Свобода слова по-українськи: чим небезпечний журналістський страх?

Олександр Радчукполітолог

Мета будь-якого публічного акту насилля проти конкретної людини чи групи осіб – посіяти та поширити страх серед решти суспільства. Частково замовники вбивства журналіста Павла Шеремета змогли досягти своєї мети: попри щоденні смерті українських солдатів та мирних мешканців в зоні АТО, усвідомлення про близькість та реальність «гібридних» загроз у центрі столиці шокувало більшість громадян.

Найсумніше те, що смерть відомого журналіста вкотре стала символом своєрідної публічної жертви та свідченням особливої небезпеки для тих громадян, які здатні мати власну думку та приречені відстоювати свою позицію саме через вибір власної професії. Журналіст в Україні – це людина, яка користується повагою суспільства й наділена особливою увагою й ставленням з боку політиків та олігархів. Професія журналіста – це небезпечна зброя в руках олігархів, і водночас найдієвіший запобіжник проти свавільних дій влади, чиновників, еліт в арсеналі громадянського суспільства. Журналісти – водночас і виконавці вишуканих інформаційних маніпуляцій, і викривачі найскандальніших корупційних схем та оборудок політиків та високопосадовців.

Метою підриву автомобіля журналіста могла стати дестабілізація ситуації в Києві – ЛуценкоСлідство опрацьовує дві основні версії в справі про вбивство журналіста Павла Шеремета – його професійна діяльність і дестабілізація ситуації в центрі України.

Саме тому було вчергове методом відкритого терору завдано удару по цінностях свободи слова та конкретно по українській журналістській спільноті. Вбивство Павла Шеремета – потужний сигнал для всіх інакомислячих громадян та журналістів Росії (та й Білорусі) про те, що безпечної професійної еміграції не буває. А для української влади ще раз гучно лунає нагадування про те, що свобода та хаос – це не одне й те саме. І щоб забезпечити свободу слова, потрібно неабияк попрацювати. Втім, ніхто й не казав, що вітчизняні можновладці не мріють бодай трошки припнути язика аж занадто вільнодумним пасіонаріям, яких розвелося дуже багато в нетрях української журналістики.

І це попри те, що Україна досі є не найвільнішою в цьому сенсі країною в світі. За даними міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів», наша держава посіла 107 місце серед 180 країн у щорічному Всесвітньому індексі свободи слова. І хоча в 2015 році Україна покращила свої позиції в індексі на 22 сходинки, експерти зазначають загальне зниження рівня свободи слова у країнах-сусідах – Росії, Польщі, Туреччині, Вірменії, Таджикистані.

Небезпечна професія

Безкарність – основна причина того, що злочини проти журналістів повторюються з року в рік. Найгучніший випадок «розплати» за професійну діяльність – вбивство журналіста Георгія Гонгандзе – вже скоро майже 17 років як не розслідуваний на предмет виявлення його замовників. Одразу після свого призначення генеральним прокурором Юрій Луценко обіцяв протягом місяця поінформувати про те, що відбувається в справі замовників вбивства журналіста Гонгадзе. Однак досі цього не зробив. Скільки б не змінювалося президентів, генпрокурорів, правда все одно залишається захованою під сімома замками.

Так само резонансним й не менш зухвалим стало минулорічне вбивство Олеся Бузини біля під’їзду власного будинка в одному з районів столиці. Як і в більшості випадків – замовників не знайдено.

За даними системного дослідження Інституту масової інформації «Барометр свободи слова», кількість випадків із нападами та застосуванням фізичного насильства щодо журналістів за останні 2 роки є стабільно високою: за 6 місяців 2016 року загальна кількість порушень свободи слова складає 129 випадків, з них побиття та напади – 23 випадки, стільки ж погроз. За такий самий період 2015 року порушень було більше – 143 випадки.

Чи пов'язане вбивство Шеремета з олігархом Григоришиним? Думки експертівПоліттехнолог поділився міркуваннями щодо інформації про загибель журналіста Павла Шеремета в результаті вибуху автомобіля.

Міжнародна організація Press Emblem Campaign (PEC) віднесла Україну до другого рівня небезпеки для журналістів разом із такими країнами, як Росія, Туреччина, Колумбія, Еквадор, Єгипет, Індія та Іран.

Взагалі 2013-2014 роки стали кульмінаційними для журналістів у сенсі небезпек для власного життя та здоров’я й загроз для свободи слова. Після подій Революції Гідності все більше професійних журналістів їдуть у зону проведення АТО, на тимчасово окуповані території Донбасу та до анексованого Криму. Аби розповісти громадянам про стан речей та показати об’єктивну картину того, що відбувається і на лінії фронту, і на окупованих територіях, журналісти часто наражають себе на небезпеку.

Крім того, часто потрапляють у ситуації нерозуміння професійних процесів із боку інших громадян, самої держави чи конкретних можновладців. Так, ситуація з оприлюдненням даних акредитацій більше 5000 журналістів на тимчасово окупованих територіях так званих «ДНР» та «ЛНР» на сайті «Миротворець» (ресурс був створений для встановлення осіб сепаратистів або людей, які допомагають їм) викликав бурхливу реакцію з боку світової спільноти. Серед даних були й прізвища іноземних журналістів. Ці дії «Миротворця» як такі, що становлять небезпеку життям працівників ЗМІ, засудили представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, представництво ЄС в Україні, посол США в Україні Джеффрі Пайєтт, а також посли держав «великої сімки». І хоч у підсумку прокуратура Києва почала розслідування за фактом перешкоджання професійній діяльності журналістів, симптоматичним є те, що діяльність «Миротворця» публічно підтримувала велика кількість відомих та впливових політиків у владі.

Ще одна неоднозначна справа – кримінальне переслідування журналіста Руслана Коцаби, який, попри складну ситуацію в країні мав сміливість висловити свою точку зору щодо процесів мобілізації українців до зони проведення АТО. В січні 2015 року Руслан Коцаба записав відеозвернення до Президента «Я відмовляюся від мобілізації», через що був затриманий і засуджений на 3,5 роки за статтею 114 частина 2 (перешкоджання діяльності Збройних сил України). Нещодавно Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував вирок щодо Руслана Коцаби та закрив кримінальне провадження. Цікаво й те, що міжнародна правозахисна організація Amnesty International назвала українського журналіста Руслана Коцабу в'язнем сумління – це всього третій випадок в історії незалежної України, починаючи з 1991 року.

І якщо вчинок Коцаби як громадянина викликає суспільний осуд, то чи мав він право на альтернативну думку як журналіст – досі породжує запеклі суперечки серед його колег. До того ж, чи потрібно було владі діяти саме в такий спосіб щодо інакомислення? Можливо, крім покарання, варто було б пояснити суспільству, чому думка Коцаби несе в собі загрози для нацбезпеки всієї країни? Ймовірно, прорахувати комунікаційні ризики та пояснити значення теми мобілізації в умовах неоголошеної «гібридної» війни виявилося значно складніше, ніж просто засудити конкретну людину за альтернативну позицію.

На варті публічного контролю

Українська журналістика є незручним явищем і для вітчизняних політиків, і об’єктом фізичних нападів із метою створення політичного тиску з боку Кремля.

Йдеться перш за все про тиск та політичні переслідування українських журналістів у Криму, а також ситуацію з кримськотатарськими ЗМІ. Зокрема, останніх російська окупаційна влада звинувачує в антиурядовій діяльності, яка призводить до порушення територіальної цілісності Росії.

Так, у березні 2015 року ФСБ РФ провела обшук у будинку батьків журналістки Анни Андрієвської, яка була оголошена в розшук за «публічні заклики до незалежності Криму» в своїй статті в листопаді 2014 року. Вже в квітні 2016 року спецслужби здійснили обшук у будинку журналіста Миколи Семени, затримавши його для допиту в зв'язку з кримінальною справою за звинуваченнями в сепаратизмі.

Експерт про загибель Шеремета: свого часу «справа Гонгадзе» призвела до повалення КучмиПолітолог поділився міркуваннями щодо інформації про загибель відомого журналіста Павла Шеремета.

Водночас політичний мотив є джерелом здійснення утисків професійній діяльності журналістів і всередині України. Найбільш красномовною є ситуація з можливістю анулювання дозволу на роботу журналісту Савіку Шустеру. Перед цим господарською діяльністю його студії та продакшену зацікавилася Державна фіскальна служба – перевірки начебто стосувалися ймовірних фактів ухилення від сплати податків. Сам журналіст пов’язує тиск на нього зі своєю професійною діяльністю, а саме – з критикою в бік влади, яка лунала під час ефірів його передачі.

Про впливовість журналістської професії свідчить не лише політичний тиск, але й запрошення найбільш медійних представників до партійних списків. Саме дочасні вибори 2014 року стали своєрідним «бумом» народження нових політиків шляхом перетворення колишніх журналістів на народних депутатів одразу в кількох списках провідних політичних сил. Безумовно, Революція Гідності не змогла б відбутися без активної участі журналістів, адже багато хто з них став на вістрі захисту справедливості, а згодом відчув себе авангардом змін у суспільстві. Звичайно, сценарій такого «перевтілення» можна вважати суто українською особливістю, адже насправді чесних та професійних політиків в Україні бракує.

Зміни в медійній сфері, пов’язані зі збільшенням незалежності ЗМІ від впливу політиків та олігархів, відбуваються дуже повільно. Так, якщо згадати про реформи у сфері регулювання медіа, знаковим можна вважати ухвалення парламентом чотирьох законів – «Про суспільне мовлення», «Про посилення гарантій законної професійної діяльності журналістів», «Про прозорість медіавласності» та «Про роздержавлення комунальної преси». Проте залежність журналістів від грошей та впливів великого бізнесу – тема чуттєва та невичерпна в сучасних українських реаліях.

Попри те, що більшість українців загалом довіряють журналістам, ставлення до самої професії та пов’язаних із нею ризиків потребує суттєвого переосмислення в суспільстві. Про це нагадують і в Незалежній медіа-профспілці України, одночасно вказуючи на необхідність якнайшвидшого розслідування нападів та вбивств журналістів правоохоронними органами через подальшу небезпеку повторення таких інцидентів. «Натомість завдання суспільства – переосмислити роль журналістики в громадянському розвитку, визнати, що без вільної журналістики немає вільного суспільства. Завдання журналістів – об’єднатися для відстоювання свого права на професію та безпеку», – зазначили в медіа-профспілці.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»