, сплачуючи данину київським «паханам», а місцеве населення, вимуштруване в совку, в переважній більшості не бувало не лише за кордоном, але навіть і з області майже нікуди не виїжджало. Тому закусивши вудила гаруючи за копійки на своїх господарів, з побоюванням дивлячись на решту України. Чи були обміни дітьми на літні канікули? Ні. Тому там і підростаюче покоління, а не тільки отруєне совковою пропагандою старше, щиро боїться «бандерівців» і «нацистів». Адже спроби насильницької, в дусі совкової кампанійщини, українізації дійсно були. А ось спроб познайомитися ближче і подружитися не було ні з одного (совково-руськомирської), ні з іншого боку (що раптом перейнялися національною свідомістю, а також тими, в кого вона жила і раніше) не було ніколи. Юридично ми жили нібито в унітарній державі, але яке фактично (ментально і в силу традицій) вона складалася з кількох абсолютно несхожих частин. Грати на цьому різноманітні медведчуки почали ще 2004-го року, приписуючи Ющенко поділ України на три сорти. Ющенко ніяких висновків не зробив, склеїти країну не намагався, а під завісу свого бездарного правління зробив подарунок майбутнім архітекторам «Л/ДНР», для чогось героїзувавши Бандеру в піку половині населення країни. Дякую, Вікторе Андрійовичу!

Євгеніка. Колонка Віктора ТрегубоваОглядач порталу «Слово і Дело» Віктор Трегубов розмірковує над словами міністра культури України Євгена Нищука про «неправильну генетику» мешканців Донбасу.

Але є у нас і багато спільного. На заході України, щоправда, це проявляється менше, але все одно є: під'їзди у нас «нічийні», тобто мародерствувати в них, палити кнопки (а то і в прямому сенсі гадити) в ліфтах – кого в нас цим здивуєш? Як на «лінії розмежування» в зоні АТО, так і на кордоні з Європою місцеві жителі активно і цинічно торгують місцями в чергах на пунктах пропуску. І ті й інші активно заробляють на розкраданні природних ресурсів (на сході це вугільні «копанки», на заході – бурштин і ліс), на контрабанді сигарет і алкоголю. І на сході і на заході люди вважають, що їм всі винні – держава, сусіди. Що начальство їх недооцінює. Повсюдно «сунути в лапу» - це зовсім не соромно, тому чиновники повсюдно жиріють і нахабніють. Ми ж самі породили таких чиновників, з яких і складається держава: коли купували дипломи, відмазувалися від армії, задобрювали лікарів і вчителів, підмазували ДАІшників. При цьому самі не шаріючи беремо гречку в шахраїв та вибираємо їх нардепами і мерами. У цьому теж Путін винен?

Ми гадимо в під'їздах і на вулицях, в душі один одного, а держава гадить нам на голову, адже воно – це плоть від плоті ми з вами! Чому все виходить на Заході? Тому що вони – індивідуалісти. Європейці не перекидають в своїй свідомості відповідальність на когось, бо вважають себе наймачами чиновників і верховної влади, а також господарями під'їздів і вулиць. Чому виходить у Китаю, у Туреччини? Тому, що там люди вважають себе частинками великої нації. Чому не виходить у нас? Тому що ми всі великі у власній свідомості, але нікчемні як громадяни, як сусіди, як виборці (пишу це з болем, а не з докором). Так, ми двічі показували кращі якості на Майданах, а особливо другий з них показав, що у нас є власна гідність і вміння самоорганізовуватися в ідеальній формі: з відповідальними сотниками замість продажних гнилих чиновників. Але саме останні, прислужуючи політичним групам, тихо відсиділися в буремні дні, а потім знову розправили плечі, оскільки їхні господарі-політики приватизували результати обох революцій. Так може потрібен третій Майдан? Так, безумовно, але не на вулицях, а в душі кожного з нас – щоб убити свого дракона (радянського жлоба), щоб ми могли переродитися до нового життя як Громадяни, як Українці (в політичному сенсі нації, а не у вузьконаціональному значенні). І такою нацією не зможуть правити популісти і злодії; такі громадяни будуть жити в чистоті і гідних умовах, адже навчаться, нарешті, поважати себе, а отже й інших. Це дуже ілюзорна мрія, але я в неї вірю! Бо інакше майбутнього в України немає.

Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...