Полювання на відьом: навіщо депутатам закон про «партійну диктатуру»?

Олександр Радчукполітолог

Питання так званих «соціальних ліфтів» завжди було актуальним для вітчизняної політичної системи. Більшість нинішніх політиків потрапляли до влади шляхом використання впливових зв’язків із великим бізнесом, а політична кар’єра визначалася лояльністю чи близькістю до ти чи інших груп впливів.

Соціальні потрясіння, а особливо революції, завжди надавали змогу на хвилі народного піднесення «зайти» до влади новим обличчям. Втім, захват завжди змінювався розчаруванням, а на зміну романтичному постреволюційному періоду завжди приходить час «закручування гайок» – звуження політичних прав та свобод.

Революція Гідності не стала винятком. Поступовий перехід від плюралізму політичних вподобань до обмеження прав і свобод є закономірним етапом будь-яких постреволюційних перетворень у суспільстві. Ще свіжі спомини про рішучість українців у питанні зміни влади дещо стримують нинішнє керівництво країни в методах впливу на конкурентне політичне середовище. Однак саме подібні явища становлять найбільшу небезпеку для реформування та оновлення вітчизняного політичного ландшафту.

Цими днями Президент підписав славнозвісний закон №3700, який в народі вже охрестили «партійною диктатурою». Документ передбачає низку процедурних нововведень, які на законодавчому рівні дозволяють керівництву партій, що вже потрапили до парламенту, формувати свій список кандидатів у будь-який зручний для неї спосіб.

Прибрати внутрішніх конкурентів

Про надважливість цього закону для влади свідчить той факт, що на голосування в сесійній залі парламенту його виносили понад 20 разів! Нарешті, 16 лютого, в день, коли вся країна обговорювала майбутнє уряду Яценюка, спікер ВР Володимир Гройсман таки зумів досягнути бажаного результату: за законопроект проголосували 236 народних обранців.

Фактично, законопроектом вносяться зміни до частини 7 статті 58 закону «Про вибори народних депутатів України», які надають лідерам партій право виключати кандидатів зі своїх списків вже після оголошення результатів виборів. Тобто, по суті, «доформовувати» власні партійні списки вже після досягнення бажаної мети – подолання 5% бар’єру та потрапляння до парламенту. «Партія, яка висувала кандидатів у депутати, включених до її виборчого списку, яка взяла участь в розподілі депутатських мандатів, може прийняти рішення про виключення кандидата в депутати, який за підсумками результатів виборів вважається необраним, зі свого виборчого списку в будь-який час після дня виборів до ухвалення рішення ЦВК про визнання його обраним», – йдеться в новому законі.

Таким чином, рішення про виключення кандидата з партійних списків ухвалює, відповідно до статуту політичної сили, найвищий орган – як правило, це з’їзд чи партійна конференція. Після цього, відповідне рішення передається до ЦВК, яка у 5-денний термін ухвалює рішення про виключення відповідного кандидата з партійного списку. Враховуючи «підвішений» стан нинішнього складу Центрвиборчкому, не важко здогадатися, що всі його рішення у подібних питаннях будуть виключно позитивними. «Незважаючи на те, що певна частина політиків бачить у цьому законі ознаки неконституційності, цей закон, набравши чинності з дня наступного за днем його опублікування, тобто з 27 лютого, буде безумовно виконуватися Центральною виборчою комісією в частині її повноважень», - уже встиг переконати у своїй відданості нормам закону голова ЦВК Михайло Охендовський.

В політичному та експертному середовищі закон викликав хвилю обурення. Народні обранці подейкують, що таким чином партійні вожді планують боротися з інакомисленням у лавах політичних сил. Ще однією причиною для запровадження закону про «партійну диктатуру» є потреба в кадрових чистках серед можливих претендентів у нардепи. Так, у фракції «БПП» наразі не можуть відрядити жодного зі своїх нардепів до виконавчої влади, адже наступними за списками партії до парламенту можуть потрапити занадто небажані для її керівництва кандидати. Наприклад, адвокат екс-голови партії «УКРОП» Геннадія Корбана Андрій Богдан, який може потрапити до парламенту за списками «БПП», якщо хтось із нардепів з пропрезидентської фракції складе повноваження на користь роботи в інших органах влади.

До слова, в запроваджені закону №3700 зацікавлені не лише в пропрезидентській політсилі. Співавторами документа стали всі п’ятеро лідерів фракцій попереднього складу коаліційної більшості («БПП», «Народний фронт», «Самопоміч», «Батьківщина», «РПЛ»).

Представники третього сектору неодноразово закликали нардепів не ухвалювати скандальний законопроект, а Президента – накласти на нього вето. «Відтепер партії отримують можливість виключати зі свого виборчого списку будь-якого кандидата після встановлення результатів виборів. Фактично, це дає можливість партіям переглядати результати виборів у ручному режимі. Законопроект №3700 не має нічого спільного з демократією та розвитком парламентаризму, а також суперечить коаліційній угоді», – йдеться в заяві Комітету виборців України.

Солідарні з колегами в «Реанімаційному пакеті реформ», у русі «Чесно» та громадянській мережі «Опора». Представники останньої вважають, що цей закон поставив партійні інтереси вище за політичні права громадян, «оскільки можливість відкликання кандидатів зі списку після голосування порушує їх право бути обраними, а виборців, які голосували за весь список в цілому, вибирати своїх представників».

Передвиборча дисципліна

Експерти пов’язують єдність позицій у питанні запровадження «партійної диктатури» із наближенням позачергових парламентських виборів. Як правило, напередодні виборів до Верховної Ради починається хвиля гучних демаршів та виходів із фракцій тих депутатів, які не знайшли спільної мови з партійним керівництвом чи просто зажадали розпочати власну політичну гру. Ще один випадок – коли на подібних «уламках» раніше могутніх фракцій виростають цілком інші партійні проекти. Адже мати своїх представників у Верховній Раді – це дуже зручний майданчик для передвиборчого позиціонування, особливо, коли йдеться про медійну складову. Наприклад, зі складу найбільшої пропрезидентської фракції «БПП» за останній рік вийшло щонайменше 10 народних депутатів. Дві третини з них «зайшли» до ВР за партійними списками. Відтепер ані формального, ані реального впливу керівництво фракції та партії на рішення своїх колишніх підопічних не мають, а це – неприпустима розкіш в умовах коаліційної кризи, коли катастрофічно бракує голосів.

Дискусії щодо запровадження так званого «жорсткого імперативного мандату» тривають іще з початку 2000-х років. Партійні лідери самі провокували так зване явище «тушкування», коли набирали до прохідних частин своїх списків кандидатів, які одразу після складення присяги нардепа могли з легкістю зрадити фракційній і партійній дисципліні, оголосивши себе «незалежними» позафракційними народними обранцями. Конституція та закони прямо цього не забороняли, тож нинішнє нововведення є таким собі актом «м’якої партійної диктатури». Відтепер партійні вожді можуть особливо не перейматися, кого саме беруть до своїх списків, тоді як майбутнім кандидатам варто замислитися над своєю політичною поведінкою та вкладанням фінансового «вступного внеску» для того, аби опинитися у прохідній частині виборчого списку.

Не виключено, що ухвалення закону №3700 викликано метою застрахуватися від можливих ризиків у разі ухвалення змін до виборчого законодавства в частині відкритих партійних списків. В разі проведення дострокових парламентських виборів, громадськість буде тиснути на нардепів виконати одну з вимог коаліційної угоди, а саме – ухвалити зміни до виборчого закону щодо запровадження пропорційної системи виборів за відкритими списками. Невідворотність цих змін, скоріш за все, є неминучою, тож партійні вожді заздалегідь передбачили наслідки можливих проблем із виборчими списками. Адже щоб сподобатися виборцям, до прохідних частин можуть запросити цілком популярних, а значить, потенційно незалежних від волі партійного керівництва кандидатів. Які в разі проходження до парламенту можуть створити додаткові незручності у плануванні політичних стратегій позиціонування.

Залишається логічним припустити, що нардепи нинішнього скликання ВР таки збираються змінити виборче законодавство. Адже, керуючись логікою «партійної диктатури», змішана виборча система автоматично більш привабливим робить балотування кандидата на мажоритарному окрузі. Якщо ж не посилити відповідальність народного обранця перед своїми виборцями шляхом, наприклад, запровадження процедури відкликання нардепа за невиконання своїх обіцянок, тоді цілком логічно, що кандидати надаватимуть перевагу не партійним брендам, а візьмуться за «засівання» потенційно привабливих для себе округів. Навіщо платити за місце в списку, якщо «мажоритарка» гарантує більшу незалежність у парламенті?

Чи є вихід із цієї ситуації? Так, є: це створення дійсно ефективних партійних структур «знизу», шляхом широкомасштабної участі самих громадян у створенні нових правил відносин у партійній системі. Звучить дещо утопічно, втім, не варто нехтувати бажанням активних громадян змінити ситуацію на краще шляхом створення нових за своєю суттю та наповненням політичних партій. Наразі на заваді цьому є низький рівень залученості українців до суспільно-політичних процесів: у суспільстві вже звичною практикою є обговорення та критика діяльності політиків, а от спробувати самим змінити ситуацію на доступному для себе рівні – досі залишається надмірно складним завданням для більшості громадян.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»