Спогади звичайних українців про Майдан: 20 лютого

У річницю розстрілів Майдану, вшановуючи пам'ять Героїв Небесної Сотні, «Слово і Діло» продовжує серію публікацій свідків кривавих подій 18-20 лютого.

Перша частина: 18 лютого

Друга частина: 19 лютого

***

20 лютого в мене почалося з аеропорту. На момент початку розстрілу Майдану я був у Ризі, куди мене відправили на лікування ока (Володимир став одним із перших серйозно поранених «майданівців» 22 січня на Грушевського отримавши гумову кулю в око, після чого був відправлений на реабілітацію в Латвію – ред.). Коли побачив по телевізору, що на Інститутській почався розстріл, не зміг всидіти на місці, став бити в усі дзвони: «Хочу назад!». 19-го числа мені привезли квиток на вечірній рейс до Києва, і вже десь о першій ночі я був у Борисполі. Речі кинув у друзів на Прорізній – і пішов прямо на Майдан. У повній бойовій готовності – в касці, масці – все як годиться. У голові була лише одна думка: «Там мої друзі і я повинен бути з ними».

Вид палаючого Майдану страшив, але вже на самій площі в крові просто зашкалював адреналін. Чесно кажучи, вже там я про страх навіть не замислювався. Ніч провів на барикадах. Спроби «Беркута» прорватися були, але їм це не вдалося. Тому що ми там стояли. Та й що таке штурм? Штурм – це коли ми в АТО міста брали з боєм, а те, що було на Майдані... Ми оборонялися, як могли – навіть салютами відстрілювалися, словом, усе, що було в руках – те і йшло в хід.

Запам'яталося ще, як днем приїхали журналісти з Риги, попросили, щоб я їх провів на Майдан. А «Беркут» тоді вже стріляв, здавалося, з усіх боків. Видно було, як гумові кулі потрапляють у стіни. Ми піднялися разом з журналістами на другий поверх Філармонії, вони з камерою, давай знімати, а я їм кажу: ви тільки з вікон не визирає, а то пристрелять.

Основними точками, звідки стріляли, був годинник на Будинку Профспілок, потім ще – над «Глобусом»... Хоча більшість ВВ-шників стояли на заставі – спустилися вниз і ось-ось були готові зайти. Нас тоді пожежа врятувала: горіла гума, дрова – і ось цей отруйний дим не давав їм прорватися. На той момент це був єдиний наш захист.

Про те, що відбувалося в цей момент у Раді, ми знали з чуток (20 лютого розпочався збір підписів за скасування диктаторських повноважень Віктора Януковича, відбулося позачергове засідання Верховної Ради - ред.). Нам говорили, що «регіонали» тікають, як щурі. Особисто мене тоді хвилювало лише одне: думав, зловлю хоч одного – задушу власними руками.

Сам по собі розстріл пам'ятаю як в тумані. У пам'яті закарбувалися закривавлені обличчя, розбиті голови, когось десь несуть... Знаєте, в такій ситуації у свідомості відбуваються дивні речі. Мене самого коли ще в січні поранили, до мене відразу навіть ніхто не підійшов. Я йшов з Грушевського аж до готелю «Дніпро» з закривавленим оком, а люди просто дивилися на мене – і все.

Чи змінив я своє ставлення до Майдану після всього, що пережив? Ні. Навіть більше – відчуваю себе українцем і цим пишаюся. Колись давно у мене були плани виїхати за кордон, отримати друге громадянство. А зараз я кажу: «Ні. Я – громадянин України, ним народився, ним і помру».

Володимир Шумейко, боєць батальйону «Донбас», позивний «Ромео»

P. S. Після Майдану Володимир пішов добровольцем на фронт. Незважаючи на поранення і 3 перенесених операції на оці. В Іловайську Ромео знайшла друга куля, цього разу – свинцева. 24 серпня при взятті міста снайпер сепаратистів із «зеленки» поцілив йому в ногу. Після 9 перенесених операцій та з апаратом Ілізарова, боєць продовжує регулярно відвідувати АТО в якості волонтера і планує повернутися на фронт, коли зможе повноцінно встати на обидві ноги.

Розмову вела Аліна Костюченко

***
Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.