Серію інтерв’ю з народними депутатами України в рамках проекту «Відповідальні» продовжує бесіда з народним депутатом, представником мажоритарного округу №96, що в Київській області, Ярославом Москаленком.
У Верховній Раді Москаленко очолює депутатську групу «Воля народу» та є членом комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Його потрапляння до рейтингу відповідальних депутатів зумовлене 41% виконаних обіцянок. Це досить високий показник як для депутата-мажоритарника, що, до того ж, перебуває в опозиції.
«Слово і Діло» регулярно складає рейтинг відповідальності політиків. Чи тішить Вас, що Ви потрапили до списку відповідальних депутатів?
Взагалі тішить потрапляння до будь-яких рейтингів. Якщо тебе помітили – це вже добре. Значить, ти щось робиш у житті. Інша річ – з гарного чи з поганого боку.
Що для Вас означає бути відповідальним політиком?
Останні півроку внесли вимушені корективи до мого політичного життя. Додалося більше обов’язків у зв’язку з посадою лідера депутатської групи. З’явилася додаткова відповідальність перед суспільством – такого вже, значного масштабу, всеукраїнського. Раніше моя увага була сконцентрована абсолютно на моєму окрузі, де я живу й де народився. На цьому формувалася вся моя політика. Якби все було добре, я б ніколи в житті не став політиком, тому що я волелюбна людина, люблю використовувати свій час на власний розсуд. Я вмію працювати в реальному секторі економіки, мені це вдається. Я вмію організовувати людей, об’єднувати їх навколо себе. Але низка серйозних проблем у країні привела мене до того, що в 2006 році став районним депутатом. Потрібні були люди, готові втілювати системні зміни. В результаті колеги-депутати обрали головою району. Потім запропонували стати головою адміністрації. Все те, що я робив, було направлено виключно на те, щоб відповідати на суспільні виклики у своєму окрузі, вирішувати проблеми громадян. Основною метою я бачив поліпшення їхнього життя.
Що заважає депутатам виконувати обіцянки? Як складаються стосунки з владою на місцях? Як Вам вдається вирішувати ці конфлікти?
По-різному. Були конфлікти з місцевими політиками, яких я свого часу підтримував, агітував за них, по суті, сприяв їхньому приходу до влади... А потім із цими людьми в мене був страшенний конфлікт, бо я бачив, як вони знищують якусь ідею, як працюють на власні інтереси, задовольняючи власні потреби, власні амбіції, а не інтереси громади. До відстоювання інтересів громади підключав і Верховну Раду, і ГПУ. Більше за все в житті не люблю фальші та брехні, коли я бачу, що вона (людина – Ред.) тут така, а там – така, мені з цією людиною не по дорозі. Моя роль у тому, щоб виносити на поверхню ці тіньові кулуарні процеси.
Сьогодні з місцевою владою проблем немає. Є проблеми взагалі в державі. І в цілому небагато може самотужки зробити місцева влада.
Чи пам’ятаєте всі свої публічні обіцянки?
Практично всі пам’ятаю. Тому що маю правило в житті – не обіцяти того, що не можу зробити. А люди це знають і дуже часто мені на зустрічах кажуть: «Пообіцяйте!» Я відповідаю: «Я не можу пообіцяти, бо як пообіцяю, я мушу зробити. На жаль, не впевнений, що вдасться». У нас є цілий так званий «обіцяльник». Помічниця Ірина, яка керує громадськими приймальнями, мені мозок виносить так нормально за цей «обіцяльник»...
Якими досягненнями в окрузі можете похизуватися?
Це моя робота щодо юнацтва та дозвілля дітей, виховання їх як майбутнього. Це те, чого мені не вистачало дуже сильно в моєму дитинстві. У років 11-12 я прийняв для себе рішення, що буду вчителем і буду вчити майбутні покоління. На вчителя я вивчився. Але це вузька специфіка й мало можеш зробити для своєї країни. Тому я пішов іншим шляхом. Почав заробляти кошти, які вкладаю в дитячий спорт. Кошти – це для мене не ціль, а інструмент досягнення цілі. Моя мета– це майбутнє України. Реалізовані приклади – це і ДЮСШ-клуб «Діназ», і ДЮСШ-тенісний клуб «CAMPA». Дуже багато доклав зусиль до створення дитячого центру творчості «Дивосвіт» у Вишгородському районі. В ньому тисячі й тисячі дітей займаються.
Дуже багато зроблено на базі меценатства. Ми й надалі разом із місцевою владою продовжуємо спільні проекти: буде серйозна реконструкція центру творчості «Дивосвіт», будуть чудові студії. Можете фіксувати, що цю обіцянку я також дав. Зараз почав будівництво Академії веслувального та парусного спорту. На Вишгородщині прекрасне Київське водосховище, яке має ідеальну розу вітрів та водне плесо, завдяки яким можна світові етапи проводити. Є меценати. З нами працює неодноразовий чемпіон світу, олімпійський призер Родіон Лука, який живе на території нашого району. Я вирішив заручитися його підтримкою. А побудована дитяча школа буде саме його імені – школа Родіона Луки. Думаю, що найближчим часом ми її відкриємо.
Як Ви ставитеся до того, що зараз ведуться розмови про ліквідацію Міністерства молоді та спорту? Ви виступаєте за фінансову децентралізацію, однак на місцях фінансувати спортивну галузь не хочуть. Що мусять зробити депутати та особисто Ви для вирішення цієї проблеми?
Головне, з чим я йшов до парламенту, – це зняття депутатської недоторканності та децентралізація влади. Це основні принципи. Я вважаю, що децентралізація дасть величезні можливості для територіальних громад. У них будуть кошти, буде бюджет. Тож і мер, і голова села будуть мотивовані займатися дітьми громади, бо батьки цих дітей – це вже його виборці. Коли ти став мером, то всі діти в місті – це твої підопічні. Саму спортивну інфраструктуру має побудувати територіальна громада, місцева, а решту– є меценати, вони все зроблять. Як приклад, я побудував стадіон і віддав територіальній громаді села Нові Петрівці. Побудував і віддав на баланс. І вже там тренери, батьки формують якість команди, вони виховують дітей, вони збирають кошти, стадіон працює, голова села забезпечує його роботу: освітлення, прибирання, охорону. А решту роблять самі люди. Ми побудували корти, а на базі кортів уже самі тренери формують дитячі групи.
Біда нашої країни – і це сьогодні яскраво виражено – в тому, що дуже багато депутатів використовують мандат за власним інтересом. Вони дуже професійно тиснуть на мера у власних цілях. Я бачив у багатьох містах, районах, округах, коли є змова – мер робить, що хоче, а тобі як депутату каже: мовчи, а я тобі за це щось дам. Це правда, воно так і є. Хоча маю чимало колег у Верховній Раді, які реально багато роблять. Приміром, він туди біжить, сюди, за все хапається. Ти йому кажеш, щось одне вибрати, а він відповідає, що в нього небагато часу, і хоче все розворушити, хоча б розрухати... Є небайдужі люди.
У Вас є невиконана обіцянка щодо реконструкції заводу «Енергія». Чому її не вдалося виконати?
Я цю обіцянку давав із позиції державного діяча, розуміючи програми, які працювали тоді в обласній адміністрації. Я був першим заступником (голови Київської обласної адміністрації – Ред.) і якраз займався цим питанням. У нас було прагнення або за рахунок квот Кіотського протоколу, або залучити програму Європейського Союзу. Тільки так можна було зробити цю реконструкцію. В нас тарифна політика до сьогодні не змінилася, вона така, що бізнесу просто нецікаво займатися питанням сортування та переробки сміття. На сьогодні, поки політична ситуація в країні нестабільна, програми зупинені. Ви ж знаєте, що Міністерство екології вже рік не має керівника. Плюс звинувачення, які були з цими квотами (на викиди вуглекислого газу – Ред.), що їх якось неправильно розподіляли. Це питання залишається дуже актуальним для мене. Воно стосується не лише заводу «Енергія», це стосується і Бородянки, і Вишгорода. Це величезна проблема. В цьому питанні потрібно змінювати принципи держави. Держава має стимулювати будівництво цих заводів, виділяти дотації для тих, хто побудує. Бізнес має бути зацікавлений. Наприклад, вторинна переробка сміття – це бізнес номер один в Італії. А у нас так усе робиться, щоб усе це було збитково, й ніхто не хоче капітально тут нічого будувати.
У Вас є обіцянка щодо будівництва сміттєпереробного заводу в Бородянці. Однак будувати такі заводи обіцяє чи не кожен мажоритарник, хоча це не входить до повноважень народного депутата. Та й законодавча база, наскільки нам відомо, не регулює це питання. То чому депутати дають свідомо провальні обіцянки?
Якщо немає бажання цього робити, можна не давати. Я вже говорив. Якщо я обіцянку даю, я цим займаюся. Можливо, щось робиться не так оперативно, як хотілося б. Є позитивний досвід сортування сміття, наприклад, у Бучі. З чогось потрібно починати. Свого часу я домігся закриття лімітів на вивезення сміття з Києва на частину свого округу. Це була проблема, суцільна катастрофа: київські машини їздили, до сміттєзвалища не доїжджали, з’їжджали з дороги й у лісі висипали все. Ми організували цілі бригади, ловили їх на дорогах, знімали все на камери. Ми постійно порушуємо питання по цій проблемі. Я в екологічному комітеті (Верховної Ради – Ред.), тому робота ведеться. Я не можу сказати, що ця обіцянка не виконана, вона по суті в процесі виконання. Думаю, ми дійдемо до логічного завершення.
Чекає на виконання ще одна Ваша обіцянка – щодо газифікації населених пунктів області. Які є конкретні здобутки в цьому напрямку?
Найбільше в частині газифікації моя команда зробила в Іванківському районі. Там практично всі населені пункти (газифіковані – Ред.). Ми готували депутатські запити, працювали з обласною адміністрацією, «Нафтогазом». Зараз керівництво «Нафтогазу» за півтора року останні змінилося. В них позиція – не газифікувати. Вони зупинили дію постанови №1001, перестали фінансувати з метою економії газу, стимулюючи людей будувати котли на пелетах. Доти, доки ця постанова діяла, нам вдалося чимало зробити.
Люди ще не розуміють і багато хто просить газифікацію, але якщо зараз на 53% підніметься ціна на газ, а восени ще підніметься, то я не бачу сенсу в газифікації, тому що люди не будуть підключатися. А взагалі, як на мене, то це неправильна політика держави. І сьогодні підтримую те, що вона не реалізовується. Подивіться на це під іншим кутом зору. Є облгази, які заробляють на реалізації газу. Люди – це їхні абоненти, а держава фактично магістралі будує. Для чого? Щоб в облгазів збільшувалася кількість абонентів. То хай би облгази й вкладали гроші в це.
Щодо освітлення – така сама проблема, сьогодні місцеві громади не хочуть займатися освітленням, тому що в них немає коштів через високі тарифи. Але на тих ділянках, де ми зробили, то сьогодні змінюємо світильники на енергоефективні. Це пілотний проект з позабюджетних коштів. Знайшли інженерів, які сконструювали першу експериментальну (лампу – Ред.), яка вже в чотири рази зменшила витрати на освітлення при якіснішій роботі. Зараз є серйозна корпорація, яка готова побудувати завод із виробництва цих ламп.
Як часто зустрічаєтеся з виборцями? З якими питаннями приходять люди?
Я живу в окрузі, тому спілкуюся щодня: на спорті зустрічаємося, до адміністрації постійно приїжджаємо, коли в мене прийоми громадян. Facebook у мене для того, щоб до мене могли звернутися люди. Реагую на 100% звернень. Не завжди можу допомогти, але реакція на них є, сайт у мене працює, громадські приймальні працюють всюди, на постійній основі приймають заявки. Пояснюючи людям, що необов'язково, щоб тут (у приймальні – Ред.) сидів народний депутат. Раніше, коли приїздив на прийоми, були такі дні, що я планував з 10:00 до 13:00 приймати, а мене о 7 вечора виносять. По 100-150 людей за день. За нинішніх умов прийоми громадян стали психологічно важчими. Люди йдуть із криком душі. В основному це вже край, українці не люблять просити, вони – гордий народ. Але люди приходять, просять, що іноді просто немає чого їсти, купіть що-небудь... І таке сьогодні відбувається. Як день приймаю, я потім два дні ніякий. Душа болить за Україну...
Ви часто говорите про бізнес, промислові виробництва на території округу. Ви так глибоко обізнані в цьому питанні?
Я провів два дні з підприємцями на заводах, у промзонах, подивився, як вбивається українське виробництво. Я про це знав, але коли ти це бачиш на власні очі й розумієш, чого вартує побудувати це підприємство... Я був на підшипниковому заводі в Харкові. Україна не може побудувати таке підприємство сьогодні, вся країна не може побудувати, неспроможна. Воно, як місто в тисяч 50 населення, і це територія одного підприємства, а під землею ще одне підприємство з обслуговування того підприємства. Воно модернізоване, устатковане найсучаснішим обладнанням, а державного замовлення не має. «Укрзалізниця» працює з Росією – я не можу цього зрозуміти, просто не вкладається. Я не розумію, що відбувається, хто нами керує. Яка роль тоді нас, народних депутатів, голів фракцій, якщо ми на елементарну ситуацію не можемо вплинути. Ми кричимо, що в нас немає коштів. А самі кошти відправляємо в Росію… Наші заводи стоять. Люди працюють в одну зміну.
Вдома Ви такий же відповідальний, як і на роботі? Чи виконуєте обіцянки, які даєте своїй дружині та дітям?
Це треба в них спитати. Так, відповідальний. Це найважливіше в житті, що в мене є. Відповідальність – це те, хто ти є, що ти робиш. Несеш відповідальність за те, що робиш, чи тобі просто все «по барабану», ти живеш, як живеш, і тебе думка інших не турбує... А мене турбує. Я дуже переживаю, що про мене говорять люди, й мені буде дуже боляче, якщо хтось скаже, що я не відповідаю за свої слова – сказав і не зробив. Ставлення до своєї країни, до своєї землі, ставлення до людей, до друзів, до батьків, до родини – це і є відповідальність.
Що складніше – бути відповідальним депутатом, чи відповідальним сім'янином?
Відповідальним батьком і чоловіком, напевно, бути легко. Але бути депутатом і бути відповідальним батьком, чоловіком – дуже важко. Депутатська робота забирає весь час і тобі це боляче, ти це бачиш. Діти за тобою сумують, дружина іноді плаче, але, але...
Ваше життєве кредо?
Роби добро і зло зникне саме по собі.
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»